Минає вже вічність від того часу, коли ми зійшлися втрьох і було вимовлене фатальне й сакральне, універсальне і карнавальне — Бу-Ба-Бу...
Ю. Андрухович, Аве, «Крайслер»!, 1993.
Тридцятиліття Бу-Ба-Бу – серйозна дата, яку все не виходить сприймати серйозно. По-перше, тому що більшості сучасних відвідувачів їхніх вечорів важкувато мислити такими категоріями – це більше, ніж вони живуть на світі. По-друге, усі учасники угрупування зараз настільки заглиблені у актуальний літпроцес, що їх все ще важко «ставити на постамент» – хай навіть цей пам’ятник буде у Львові (а уявіть-но публічну дискусію про встановлення такого монументу!). Третя річ, яка відсікає серйозність сприйняття – сам формат зустрічі, що її було організовано з нагоди 30-ліття «першого побачення» бубабістів. Сподіваючись, що відеозапис зустрічі буде викладено у повному обсязі, цитуємо для вас найцікавіші моменти «стенограмою».
На тому ж місці, 30 років після першої зустрічі. Андрухович, як і тоді, не прийшов.
Про «Крайслер», частина І
Неборак: Машину Крайслер я побачив колись у Києві, коли вчився ще в аспірантурі в інституті літератури. Вона стояла в гаражі неподалік пам’ятника Щорса. Мені показав цю машину поет Ігор Маленький. У нього був знайомий Іван…
Андрухович: Не просто знайомий, а кум.
Неборак: Так, кум. Він керував ресторанним бендом у ресторані "Братіслава"…
Ірванець: Дружину мав чи не третю вже, але гарну…
Неборак: Так, тільки в мікрофон говори, будь ласка. Запис іде.
…Мене ця машина вразила. Я взагалі-то не дуже в автах розуміюся, але вона мене вразила своєю величиною і своєю історією. Вона потрапила в Київ ще десь перед Другою світовою війною, її привіз майбутній тесть того Івана, і оскільки вона була американська, то він боявся на ній виїжджати. Це була трофейна машина десь з Іспанської війни. Він довгі десятиліття тримав її в гаражі, і коли почалася так звана перебудова, він її підремонтував, і виїхав на ній в Києві. Для мене це був символ американізації українського суспільства, яке нарешті побачило вектор, куди треба рухатися.
Сашкові і Юркові я захоплено про це розповідав, і у мене виникла ідея написання спільної книжки. З цього вийшов спецпроект журналу «Четвер» – здається, шостий. Там був есей Юрка «Аве, “Крайслер”!» і частина Сашка, написана про і від імені вбивці бубабістів… З цього вийшов «Четвер», але вийшло також і два вечори. Один був у Києві на Старий новий рік у театрі Івана Франка, який організував Ігор Осташ, і там ми вручали чергову премію Бу-Ба-Бу. Там був присутній Влодко Цибулько, який отримав тоді премію – пляшку коньяку «Наполеон» (бо наша премія – це найдорожчий алкоголь, куплений у найближчому магазині від центру міста, де ми зустрілись).
Ірванець: Ну наші останні премії були вже достатньо дорогі!
Неборак: Ну Мідянка отримав премію – ми тоді перерахували на валюту – третину тодішньої Шевченківської премії. Рівну нашим трьом місячним зарплатам. Тобто це – не жарти.
Андрухович: Мені здається, на той момент Шевченківська становила одну третину нашої…
"Нам пам'ятник буде у Львові...": колишня вулиця 16 квітня, 16, адреса дитинства Віктора Неборака.
* * *
Неборак: Це була центральна подія фестивалю ВИВИХ ‘92 року. Сергій (Проскурня) весь мій сценарій перекроїв… Я пригадую, що тоді Олег Тягнибок також чимось там займався на фестивалі…
Ірванець: Він зайняв друге місце у нас на конкурсі анекдотів!
Проскурня: Він керував групою волонтерів. (на фоні лунає сміх Ірванця)
Андрухович: На скільки я знаю, це не просто волонтери, це була саме охорона.
Всі: Так-так, так-так!
Проскурня: І його матуся потім мені в такій дуже інтимній ситуації казала: «Сергійчику, я така вдячна вам, що ви Олежку вчите працювати з масами!».
* * *
Неборак: Ми мали чотири аншлагові вистави…
Ірванець: І це були єдині чотири аншлагові вистави в кар’єрі Проскурні.
