Перфоманси, що навчають

«ментальніВійни» –  такою була тема цьогорічного Тижня актуального мистецтва, впродовж якого багато... говорили. На відміну від попередніх років арт-фестивалю, де здебільшого переважали візуальні проекти, основною частиною цьогорічної програми стала інтелектуально-теоретична платформа. Втім, попри зосередженість на обговореннях війни Дійсного та Ментального, на фестивалі не забракло місця і для традиційних Днів перфомансу, інсталяцій і кураторських об’єктів. Одне слово, інтелектуального «хліба» та вражаючих видовищ вистачило на всіх.

Фото: Марія Гоїн.

Єдина в Україні «Школа перфомансу» збирала своїх «школярів» на науку у дуже стислі терміни – за кілька днів до початку «ТАМ». Тим не менше, організатори були приємно вражені кількістю охочих навчатись. Ще приємнішою була географія учасників – понад три десятки учнів від Ужгорода до Одеси. За словами куратора ВлодКауфмана, останні два роки учнів поділяли на дві групи: першачків і досвідчених, та цього року, на диво з’ясувалося, що майже усі учні – новачки. А відтак і підсумкові роботи дебютантів дивитися було ще цікавіше. Незмінними кураторами школи вже кілька років є відомі польські перформери Януш Балдиґа та Вальдемар Татарчук, а спеціально запрошеним гостем цьогоріч став Пшемислав Квєк.

– Ми запросили Пшемислава Квєка не тому, що це практик освіти, а тому, що це знатна постать в польському мистецтві, – пояснив Януш Балдига. – У нього є досвід, до якого я маю дещо інакше ставлення. Маю на увазі групові презентації, про які торік учням розповідав також Роді Хантер. Багато викладачів перфомансу використовують ідею з колективними показами, де для усіх учасників спільний простір, спільний час дії. Натомість я опираюсь на індивідуальний рух. Відтак ми доповнюємо виклади один одного.

Йдеться про те, що одним із практичних завдань, яке у навчальному процесі перформерів запропонував Пшемислав Квєк, було створення так званого «рою», коли усі учасники діють незалежно, але водночас розділяючи спільно час, простір... В основу такої практики лягає досвід групи світового рівня перформерів «Black market», які зазвичай працюють поокремо і незалежно, але раз до року зустрічаються і влаштовують покази, спільними для яких є хіба локація.

– Спостерігаючи за цим спільним для усіх перфомансом, мені бракувало прогресу, – продовжує Януш Балдига. – Я б не зупинявся на імпровізації, у таких роботах варто пробувати шукати структуру і посил групи в дії перфомансу. Можливо, це вимагає більше часу, але точно вимагає більше відповідальності. Наприклад, якщо б діяти в громадському просторі. Але таку можливість я залишаю для роздумів учням, адже тоді постає питання відповідальності чи свідомості дії, які можуть загубитись. Інакше кажучи, тут можна за кимось сховатись. Насправді ж за все треба брати відповідальність.

Втім, і для індивідуальних презентацій та прояву відповідальності Пшемислав Квєк теж знайшов ідею, запропонувавши учням створити перформ-кліп, тобто презентувати перфоманс під улюблений трек. Рішення були найрізноманітніші – від медитативно-мінорних, змістовних і сенсовних, до експресивно-непередбачуваних імпровізацій. І це було добрим досвідом та доповненням тих основ, про які говорив на лекціях Януш Балдига. А точніше, мова йшла про важливі елементи перфомансу і його творення – час, місце, простір, жест, процес, матеріал, стратегію розвитку, чесність тощо.

Фото: Марія Гоїн.

