До «Дня партизанської слави», який в Україні відзначають 22 вересня.
У партизанському лісі. Засідання Рівненського підпільного обкому КП(б)У. Зліва направо: В.Тимофєєв, Л.Кизя, В.Бегма, I.Федоров, О.Повторенко (1943)
Парадоксально, але, попри тисячі наукових і науково-популярних публікацій, радянський партизанський рух в України 1941-1944 років досі належить до числа малодосліджених історичних проблем. За часів СРСР тему висвітлювали не надто об’єктивно, що й зумовило наявність у ній багатьох «білих плям». До того ж більшість дослідників зосереджувалися на героїзації червонопартизанського руху, тоді як «гострі» питання обходилися.
Вкрай дискусійним залишається питання загальної кількості українських радянських партизанів. Офіційна цифра, нав’язана спільноті ще радянською історіографією, становить 501 тисячу. З’явилася вона після «додаткового виявлення партизан і учасників інших форм антифашистської боротьби» в 1960-1970-ті роки. Проведена робота була відображена у довідці Інституту історії партії при ЦК Компартії України за 1975 рік про підпілля та партизанський рух в Україні в роки «великої вітчизняної війни 1941-1945 років».
Згідно з цим документом, в Україні в роки війни діяли 60 партизанських з’єднань, дивізій, бригад (287 полків і батальйонів) і 1 993 партизанські загони, розвідувально-диверсійні групи, які об’єднували півмільйона партизанів. Крім цього, у складі підпільних комітетів, організацій і груп діяли понад 103 тисячі підпільників.
Українські історики небезпідставно твердять, що наведені цифри вимагають обережного тлумачення та додаткового роз’яснення. Така кількість партизанів не дозволяє твердити, що всі вони водночас брали участь у збройній боротьбі від червня 1941-го до листопада 1944-го. Вони лише пройшли по тогочасних чи пізніше складених списках усіх партизанів.
Радянську цифру піддає сумніву й американський дослідник Д.Армстронґ. Він більше схильний вважати, що найбільш наближена до реальності цифра – 175 тис. осіб на всій території СРСР. Такого висновку історик дійшов після аналізу німецьких документів.
Чому кількість партизан в Україні радянська влада збільшила до таких розмірів? Дослідники висувають кілька версій: одні вважають, що це прагнення київської партійної номенклатури показати свою республіку «найпартизанськішою з усіх партизанських»; інші – що не витримала перевірки реальними явищами історії центральна теза радянської історіографії про «всенародний характер партизанського руху на Україні в 1941-1944 рр.», і щоби хоч якось її врятувати, запровадили в обіг нові цифри.
Варто зазначити, що перші повоєнні дані були в рази менші, але з роками зростали, доки не досягли задовільної для партії відмітки. Були періоди, коли кількість партизанів змінювалася до трьох разів на рік. Наприклад, 1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, зазначав у своїй доповіді, що в Україні у 228 загонах діяли 60 тисяч радянських партизанів. У доповідній записці Українського штабу партизанського руху (УШПР) від 20 серпня уже називають цифру в 115 тисяч, а через кілька місяців у документах УШПР фігурують 180 тисяч.
У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже мало відомості про 200 тисяч партизанів. З’явилися вони напередодні доповіді М.Хрущова про підпільно-партизанський рух в Україні у роки «великої вітчизняної війни». Всі вони перебували на зв’язку з УШПР і погоджували свою діяльість із ЦК, але сюди не потрапили ті, хто не був на зв’язку зі штабом і діяв у тилу німців самостійно або ж в складі невеличких груп. У німецькій термінології такі «народні месники» називалися «домашніми» або «хатніми» партизанами.
Історики А.Кентій і В.Лозицький стверджують, що саме це стало причиною чергових додаткових «виявлень» у 1960-1970-х роках в Україні як партизан, так і учасників інших форм антинацистської боротьби. Робота закипіла з новою силою. Уже на 1967 рік чисельність партизанів в УРСР оцінювали в 357 750, хоч лише за два роки перед тим, у завершальному томі «Истории Великой Отечественной войны Советского Союза» йшлося про 220 тисяч.
