Наші стрільці.

Три дни я їхав з Відня, щоби дістати ся до наших стрільців. Поїзд ставав по стациях годинами і роздумував, чи їхати дальше, куди їхати і кого з собою взяти.

Минали нас поїзди повні вояків, що завзято сьпівали піснї, повівали чорно-жовтими і біло-зелено-червоними прапорцями. На ваґонах виднїли рисунки білою крейдою: чарок, фляшок, шабель, армат і написи: Nieder mit den Russen! — Die Serben müssen sterben! — Österreich hoch! Москаль, коби здох!

Переїздили і поїзди з ранними. Скрізь веселі очи, хоч потомлені лиця, перевязані руки або ноги. Червона кров добуває ся через білі перевязки. Але нїхто не стогне. Мущини і женщини з червоним хрестом на рамени роздають жовнїрам по стациях даром їду, напитки, тютюн.

На стациї, де я мав пересїдати, бачу плечі стрільця в сокільській куртці. Перед собою несе в руках бляшану мисчину з юшкою.

"Гаррразд!" кличу йому з заду над ухом, щоби вивести стрільця з рівноваги. Але не пустив мисчини з рук. Видно, що уважав її за цінний предмет. Обернув ся лише з усьмішкою, що почув в чужинї український привіт.

— "Щож ви тут робите?" питаю.

— "Нас тут 27, їдемо до нашої головної армії. Вже ми добре зголоднїли, але тут якась добра стация, бо панї від червоного хреста дали нам обід. Лише стрілець знає, що се апетит".

"Гаразд!" — кличу до стрільця в круглім, сивім капелюсї і до стрільця в оливковім кашкетї, що вихилили голову через вікно ждальнї. Ждальня в серединї завалена торнїстрами, коцами, клунками, обставлена крісами. Стрільці стоять, сидять, розмовляють, оперті ліктями на стіл. Скрізь знайомі лиця, то старші, то молодші: "Чей нас ще приймуть до гурту, ідемо злучити ся з головною армією".

На стациї при телєґрафі робить військову службу Українець. Пояснив, що наші стрільці розтаборені в двох селах. Длятого мусимо висїсти на послїдній стациї перед містом, до котрого ми вибрали ся, а не їхати до него.

Але поїзд іде аж за 6 годин, по 12-тій в ночи. Оглядаємо село, купуємо місцевий виноград, пробуємо випити каву в місцевій каварнї, лежимо на твердих лавках перед ждальнею.

Вже північ. Віддїл стоїть з манлїхерами через плече, в повнім наборі на перонї. З уст звенить пісня за піснею, то тихше то голоснїйше. Случай звів разом добрих сьпіваків, навіть один гарний тенор. Цілий перон слухає. Військові старшини підходять і випитують про подробиці. Командант віддїлу, член "Української Боєвої Управи", дає поясненя. Публика пересуває ся поволи. Всї вже допитали ся. Всї вже знають. Се українські добровольці. Українські стрільці. Бажають стати до бою з найбільшим ворогом свого народу, Москалем.

Поїзд спізнив ся, як звичайно поїзд підчас війни. Нїхто не знає, коли він приїде, на котрім шляху стане, в котрім напрямі їде, коли від'їде. Нїхто не вміє сказати в котрім напрямі є наша стация, як довго там поїзд чекає. Зелїзничних урядників нема, розкладу їзди на стїнї нема. Зелїзниця, цариця точности, стратила цілком свою власть і певність свою. Вона зависима тепер лише від приказу полководців на поли бою. Має привозити вояків, коли їх треба, і відвозити ранених, коли треба. Инші обовязки стратили цілком на вазї. Розклад їзди диктують манлїхери.

По 2-ій в ночи станув наш поїзд в селї, де таборує наша армія. Стрільці викидають клунки через вікна, щоби скорше видістати ся з ваґону. Декотрі з них задрімали і повискакували, коли вже поїзд ішов дальше. Чотирох вспіло заледви взути черевики. Двох поїхало мимохіть дальше. Щасливої дороги!

Збираємо повикидувані предмети, кричимо, сваримо ся, сьміємо ся. Якийсь чепурний, малий стрілець каже побідно: "Як лише я почув приказ висїдати, то був я в двох мінутах готовий. Поготівлє мусить бути! Се війна! Пильнуй ся, не дрімай!"

Зелїзничий слуга на малій стациї говорив по українськи. Повідомив нас, що одна сотня стрільців пішла вже на поле бою. Длятого є порожні кватири і ми можемо там переночувати. Відпровадив нас до села і показав пальцем хати.