– Перфоманс – це дисципліна мистецтва, де процеси є відкритими, явними; отже, на кожному рівні ми спостерігаємо розвиток, – пояснює Януш Балдига. – Тому перфоманс має потужний зв’язок з освітнім процесом, а для мене ця дисципліна має велетенський освітній потенціал. У Польщі і Західній Європі майстерні перфомансу з’являються дуже часто в контексті інших дисциплін. Майстерня, у якій викладаю я, належить до кафедри скульптури, але часто такі майстерні працють при факультеті медіа чи графіки... З учнями ми працювали над темами кордону, конфронтації, конфлікту. І я дуже радію, що не було робіт, які б говорили про це дослівно. Усі вони мали план, що був скерований також на універсум. У цих працях можна було простежити процес і прийняття рішення. Я не хочу нікого виокремлювати, але аби пояснити, що маю на увазі, пригадаю роботу Данила Ковача, який на занятті поєднав чорною стрічкою клямки дверей, розділяючи кімнату своєрідним кордоном. Я думав на фінальному показі він це повторить. Натомість Данило зробив велетенський крок вперед. Структура залишилась, але замість стрічки він використав мотузку, яку створив з одягу, який своєю чергою отримав від глядачів. І якщо говорити про громадський чи політичний контекст цього жесту, то тут відкривається ціле поле асоціацій, які стосуються спільноти, мобілізації, спільної мети... Зрештою, такі зміни відбулись майже у всіх роботах учнів. Отже, маємо справу з процесом. Також мені подобалось, що учні знаходили рішення як показати тему кордону, конфлікту чи конфронтації єдиним, але дуже сильним жестом. А найцікавіше, що майже у всіх роботах не дослівно, але проявлялась тема подій на сході України...

Зрештою, ця тема була присутня мабуть чи не у всіх перфомансах. І, як зауважив ВлодКауфман, чи не усі покази відбувались з певною напругою, яка ланцюгово передавалась і на перформерів, і на учнів, і на глядачів. Тема війни прослизала у всіх: у когось дуже відверто, у когось на рівні підсвідомості.

Польська перформерка Ольга Дзюбак напередодні дійства відвідала вернісаж. Згодом у її перфомансі виник текст: «Українські матері навчили мене вишивати, вчора одна з них поховала солдата». З її слів, червоні хрестики, що почали лягати на полотно під час перфомансу, не матимуть кінця, доки триватиме ця війна...

Молода львівська перформерка Ярина Шумська по-своєму переживає ситуацію: штовхаючи поперед себе велетенський камінь, вона боролась із власним тягарем:

– У ситуації, котра зараз у кожного з нас в душі, неможливо бути байдужим. Моєю локацією для презентації на «Тижні» була вулиця Лесі Українки, – от і знову вчиталася в її вірші... Її завжди змальовують «єдиним чоловіком української літератури», а мені вона постійно є такою ніжною і зворушливою. Я використала цитати з її віршів різних років, різної тематики і жанрів, і утворився мій текст: я просто вголос сказала те, що переживаю, що зараз на серці, опираючись тому тягареві.

Фото: Наталя Шимін.

Трохи «лайтовішим» за характером видався перфоманс Володимира Топія «Дім». Фрагмент з «Жертвопринесення» Тарковського, кілька бутлів домашньої консервації, і багато душі… Як відзначив Костя Смолянінов, зазвичай перфоманси Володимира тримали в напрузі; спостерігати за ним було наче дивитись триллер. Цього ж разу це було щось зовсім інше.

– Я зрозумів, що роблю щось інше, бо на мене впливають мої друзі, – каже Володимир Топій. – Я можу назвати, хто мав на мене вплив в конкретному часі, бо ми ж усі впливаєм один на одного і це трансформує мислення. Цього разу я не хотів саспенсу, побоявся робити щось жостке. Побачив фото хлопців в окопах, і подумав, що не варто взагалі нічого робити. Але з іншого боку, хотілось зробити щось легке. Взагалі уже хочеться спокою насправді…

Та без кровопролиття не обійшлося. Спершу глядачів злегка шокував дебют «школяра» Антона Селлешія, який в процесі показу стер напис «war» на грудях… теркою. Далі ж кислий запах крові стояв на вулиці Мулярській, де перехрестя доріг з вугілля та крові створив Василь Одрехівський. Зрештою, у його роботах кров – це матеріал, за яким «почерк» перформера уже починає бути впізнаваним:

– Я до останнього не знав, чи варто робити цей перфоманс, бо який його сенс, як і сенс багатьох інших речей, в час шокуючої війни на Сході? Саме вона і може видатись правдивим перфомансом. Однак, незважаючи на межування моєї акції з певною пародійною ілюстративністю цих подій, вважаю, що вона вийшла достатньо наділеною полісемічним нашаруванням образів і підтекстів. Для мене було важливо вивільнити ті емоції, які накопичились за останній час; і використати вугілля з Червонопартизанська і Торезу в такому ритуальному акті. Мова йшла про розпорошення, втрату, вичерпання, поділ, шлях, очевидно, біль. У результаті на землі утворився великий хрест з вугілля і крові. Так, невесело, але сподіваюсь чуттєво і правдиво.