Втім, серед істориків є ще одна версія, на мою думку, більш вірогідніша. Виявляється, що в лавах німецького Вермахту та поза ним 470 тисяч українців боролися проти радянської влади, а це, по-суті, ставило під сумнів партійну тезу про «всенародну боротьбу з німецькими окупантами». Прагнення довести партизанський рух до «всенародного» засвідчують і роз’яснювальні вказівки, отримувані регіональними парткомами в 1960-х роках. «Після закінчення Великої Вітчизняної війни обкоми, міськкоми і райкоми партії в умовах культу особи Сталіна не надали важливого значення виявленню і повному обліку учасників антифашистської боротьби на окупованій території. Внаслідок цього, звіти багатьох підпільних організацій і груп розглядалися поверхнево і їх діяльність не визнана. Тепер коли Комуністична партія після своїх історичних XX та XXII з’їздів провела величезну роботу по відновленню ленінських норм партійного життя, принципів соціалістичної демократії і законності, стало можливим виявити нові матеріали, що свідчать про справді всенародний розмах боротьби народу проти німецько-фашистських загарбників», – йшлося про причини такої роботи в документі, скерованому з ЦК до Житомирського обкому.
Що цікаво, після того, як 1975 року оприлюднили цифру в півмільйона партизанів, тобто більшу за кількість ворогів соціалістичного ладу, наступні «додаткові виявлення» припинилися.
Після розпаду СРСР дослідники партизанського руху піддали сумніву цифру в 501 тисячу. Вже згадувані Кентій і Лозинський стверджують, що реальна чисельність партизан, одночасно діючих на окупованій території була максимальною на січень 1944 року – близько 48 тисяч бійців. Своєю чергою російський дослідник Олександр Гогун каже, що за роки війни через лави партизан пройшли близько 110-115 тисяч осіб. При цьому максимальну кількість «організовних» партизан, що діяли в німецькому тилу в Україні на рубежі 1943-1944 років, дослідник зводить до 50 тисяч.
Видається, що найближчою до реальності є кількість партизанів, озвучена Хрущовим в 1945 році, – 200 тисяч (сюди слід зарахувати також «хатніх» партизанів). А то виходить, що на зв’язку з УШПР було партизанів менше, ніж тих, що не мали з ним зв’язку (200 тисяч і 301 тисяча). У це мало віриться, враховуючи те, що великі загони, керовані УШПР, у роки окупації рейдували практично всією територією України. Зрозуміло, вони зустрічалися з загонами, що не мали зв’язку з УШПР чи обласними підпільними обкомами, відповідно, повідомляли про них керівництву або ж надавали їм можливість самим вийти на відповідний зв'язок. Між тим, нічого такого не відбувалося. Чому? Можливо, тому, що їх було так багато, як виявилося згодом? I не мали вони, на відміну від великих з’єднань, жодного впливу на життя окупантів.
Обід у лісі. Секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко серед командирів партизанських загонів (1943)
Досить різко на адресу таких партизанів висловлювався у повоєнний час командир Житомирської партизанської дивізії ім. М.Щорса С.Маліков. Зокрема, 1946 року він писав у Житомирський обком КП(б)У: «Наскільки мені відомо, дуже багато людей пишуть різних звітів про нібито проведену ними підпільну роботу, які не були на зв’язку з Житомирським підпільним обкомом КП(б)У, з райкомом КП(б)У, а можливість така була представлена широка. І я не хочу сказати нічого поганого, але мені здається, що там дуже багато не стільки дійсних підпільників, що боролися проти німецьких окупантів, скільки людей, які збирають матеріали про якусь вигадану діяльність».
До того ж, одразу по війні партизанські звіти проходили досить серйозну перевірку, чого не можна сказати про наступні роки.
Юридично опротестувати цифру в півмільйона нині нереально, бо люди, зараховані до партизанів, і їхні нащадки мають на руках документи з підтвердженням їхньої причетності до відповідної боротьби. Але, як стверджують архівні документи, до списків потрапило багато сторонніх людей за складеними псевдозвітами. Що цікаво: у 1944-му ті звіти в ході перевірок викривалися, а вже під час кампаній 1960-1970 років вони ж проходили на «ура».
21.09.2014