Чудова місячна ніч. На гостинци порох під ногами. Збирала нас охота розстелити коца на придорожній толоці і заснути в блеску місяця, але підкомандант відділу знайшов місце в трех стодолах: всі перемучені, то можуть там довше спати, а на толоці перешкаджали би влїзливі цікавці.

На стовпци одної фіртки відчитуємо на білій картці паперу старанно виписані числя: І. курінь 1. сотня. Так? Сеж сотня того енерґічного, рухливого сотника, що все на вправах голосно говорив і вертав що дня з вправ з хрипкою в горлї. Пішов перший під свист куль. Але куди?

Возівня отверта. Воріт цілком немає. Ячмінна солома. Ости зайдуть під сорочку. Хто би там про се так дуже питав. Досить, що є мягка солома. Але там за стїною, щось вічно стукає. Корова бє рогами в драбину? По обійстю тупає кінь, термосить сїно. Вітер від часу до часу потягне крізь шпари стїни. Очи клеять ся. — Стягаємо ся в клубок, обкутуємо ся тїсно плащем, тонемо в снї.

На другий день чищу мою загортку з помочию двох синків господаря пів години від ячмінних остий, шукаю другої пів години в соломі мою червону краватку. Але пірнула в соломі, бо в ночи звалила ся на нас лявіна соломи з високо наложеного сусїка. Мию ся при криници, чищу черевики сїном.

— "У нас", каже синок господаря, "нїхто не чистить чобіт, лише миє водою і смарує смальцем. Щітки до чобіт нїхто не має".

Йдемо оба з командандатом віддїлу через село. Глубокі рови по обох боках гостинця. Містки лучать дорогу з хатами. Хати облїплені глиною і побілені, а подвіря обгорожені з переду парканом з дощок, більше або менше непорядним. Всюди брами і фіртки. При входї в кватиру курінного отамана торкнув я чолом порядно в горішну бантину. Ах, то на те ся горішня бантина, щоби собі пригадати, про що властиво в хатї говорити. В комнатї застаю трех членів Боєвої Управи, які приїхали давнїйше разом зі стрільцями, щоби тут репрезентувати голос нашої суспільности і служити стрільцям, офіцерам і вождови порадою і помочию. Відповів я на найбільше пекучі питаня і пустив ся дальше селом сам один, бо вони мусїли одягнути ся, а мене кортїло побачити власними очима — нашу Сїч.

На стовпцях фірток читаю: І. курінь, 2. сотня — III. курінь, 4. сотня — Сотник, — Курінний отаман, — Сотник, — Сотник — Сотник. На декотрих брамах стоїть стрілець з крісом і наїженим баґнетом через плече. Ходить міреним кроком туди і назад. Вступаю до сотників і курінних отаманів. Се вже достойники. Мешкають в хатах і комнатах заможнїйших господарів. Але менї особисто симпатичнїйше є спанє стрільців в стодолах на соломи, в сьвіжім воздусї, в сусїдстві пахучого сїна.

— "А привезли нам що? — "Певно, накупив я часописей, що пишуть про побіди над Москалем, а на закуску до лєктури дістанете цукорків". — "Часописи? Знаменито! А оповідайте-ж, що там у нас дїє ся?"

Курінні отамани — були підчас мира наші учителї ґімназияльні або адвокати. Сотники се наші інтелїґенти з ріжних областий суспільного житя. У військовім платю змінили ся до непізненя. Стрункі, ставні, бистрі в слові і в рухах.

На переходї до сусїдного села стоїть стрілець на вартї. Опускає кріс поземо, змірює ся багнетом менї до грудий і кличе: "Стій!" — "Щож ви собі бажаєте від мене?" — "Маєте перепустку?" — "Нї, не маю!" — "А клич знаєте?" — "Маю свій клич, може вам тут придасть ся: Не плачем, а мечем." — "Добре, можете йти."

От так, з цікавости почислив я кроки від села до зелїзничого шляху і начислив 300, а потім зробив я тою самою дорогою просто дальше 800 кроків і дістав ся до другого села. Як далеко оком сягне, скрізь рівно. Кукурудза шерехкоче широким листєм, соняшники звертають ся тихо за сонцем, жовті кавуни мерехтять неначе груди золота в брудно зеленім листю бульби. Поорані перелоги чорнїють довгими загонами. Далека, далека низина.

При входї до села знов варта. Але якась менше строга. Цілком мене не признала за підозрілого чоловіка і впустила до села без переслуханя.

