Митрополит ґр. Андрій Шептицький в днях проби і міри дав сьвітови цілому приклад високого розуміня обовязків. Остав ся на становищи своїм в часї, коли становище се — наче скелю серед моря — з усїх сторін обхопили ворожі филї.
Не кинув Митрополит Львова, хоча мав до сего сто нагод і сто намов. З мужеською рішучістю не приняв предложеної ще в послїднім моменті війсковою управою спромоги виїхати із столиці, до котрої вже наближались маси ворожих війск.
Без геройського жесту, наче річ самозрозумілу, зробив те, що вважав за обовязок свій як слуги католицької церкви, як духовного провідника мілїонів недолею прибитих людий, як українського громадянина.
В таких днях, як отсї, котрі переживати судила нам доля, спадають з людий конвенціональні заслони, а душі людські показують ся сьвітови цілому в своїй необслоненій сути.
Відвертають ся наші вартости.
Богато дечого з того, що видавало ся нам чесним, гарним і характерним, показало нам і кождого дня наново показує нам своє дійсне моральне обличє — противенство до сих чеснот. З-під покрову гладкости й товариської формальности виповзують черви, плазуни і — хижаки.
Своїх знайомих і приятелів не можемо пізнати — так дуже богато з них змінило ся.
Як часто стоїмо супроти таких явищ перед розпукою і зневірою!
Одначе хоронить нас від зневіри инше явище, яке знов таки стрічаємо в сих днях на нашій житєвій дорозї: явища геройства, справдїшного геройства, якого духові завдатки неначе дрімали в звичайній порі в душах людських, ждучи великої хвилї, щоби висловитись — у погордї смерти на полї бою; у повній посьвяти жертвенности для ранених; у дїлах милосердя для недолею побитих; у сповнюваню принятих на себе в мирних часах обовязків.
Сповнювати обовязок... Яке "прозаїчне", а проте яке несказано глибоке понятє — те понятє обовязку.
У ньому підстава співжитя між людьми; в ньому основа житя нациї; в ньому одинока надія і запорука будучности.
Треба тільки вдумати ся в понятє обовязку, щоб зрозуміти підставове значінє його в житю культурного людства.
Митрополит свій обовязок сповнив. Сповнив без решти, без застережень, без огляду на небезпеку.
Ми вдячні йому і ми горді ним.
Що-небудь сталось-би з нашою тїснїйшою вітчиною, яка-б доля і не ждала нашу церков, — до істориї перейде і грядучим поколїням сьвітити-ме ясна стать Митрополита Андрія — того сьвященика, котрий в днях проби і міри витревав твердо на загроженім ворогами становищи; того пастиря, котрий не кинув свого стада; того громадянина українського, котрий не подав ся взад перед ворогами всього, що українське, а остав ся на становищи як живий протест проти насильства і як проречистий документ того, як у тяжких часах найліпші Українці розуміли і вміли виконувати свої національні обовязки.
Що зробила росийська інвазия з особою Митрополита у Львові, про се не маємо доси нїяких автентичних відомостий — є тільки чутки й здогади, котрих повторювати тут не потребуємо. Послїдною автентичною вісткою про Митрополита була телєґрама начальної команди нашої армії до президента мінїстрів ґр. Штірка, вислана у відповідь на упрошений у нього українськими послами у Відни запит про Митрополита. Зміст телєґрами: Митрополит не приняв даної йому командою спромоги опустити Львів...
Се послїдня вістка. А що поза нею доходить до нас, се або чутки, або здогади, або — найнїкчемнїйші в своїй нечистотї клевети. Останні пливуть очевидно з глибини духа наших історичних ворогів. От зразок, один з многих: Краківський "Illustrowany Kurjer codzienny" про факт полоненя Митрополита ненависними до нього релїґійними й національними ворогами доносить як про обставину, що Митрополит "дістав ся врештї між своїх (!!)"...
Шляхотні душі — ті наші приятелї й сусіди...
[Дїло]
19.09.1914