Все ще людина. Керамічна скульптура Ганни Друль. 25.10-20.11.22.
У художній галереї «Зелена канапа» на вул. Вірменській у Львові до 20 листопада триватиме персональна виставка керамічної скульптури Ганни Друль.
«Ганна Друль – одна з найкращих художниць, які працюють з найдавнішим та вічно актуальним матеріалом кераміки у Львові. На своїй персональній виставці в галереї "Зелена канапа" вона представляє колекцію, створену протягом останніх двох років. Ця виставка скульптур Ганни, за невеликим винятком, повністю присвячена ситуаціям із присутністю людської фігури», – повідомляє Олеся Домарадзька, засновниця і директорка галереї.
До експозиції ввійшли нові твори мисткині, що в дечому продовжують лінію теми, яку Ганна Друль зачепила кількома своїми роботами, презентованими два роки тому на її ювілейній виставці в галереї «Іконарт», а саме дошукуванням пропорцій, які складають із інстинктивного та духовного «кентавричність» людської натури.
Актуальну виставку укладено з об’єднаних загальною назвою «Все ще людина» 11 керамічних творів і кольорових світлин їхніх фрагментів, що водночас слугують інформативною експлікацією. Таке розташування оригіналів і репродукцій створює враження елегантної експозиції, що враховує як розміри невеличкого двокамерного простору галереї, так і потребу його змістового заповнення із розставленням певних наголосів, зокрема й кольорових акцентів.
Саме тому за принципом різкого контрасту на чільному місці над незмінним талісманним аксесуаром галерейного інтер’єру – зеленою канапою – з’явилася скульптурна інтерпретація біблійної легенди про Юдиту як символ визвольної боротьби, виконана в коралово-кривавих тонах.
Це програмний твір, про виникнення якого сама художниця зізнається: ліпила його так, як митці первісних культур творять у трансі в рамках магічного ритуалу, зі сподіванням, щоб помислене в мистецтві стало довершеним фактом у реальності. Не стільки ліпила, скільки кодувала жаданими замовляннями й прокльонами («буде тобі, враже, так, як відьма скаже»), екстраполюючи старозавітну легенду про патріотку на теперішню ситуацію: жіноче начало, еманація України, бажає обезголовлення армії напасників.
Фігура Юдит лаконічна (органічно засвоєний досвід скульптури останнього століття дозволяє поєднати водночас архаїчність і модернізм). Ритм зигзагів її кінцівок – віднайдення статичної рівноваги після шалу нестями. Жінка зморено сидить, налита утомою по помсті полководцю, який узяв її землю в облогу. Відрубана голова Олотерна захлинається у розливах крові. Господь знешкодив завойовника рукою жінки. Звершилося...
Однак тема жіночої опірності на виставці «Все ще людина» однією Юдитою не вичерпується. Ганна Друль досліджує цю жіночність від моменту зародження золотокосої Венери із піни морської, коли ще жодної гостроти опору нема, натомість спостерігається формувальне ритмічне поколисування округлостей розніженого тіла на бурунцях туркусових хвиль.
Проте гостра напруженість виникає, коли жіноче тіло опиняється у двох стрімких потоках: зустрічного вітру й гірської річки, що б’є в спину. Паралельні горизонталі хвиль перерізають заламаність ліній фігури жінки, яка сидить, намагаючись чіпко втриматися, щоб не здатися на поталу струменя, ладного в змиг ока знести, якщо тільки послабити опір. У цій змагальності жінки і її стихії (води) – випробування себе на витривалість. Наразі тут рахунок усе ще на користь людини.
Але так не завжди. Бо в іншій ситуації закомпонована у дзеркалево синхронній еквілібристиці яскраво жовта пара жіночих тіл не витримує випробування спокусами й окентаврюється, здобуваючи кобилячі голови. І це вже не гра, бо то ще питання, що трагічніше для людини: тваринний низ чи верх? Можливо, про це ведуть діалог/суперечку дві контрастні фігури (реплікація протилежності кольорів із першого виставкового залу) – червона кентавриця й зелений кентавр?
«Мене завжди інспірувала тільки людина. Все ще людина є основним об'єктом зацікавлення – її прагнення, вподобання, мета, віра. Вона є рушієм поступу і творцем цивілізації, вона є митцем і автором шедеврів. Людина має здатність любити і жертвувати собою. І одночасно є причиною екологічних та соціальних катастроф, її вроджена агресія є каталізатором війн. І тоді виникає питання: чи це все ще людина? Я не маю відповіді, я ставлю питання», – розповідає Ганна Друль, чий полив’яний вершник демонструє один із варіантів віднайдення гармонічного розв’язку цієї заплутаної амбівалентності. Тут кінь – це кінь, а вершник – людина, яка знає, хто вона, куди їй, чому і навіщо. Кожен з них є сам собою без жодних ознак окентаврування.
Утім це лише на хвилю, щоб за крок біля іншої скульптури засумніватися знов. Дві вершниці, одна супроти іншої на спині одного коня. Спершу в авторки була просто вершниця. Однак композиція диктувала їй нагальну потребу ще однієї фігури. Так несамохіть з’явилася суперниця. Але ж погляньте на іронічну назву: «Болівар двох не винесе». Bolivar cannot carry double. Цей крилатий вислів із оповідання О. Генрі «Roads We Take» означає, що внаслідок конфліктної ситуації має залишитися лише хтось один. Отже, для вершниць – не обійми, а двобій, а для глядача – випробування вибором.