Перед великим, білим домом стояв гурток офіцирів української армії. Австрийські унїформи, довгі шаблї.

"Кланяю ся панам! Привожу привіт двох столиць, Будапешту і Відня, а передовсїм привіт української громади з цілої монархії!"

"Витаємо, витаємо, але українська громада певно про нас забула!" — каже на пів жартом дотепний д-р Т.

"Даруйте, громада має знамениту память, але ви всї так добре сховали ся, що треба цілу монархію перешукати, щоби вас найти!"

Зачали ся допити. Переслухували мене докладно про всякі можливі і неможливі річи. Говорив я про все, що питали. На моє щастє, коли вже вичерпували ся мої відомости, надійшов головний інтендант. А що я у Львові терпів також на інтендантуру, то товариш інтендант, козак як іскра, хотїв менї зробити як найбільшу радість і запровадив мене до гарної, чистої хати, яку представив менї як окремий склад інтендантури. В серединї застав я бохонці хліба і сьвітлий збір інтендантів в розмові з бородатим доставцем мяса. Мали тисячкороновий банкнот, а не могли йому заплатити. Кавуни і динї ростуть по полях, а дрібних гроший нїде не надибле.

Якось вони там покінчили з Ароном і ми розпочали пристрастну розмову про крупи, смалець, риж а навіть цукор і перець. Аж слинка тече з рота, як інтенданти зачнуть свою фахову виміну гадок.

З розмови вийшло на верх се, що я вже зауважив по лицях, що кухня і харчові інтенданти сповняють свою задачу без закиду. Кожда сотня має своїх двох кухарів. Варять в казанах під отвертим небом на серединї села. Всї господинї інтересують ся їх баняками і варіхами.

"Знаєте, панове товариші", кажу я, "я бачу, що добре при вас бути. Лишу ся тут зі своїм куферком що найменше на два обіди і на дві вечері".

Моє рішенє здобуло менї повну симпатию товаришів інтендантів, з котрими я ще у Львові терпів за солому і фасолю. В двох днях приглянув ся я житю наших стрільців, перший день в погоду; другий день в слоту. Я так відразу урядив ся, щоби мати повний образ.

Серед села, де стоїть кватира вожда, є ставки на дощівку, а від кождої хати веде гребля до дороги, що йде здовж села. Земля є глинковата і по дощи перемінює ся в трясавицю. Коли другого дня пішов дощ, замінило ся село в калюжу, а хати виглядали як кораблї. Наша нова Сїч розмістила ся на болотах так, як та давна. Не так легко її здобути. Хто хоче ночию перейти через неї, впаде без сумнїву в рів, або на право або на лїво. Менї трафило ся се на оба боки. Хто там перебуває, мусить мати або цілі і неперемакаючі черевики або бути босий.

В поведеню селян чути холод осїнного сонця, бо то вже вересень. Але сьвященик незвичайно щирий чоловік. Любує ся сьпівом стрільців в церкві і радо бачить їх у себе в гостях.

В мурованій школї є офіцирська менажа, де четарі, сотники і отамани разом з своїм вождом сходять ся в шкільній салї на обід і вечеру. Се одинока тут розривка.

Полеві вправи відбувають ся правильно після начального приказу. Всї стрільці і їх старшини завидували першій сотнї, що пішла вже до роботи. Всї чекають нетерпеливо своєї черги, щоби могли з крісом в руках змірити ся з ворогом.

Щоби се стало ся, треба всїх стрільців заосмотрити перше в повний однострій, у всї потрібні части біля, одягу, набору і виобразувати їх в стріляню. Над тим працює постійно головний вожд і його прибічник. Воєва управа помагає їм перевести сей проблєм.

В розмові з прибічником д-ром Т. набирає ся якогось безпечного спокою. Його слова дають слухачеви рівновагу і витревалість. Вожд, товариш товаришів Г. старає ся за всї подробиці з питомою йому совістностию і оглядностию. Його висока, плечиста постава, приязна усьмішка, щира бесїда єднають йому кождого. Основність в роботї не дає йому поконати почуваня журби. Але коли більші перешкоди минуть ся, стратить журба свій пригноблюючий тягар.

Кожду ціль осягає ся лише безперестанною журбою, осїяною ентузиязмом.

Перейшли дві вечері: Господар знайшов у соломі мою червону краватку. Поїзд заїхав. Я попращав ся з новою Сїчию і сїв до ваґону: "Гаразд! Тримайте ся остро! Нам тепер треба три рази більше енерґії як колинебудь. До побаченя!"

[Дїло]