Проскурня: Я хочу вам нагадати, що резонанс був настільки високий, що потім театр виставив Мареку Іващишину рахунок за побиті шиби в туалетах на першому поверсі. Тому що всі квитки були продані, і люди лізли через вікна.
Про Прокидання поезії 1990 (інтермедія)
Ірванець: Ми маємо сказати, що «Крайслер Імперіал» дуже тісно пов’язаний з нашим Прокиданням поезії 1990 року. Там та сама драматургія, той самий бубабізм, та і ти (до Проскурні) теж, начебто, був там режисером.
Проскурня: Це був день народження того ж Цибулька… Хід був дуже простий. Влодко Костирко зробив афіші з перевернутою Оперою, і вона стала схожа на келих. І ця ідея сп’яніння від мистецтва і від поезії була втілена абсолютно буквально. У 204 номері готелю Львів (а це цікавий двокімнатний номер, у якому зупинялися усі зірки, які приїздили у Львів, і я теж любив його знімати)…
Андрухович: Ну, зірка ж!
Проскурня: …У цьому номері ми зібрали всіх поетів – Бу-Ба-Бу, Лугосад, Пропала грамота і Цибулько, і почала святкувати день народження Влодка дуже просто: я подарував йому ящик горілки. І пішов в театр. Там закінчилася вистава, і ми з Лисиком викликали всіх робітників сцени (вночі!) і вирішили зробити такий експеримент. Ми оформили сцену декораціями з «Запорожця за Дунаєм» братів Ринзаків (і це була помста Лисика Риндзакам)…
Ірванець: І наставили ліжок!
Проскурня: І привезли ліжок з різних вистав, починаючи від…
Ірванець: Тобто там були двоповерхові нари, розкладачка, софа…
Проскурня: Від матрацу – до двоповерхових нар з військової частини…
Ірванець: І з опери «Ріхард Зорге»!
Проскурня: Та, там був диванчик з «Травіати», і так далі. І в четвертій ранку я прийшов в цей двісті четвертий номер, і сказав: «Пішли, хлопці, будемо продовжувати пити на сцені». І ми виключили там світло. А, і ще ми прив’язали до цих ліжок мальви, соняхи…
Андрухович (з нотками сумніву у голосі): Вибач, Сергію, а у нас не збереглося нічого відтоді?.. Фото, відео, записи?...
Проскурня: Ні, абсолютно нічого. Це міф.
* * *
Проскурня: Лисик був страшно задоволений, бо ми придумали фінал. Але ми про це нікому не казали. І хлопці теж не знали, що буде. Ми виключили світло, і вони навпомацки розкладалися…
Ірванець (гонорово): Це там, де я лежу абсолютно голий!
Андрухович (флегматично): Абсолютно ні.
Проскурня: Та-та, ти ще був у майтках. Коли ти заснув, я з тебе їх зняв!
Ірванець: Оу-оу!
Проскурня (серйозним тоном): І тоді, абсолютно реально, о 8 ранку починалося це шоу.
Ірванець: Люди з Майорівки брали таксі!
Проскурня: Пів на восьму Ігор Калинець підходить до театру, я кажу: «Пане Ігоре, чому так рано? Ще півгодини». Він каже: «Займуть місця всі, я хочу сісти в партері». І уявіть собі – повний зал публіки о восьмій ранку.
Андрухович (врочисто): Восьма ранку неділі!
* * *
Проскурня: І от, відкривається завіса, шикарний світанок Ринзаків…
Ірванець: Металева завіса, з деренчанням, подібним на будильник.
Проскурня: …Українське мальовниче село, ландшафти… І ми виносимо на сцену ящик пива. У цей момент Позаяк, який лежав прямо під завісою на надувному матраці, прокидається, повертає голову в зал, бачить повний зал людей, і дуже чітко вимовляє: «Хто п’є пиво – той сцить криво».
* * *
Проскурня: А фінал був такий: симфонічний оркестр опери непомітно зайшов на свої місця, і коли Недоступ виконував пісню на слова Позаяка:
… Якщо ти лежиш у гробу,
Спокійно лежи на горбу
Життя непогана хріновина
Тобі ще заграють Бетховена!
І тут, народний артист України…
Ірванець: Та-да-дадам!