Однак не самою лише конфронтацією пашать ці скульптурні образи… Є тут і обійми. Та такі, що іскрять високовольтними розрядами ліній електропередач, чиї опори, немов закохані, побралися за уявні руки. Такий сюжет художниці підказали реальні опори ЛЕП у Карпатах.
Вдало встановлена на підвіконні галереї, ця бароково-кубістична композиція симпатично римується із фрамугою вікна, але понад те із …нашим сьогоденням, адже її актуалізує вже не тільки авторський задум, а більшою мірою контекст відчитування значень тут і тепер, коли в думках багатьох руйнування енергетичних потужностей країни асоціюються як із втратою тепла фізичного, так і метафоричного, бо під загрозою розриву зв’язки, що індукують струм любові й вітальні сили.
На противагу іскряним «енергетичним зв’язкам», інші дихають триванням білої тиші в мереживному сплетінні тіл, коли, за словами поета, «до губ твоїх лишається пів подиху». Це не так про тілесний контакт, як про піднесеність моменту чистої довіри в передчутті духовного співпереживання на одній хвилі. Ця робота Ганни Друль напередодні повернулася із виставки в Італії дещо пошкодженою, утім відбиті уламки художниця не квапиться припасовувати, адже твір тепер живе своїм життям, у якому травми й подряпини часу є неуникними. «Нам же не спадає на гадку доточувати відсутні фрагменти античним статуям, так і тут сколи кераміки вже мають свою історію тактильної промовистості, коли за надбитою гладкою поверхнею проступає в рані первінь керамічної шерхлості, – от хіба тільки тут трохи підвела золотом…» – вказує Ганна.
Загалом робота з поверхнею скульптур для мисткині посідає не останнє місце. Це правда, що вона може доскіпливо дошукуватися вдалого кольорового вирішення поверхні навіть роками. Як правдою є й те, що самі роботи вона створює на спонтанному імпульсі без жодних попередніх ескізів. Свідченням цьому може слугувати репрезентована на виставці «Посвята в лицарі» – робота, що спершу не влаштовувала первісним кольором, тепер привертає увагу також як одна зі знакових. У ній символічне все: і дві жіночі постаті, що посвячують/благословляють лицаря, і сам монументальний лицар у бронзових обладунках, і тло підставки, що вторує візерунком піксельному камуфляжу. Надто сучасні асоціації, щоб бути випадковістю. Тож по двох роках пошуків відповідних полив це точне потрапляння в яблучко.
Схожим посиленням значення в інтертекстуальному полі позначений іще один твір, що може позмагатися за пальму першості на звання знакового на цій виставці. Йдеться про роботу «Вистояла», символічну жіночу фігуру емансипованої берегині в ноші з орнаментикою з алюзією на нарбутівську (хоча конотацію кольчуги також відкидати не варто).
«Дуже дорога мені робота. Працювала над нею цього року, коли перебувала на творчій резиденції в Польщі. Запропонованим матеріалом була кам’яна маса, якою добре заливати форми, але вона, на жаль, зле надається до ліплення. А власне ліплення є моїм улюбленим. Тож я чимало намордувалася із тою кам’яною масою, коли ліпила й відливала свою берегиню. Але врешті з’єднала всі елементи й поставила в піч на випалювання. І там на випалі поміж двох дорогих ваз і стінкою вона стала хилитися, хилитися, хилитися… Але за сантиметр від стіни затвердла. Таки вистояла! Це було фантастично! А оскільки вона вийшла похилою, то, щоб випрямити її поставу, я пізніше зробила для неї додатковий скошений подіум, який повторював лінії первісної підставки», – зізнається Ганна.
У глядачів щодо цієї роботи можуть бути свої трактування, які значно поглиблюють авторський задум. Адже насправді твір відбувається не один раз із волі автора, а безліч разів у свідомості тих, хто його оглядає. «Так, це берегиня. Вона сама незалежність. Це іпостась незламної України, яка на своїй Богом даній квітучій ріллі не просто вистояла, вона, насуваючись, змітає все те загрозливе гостряччя, що перед нею, бо особисто мені ці ряди сірих трикутників нагадують бетонні піраміди ворожої лінії оборони. І вона їх змете неодмінно. Це все про нинішні події. І не тільки, а й про майбутню перемогу також», – ділиться враженнями від побаченого на виставці народна артистка України Ірина Швайківська, акторка Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької.
Про високу ціну, заплачену Україною за згадану акторкою майбутню перемогу, свідчить інсталяція «Вирій», якою завершується експозиція. Світлий реквієм творять струни променів, якими догори піднімаються на маленьких крильцях душі, що нагадують зображення янголят у наших барокових церквах. Із глею ліплена людина лишається на землі. Натхнена Богом її душа вертається до Небесного дому.
Глина знає про людину. Ганна знає глину.
Ганна Друль.
Освіта: Львівське училище прикладного мистецтва (1979), Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1984). Член Спілки художників України (1993). Член IAC (2019). Лауреат обласної премії ім. З. Флінти за 1998 рік; “Гран-прі” Всеукраїнського симпозіуму монументальної кераміки в Опішньому (1999); Перша премія Всеукраїнського симпозіуму художньої кераміки (Слов’янськ, 2005); Персональні виставки: “Артес” (Львів, 1989); “І гонитва за вітром…” (Львів, 2000); Willa Deciusza (Краків, 2003); “Пошуки слова” (Краків, 2004); “Вигнані з раю” (Львів, 2006); “Чайники, жінки, діти і квіти» (Львів, 2013); “Константа” (Львів, 2013, Чернівці, 2014); “Сад” (Львів, 2015, Одеса, 2016); “Архітектура відносин” (Львів, 2020).
Фото: Ігор Садовий
27.10.2022