Semper idem.

(Гадки провінционала на тему словесної та азбучної війни),

У сусїда неділя,

а в нас середа...

Дивна річ, що у нас, саме в найгрізнїй­ші хвилини, коли треба як найбільшого зди­неня сил до оборони загроженого народного добра, виринає справа — правопису. Певно, що культурний нарід повинен і о правопись дбати, але чому та дбалість являє ся у нас саме тодї, коли в далеко важнїйші справи, то вже єй Богу, тайна нашої психіки.

Між 30 а 50 роком, коли на галицкій Україні рішало ся преважне питанє нашої о­кремішности, коли всім щироприхильним лю­дям до народної справи треба було йти рука в руку, такий Шашкевич перечив ся з Йо­сифом Левицким о — азбуку. А суперечки між прихильниками Кулїшівки й Драгоманів­ки, між фонетиками й етимольоґами, між за­ступниками „і“ з одною і з двома точ­ками!

Правопись була у нас часто-густо також причиною язикових спорів між Українцями з того і тамтого боку кордону, она забирала множество паперу, котрого люди жалувало, а часто і не мали до питань далеко важнїй­ших і більше актуальних, она вичерпувала енерґію письменників, вносила непотрібне розяренє, а на читачів наводила скуку і пха­ла їх в обійми чужої преси, Бо уявім собі нашого чоловіка на селї, що має тілько одну часопись (на більше єго не стати). І ось та одинока часопись, від котрої він жде і науки і розривки і новин з цілого сьвіта, почне єго вї звідси, ні звідти кормити довжезними ста­тями на тему г чи ґ, і чи ї та замість оду­шевляти до народного житя, стане зогиджу­вати, нераз дуже заслужених людий і то че­рез якусь там одну букву, то чи він, той не­щасливий читач, не кине розполємізованої часописи з омерзїнєм і не пішле собі по „Słowo polskie“ до учителя, або по „Prze­gląd“ до двора?

Я вже малою дитиною бачив такі на­слїдки наших правописних межиусобиць і знаю, що й нинї так само неоден з нас, по­бачивши правописну полєміку, кидає часопись під стіл.

Здавало ся, що з запровадженєм фоне­тики в школї і в урядї наша суспільність прецїнь раз позбуде ся правописного репяха, і що так, як у других народів, дальшим роз­витком письма турбовати муть ся тілько лю­ди покликані до того, в наукових інституциях і в їх виданях, а ширші верстви суспільности діставати муть тілько висліди тих правопис­них процесів. Та на жаль, охота до право­писних спорів не вигасла до нинї.

Бо ось тепер, коли цїлий культурний сьвіт турбує ся війною і миром, коли наші сусїди не на жарти готують ся до дїла, наші ча­сописи, мов за давних, добрих часів, печата­ють довженні правописні та язикові супере­ки. Чи не можна би їх ласкаві панове, відло­жати до спокійнїйшої хвилї, до мирної годи­ни, коли й на такі справи прийде слушна по­ра, бо тепер отті правописні супереки роблять таке вражінє, як би нам залежало на тім, щоби ворогови було лекше нас проковтнути і щоби єму, не дай Господи, не пошкодили наші правописні недостачі.

Ворог відмавляє нам права вчити наших дїтий рідною мовою, нехтує наш язик, насьмі­хає ся з нашого письменьства, замикає нам перед носом двері до унїверситету, а ми, за­місць одностайно й однодушно до борби ста­ти з тим ворогом, витягаємо правопись і гей­же собі нею перед носом вимахувати. Ска­жіть самі чи пора тепер на се?!

Прочитайте якубудь росийску часопись скілько там ненависти до всього, що українь­ске, скілько злости і злоби на нашу мову, а ми замісць горнути ся в оден гурт та боро­нити нашого народного скарбу, оден другому до очий скачемо за якунебудь букву, або не­привичну форму.

До того дійшло, що оден з найстарших і найбільш заслужених україньских письмен­ників за кордоном найбільшому з живучих наших істориків виповів словесну війну, під­суваючи єму наміри, про які тому певно и не снило ся.

Або у нас, в австрийскій Україні. Кіль­кох, навіть чільних людий, попало в правопи­сну суперечку. Слово по слові і договорили ся до такого, що й слухати прикро. А при­крійше тому, бо кождий з них тілько добра своїй рідній мові бажає, за кождим з них є своя правда, а всї они мають богато иншого дїла під теперішню пору, може більш важно­го від правописного спору. Пощож їм горяч­кувати ся та обкидувати себе всїлякими не­милими словами, коли властиво моглиб они цїлком спокійно і мирно радити над добром україньскої мови і письма. Для читачів се дуже немила річ слухати, як зневажають се­бе люди, котрі дотеперішною працею заслу­жили собі на поважанє і вдяку, а для моло­дежи й менше осьвічених одиниць з такої сварки виходить тілько одно — злий примір.

Тому то думаємо, що сьвітлі редакциї наших часописий зроблять дуже добре, коли такі і їм подібні спори відложать до спокій­нїйшого часу. Поки що, може й спорячі сто­рони остигнуть трохи, бо хоть ми народ мир­вий і доволі нерухавий, то до борби з собою як звісно аж надто наглий і запальний.

А коли ви цікаві, які можуть бути по­гляди провінцияла на язикові та правописні справи, то послухайте. Перше всього будува­ти, а не руйнувати! Коли по довгих заходах поталанило нам впровадити фонетику, на якій виховали ся вже два поколїня, то не переро­блювати її нам на якусь фонетичну етимо­льоґію, тілько звільна й обережно, як роблять другі народи, управильнювати та облекшува­ти. Най она буде як найлекша, най має як найменше виїмок, най нею навчить ся як найскорше писати і читати тих 25 мілїонів україньских неграмотних, за котрих нам лиця соромом повинні паленїти.

Як від кількадесяти літ ми привикли до того, що л в ł, то най нікому з нас не лїзе на ум робити з того л — l, бо з такої робо­ти не буде ніякого хісна, а може бути богато клопоту. Уявіть собі кілько то у нас людий по селах уміє вже писати нинїшною шкіль­ною правописию — може они своїх дїтий навчать, може таким чином письменність ско­ро поширить ся, а ви впроваджуючи зовсім нові основи правописні, впровадите одно — баламутство. У батька буде л, в дитини ль у батька і, в дитини и, а безграмотний сусїд тілько сплюве, тай скаже; „ігі! то вже крас­ше по польски писати, бо там як напишеш, то і волом тої букви не рушиш.“

От що!

(Конець буде).