Проскурня: …Ігор Лацанич у фраку змахує паличкою, і оркестр грає першу частину п’ятої симфонії Бетховена! (Захоплено) Так судьба стучится в дверь!
Андрухович (впевнено): І грає при цьому непогано, треба сказати.
Проскурня: Хлопці не знали нічого про оркестр! Я верещу їм «Залазьте ногами на ліжка», а Лисик в цей час керує «світанком», і зв’язується з верховими, які керують декораціями, і це мальовниче село раптом починає валитися. Все падає або злітає, відкривається чорний безкінечний простір сцени, контрове світло, і в цей час Віктор починає читати… Що ти читав там?
Неборак (спокійно): Я читав Дмитра Павличка.
* * *
Проскурня: Хотілося просто віддати шану цим трьом бовдурам…
Ірванець: Скажи відверто: це твоя творча вершина!
Проскурня: Ні. Я був захоплений вашими творами, і хотілося це включити в єдину якусь систему.
Повертаючись до «Крайслера», частина ІІ
Андрухович: Найвідоміший на той час рок-гурт «Кому Вниз» зовсім не виконував музики.
Проскурня: Так, «Кому Вниз» зовсім не грали, а мали драматичні ролі. Це була команда дель Кампо, і власне, вони і були втіленням Крайслера.
Ірванець: Андрій Середа мав там роль самого дель Кампо. У нього було трохи більше тексту, ніж у мене в «Поводирі»… А ні, теж три слова: він казав «Граф дель Кампо, авіатор». А вони постійно були вгашені, і коли він заходив за куліси, четверо його одногрупників з гурту накидалися на нього: «Андрюша, гениально, как сыграл!». Це те, що я спостерігав!
* * *
Неборак: Щоб виготовити Літаючу голову, потрібна була попередня робота. І Мар’ян Савицький, тоді – головний художник Театру Юного Глядача – він вміє знімати маски. Все це було так, як з мерцями, але ми з Ірванцем пройшли цей ритуал. Він досить неприємний, особливо для тих, хто має вуса або бороди. А Андрухович щось забобонний дуже – він Риби, а Риби найзабобонніший знак зодіаку, а ми пройшли через це. З Ірванця не те, що голову – його цілого виготовили! І у момент, коли я щось декламував, санітарочки тіло Ірванця виносили на третій ярус (Ірванця муляжного, але ж публіка цього не знала!), і викидали нафіг. Він, до речі, був абсолютно голий, цей муляж, і в нього був такий величезний сантиметрів на сорок член…
Проскурня: В який Мар’ян спеціально вшив металеву гайку…
Неборак: Але він був нееректований. Він баламкався в різні боки, і публіку це також шокувало.
Ірванець: Може, я піду покурю, чи шо?...
* * *
Неборак: …Це щастя земне, що ми зустрілися. Але ще більше щастя, що ми живемо в різних містах.
Ірванець: І не одружені між собою.
Андрухович: Хоча – мало бракувало.
* * *
26.04.2015«Отак на нашому карнавалі, в самому його розпалі, запахло несподіваним трупом. Несподіваним, але, здається, для багатьох дуже бажаним. Бо навіть, забувши про своє кухарське призначення, побігли з літературних кухонь зграї кухарчуків веселеньким галопом, розносячи по редакціях крилатий радісний некролог: „Вінок на могилу Бу-Ба-Бу". Це як розуміти: король помер, хай живе кухарчук? А не забагато честі?
Геніальний Петро Старух і справді поставив нам пам'ятник на сцені. Неборакова голова і справді відокремлювалася від тіла. Голий муляжний Ірванець і справді зависав над залою догори членом. І чорна меса була, і закривавлені різники, і граф дель Кампо (якщо бував тверезий) видушував своє фатальне „Ви програли!". Усе це було, і ніхто не посміє цього заперечувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього жезлом.
Але хіба може померти те, чому немає початку й кінця? Хіба може померти Бу-Ба-Бу, ця Триєдиність І Тривідмінність, І Шестирукість, а відтак і Шестикрилість? Або по-іншому спитаюся: чи може померти душа з її кров'ю та реготом, поезія, лихослів'я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, ще раз буфонада, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Чи можуть ці речі померти? Ніхто не посміє цього стверджувати, а якщо посміє, то я перший кину в нього Ірванцевим муляжним членом».
Юрій Андрухович, «Аве, "Крайслер"!», 1993.