Фото: Мар'яна Клочко.

Нелегкими для сприйнятття були і покази від гостей з Ізраїлю, які з відчуттям війни живуть не один десяток років. Аніса Ашкар творила видовище, під час якого обмивала своїх добровольців 50 (!) літрами молока, виводила на їх тілах арабську каліграфію та широким жестом розливала фарби на полотні. Якщо зважати, що погода у ці останні літні дні спекою не радувала, то випробування з «молочними процедурами» для учасників було сильніше за будь-який флешмоб на зразок icebucketchallenge.

Незмінно делікатною, але вражаючою і проникливою, була робота Тамар Рабан, засновниці центру мистецтва перфоманс у Тель-Авіві «Performance Art Platform», а також арт-директорки перфоманс-групи «Ensemble 209» та міжнародного фестивалю мистецтва перфоманс в Ізраїлі «ZAZ». «Я – людина» – стверджувала вона; «А що для вас мир?» – запитувала у глядачів і пригощала фініками у приміщенні старої синангоги, де останніми роками, як чутно за запахом, господарюють коти. Так, розмовляючи із глядачами, творивши каламбур зі слів «pee» i «peace» («мочитися» та «мир» – з анг.) перформерка запропонувала свою версію відповіді на запитання «Що для мене є мир?» і... помочилася.

Третьою точкою цьогорічного трикутника фестивалю стали три кураторські об’єкти-інсталяції: «+-<>Facebook», «Каїн» та «Волонтери», які своєю чергою утворювали часовий трикутник...

Фото: Наталя Шимін.

«Волонтери» як візія сьогодення

Вишикувані у трикутну колону копиці сіна позаду Ратуші – наше власне військо, що візуально прямує за Адонісом. Він, з прилаштованим прапором, не за задумом автора ВлодКауфмана, а зовсім випадково, став головнокомандуючим... Для пересічного мешканця чи гостя міста – це проект, який перш за все зупиняє. Ставить багато запитань, змушує задуматись. Врешті-решт, ставить основне запитання – навіщо? Копиця в мистецтві – річ звична, згадаймо хоча б краєвиди Моне чи Вангога. Незвичними вони стають із сучасним урбаністичним перйзажем у тлі.

Здавалося б, ну яка вони армія, оті копиці, сіно – легке, розсипчасте, легкозаймисте... До речі, останнє – це також момент інтриги, бо майже щодругий глядач, тицяючи пальцем на імпровізоване військо, запитував «а їх палитимуть?». Зрештою, інтрига, як і сіно, супроводжує роботи Кауфмана не вперше. Похилені, вони йдуть, спираючись на палиці; динамічні, і напрям руху війська – на Схід. Натомість, ефемерність сіна як матеріалу творить також політичну алюзію війська, яке у нашій країні відсутнє, але ж хтось таки бореться за нашу суверенність на Сході. До того ж, пригадується, що оце на перший погляд делікатне сіно свого часу виконувало також вагому захисну функцію: наприклад, як покриття даху...

Євгенія Нестерович: «+-<>Facebook» як візія минулого

Десять тумб – а водночас десять пустих білих рамок – і по стосу паперів на кожній: роздруковані фб-життєписи десяти відомих українських публічних інтелектуалів та opinion-maker’ів. Вони протягом останніх місяців стали вагомими голосами українського фейсбуку, який водночас набув статусу повноцінного медіа та громадського простору. Нечитабельні та нелогічні у папері, ці об’єкти апелюють у першу чергу до тих, хто був у фб-середовищі останні 10 місяців, і напевне будуть мало зрозумілими для людей з іншим медіа-бекграундом.

З-поміж десяти персон – тільки одна жінка – журналістка Анастасія Береза. Інші – художники, журналісти, арт-критики. За таким відбором таки вгадується френд-стрічка митця. І це ще раз нагадує нам, наскільки замкненим і обмеженим є наш на позір відкритий та насичений інформаційний потік у соціальних мережах. Ти читаєш тих, хто суголосний з тобою – а отже, не даєш собі шансів пізнати протилежну думку.

Формально інсталяція +-<>Facebook дуже мінімалістична – і водночас змістовно перенасичена: ніхто не перечитає усіх тих паперів, а хто спробує – знудиться дуже швидко. Бо з оболонки фейсбуку усунено основний її елемент – інтерактивність. Ми вже не можемо ані лайкнути, ані відповісти, ані забрати собі у стрічку нічого з цих друкованих листів. А отже, ми знову – просто читачі, чия думка не має права голосу. Хоча чи не були такими ж читачами ще до Майдану ці десять осіб?

У дискусіях про ментальніВійни, що тривали протягом усього Тижня актуального мистецтва, були анонсовані різноманітні і досить абстракті теми про Уявне у медіа, політиці, соціумі. Але кожна з них на певному етапі обговорення скочувалася до обговорення ролі фейсбуку в українському медіа просторі, його переваг і недоліків, його впливів і наслідків – так, ніби інсталяція Андрія Лініка стояла за спинами у доповідачів. Винесені за рамки свого середовища існування, життєписи +-<>Facebook видаються значно менш вартісними. Так само, як і розмови про історичний момент та реальну війну, що намагаються, але так і не можуть втекти від логіки і законів віртуальної соціальної мережі.

Фото: Наталя Шимін.

Ірина Шимон: «Каїн» як візія майбутнього

Цього року ТАМ проходить під гаслом «ментальніВійни»: себто, окрім загальнодержавного контексту, маємо контекст особистої інтимної боротьби з самим собою. Війна – поняття багатогранне, але у всіх випадках війна передбачає протиставлення і конфлікт, ворога і прагнення перемоги.

Чи можна перемогти себе, чи взагалі можливо виграти війну з собою – питання риторичне. Однак момент оголошення війни самому собі людина завжди відчуває чітко. Християнський дискурс вже понад два тисячоліття радить нам прощати ворогу, яким би він не був, і найперше – коли він у нас всередині. Інсталяція Влодка Кауфмана та Андрія Лініка «Каїн» є грандіозним питанням, викликом і лозунгом. Питанням до Бога, до біблійного тексту, і найперше до себе: бо Каїн – це кожен з нас.

Інсталяція є інтертекстуальним об’єктом, який створений з поєднання різних фактур та матеріалів. Фактично бачимо землю – як посилання до Каїнового ремесла; скло, і барокове полотно Луки Джордане «Каїн». Все разом – створює оповідь каїна-в-нас: читаючи біблійний текст, йдучи по сирій землі до навмисно замутненого скла-метафори дзеркала, за яким бароковий Каїн наляканий страшним покаранням Господа.

Інсталяція глибоко символічна й претензійна: вона апелює до глибоко інтимних питань прощення і покори. Найбільш виразною частиною об’єкта є стежка з сирої глини – алюзія до долі, шляху, дороги життя. Вона як ініціація, коли глядач стає настільки сміливим, аби глянути на себе в «дзеркало» й побачити там брата-вбивцю.

«Каїн» Влодка Кауфмана та Андрія Лініка – це метод чесної гри з собою, що водночас є інтелектуальною вправою. Це ще раз показує, як сьогодні мистецтво може допомогти нам стати більш справжніми та ментально упокореними.

*      *      *

Обговорюючи проекти ТАМ 2014, Януш Балдига застерігав: 

– Зараз світ може зацікавитися українськими художниками, тож треба мати усвідомлення, що за вами спостерігатимуть пильніше, ніж зазвичай. Історично так і відбувається. Я пригадую 1980-ті роки, час «Солідарності» у Польщі. Поляками тоді усюди цікавилися. Свого часу у Німеччині відкрилася галерея «Людвік». Був відділ Західної Європи, де були всі представники західно-європейських країн, а також була Східна Європа, де не було ані Польщі, ані Чехії, ані Росії, ані України, а лише митці з країн давньої Югославії. Чому? Бо в цей час там тривала війна і увесь світ цікавився ними...

Цьогорічний ТАМ став свого роду експериментом над художниками, де кожен для себе мусив зробити вибір, де перед кожним постало питання «Що може і що повинен робити художник у такій ситуації, і кому це потрібно?». Фестиваль відбувся, і продемонстрував, що є люди, яким він потрібен. За словами ВлодКауфмана, потрібен ще й тому, що дає худоджникам можливість загартуватися в своїх поглядах і артистичних тезах. Бо саме у такий час емоції художника повинні компресуватися у енергетичний згусток, який неодмінно «вистрілить» в свій час.