«Інтелектуали і художники нерідко відчувають, що вони не беруть участі у бутті, не є рівноправними партнерами буття; вони всього лише глядачі…».
Т. Адорно, «Після Освенціму», 1967.
Тиждень актуального мистецтва 2014, можливо, був цього року не особливо гучним та насиченим візуальними проектами, а проте, як ніколи актуальним. У рамках мистецької акції, крім звичних вже перформансів (що, тим не менш, окупували не зовсім звиклий до арту простір вулиці Мулярської) та інсталяцій, відбулася ще й чимала лекційно-дискусійна програма.
Протягом чотирьох днів у Центрі міської історії роїлося людьми: відбулися лекції Яніни Пруденко, Ольги Балашової, Ришарда Клющинського, Олега Кришталя, Штефана Лютшінґера та Олександра Ройтбурда, а також чотири панельні дискусії – і усе це під загальною темою «ментальніВійни».
Лекційна програма, досить різноманітна і цікава, була спроектована (як виглядало) задля введення слухачів у контекст – усі лектори потому брали участь у дискусіях разом з іншими. Медіаактивізм та його боротьба з системою стратегічних медіа, роль митців у великих політичних та ідеологічних іграх, креативні ігри людської уяви та штучного інтелекту, біологічні основи людського і людський вимір художнього… На перший погляд дещо строката добірка тем і доповідачів, укладена куратором Андрієм Лініком, сплановано чи випадково зводилася врешті щоразу до цілком прикладної теми – української війни на Сході.
Щовечірні дискусії, ніби підсумовуючи побачене та почуте протягом дня учасниками і гостями ТАМ, теж вібрували у цьому діапазоні. Абстрактно і відсторонено сформульовані, їхні тези давали надію на певний вихід поза межі вже сказаного. «Уявне» як основна категорія до осмислення відкриває добрі горизонти для розвитку думки: «Практикування Уявного», «Кордони Уявного. Політизація Уявного», «Ментальне та Медіа Тіло. Досвід Уявного», «До Уявного/Ментального. Що існує до ментального, до уявного?» – такі теми пропонували до обговорення дискутантам.
Ці зустрічі, вочевидь, не ставили собі за мету знайти конкретні відповіді на такі широкі питання – це і не видається можливим. І тим не менше, після них лишалося ледь вловиме відчуття незаповненої пустоти: ніби усі слова ходили довкола смислового епіцентру, але так і не змогли торкнутися його. Нервові і часом претензійні коментарі і питання з залу дозволяли відчути справжній градус роздратування публіки: ці теми настільки болючі, що говорити про них спокійно чи узагальнено наразі неможливо. Взагалі – говорити про них не виходить, як би не намагалися учасники і як би не хотіли глядачі.
Так чи інакше, обговорення українського медіапростору поверталося до теми фейсбуку як основного комунікативного середовища від часів революції і дотепер. Помітно було, що закордонні гості-учасники часто не розуміли, чому fb настільки важливий у цій розмові фактор – і запитували, яке медіа є найбільш поширеним в Україні. Те, що про телебачення (джерело інформації для 60-70% українців) говорилося дуже мало, теж показово: українські інтернет-активісти та важливі медіаперсони переважно не дивляться телевізор, і мало собі уявляють, який інформаційний потік транслюється там. Небажання інтелектуалів бабратися у телевізійному болоті з одного боку цілком зрозуміле; але з іншого боку, годі тоді говорити про цілісну картину українського медіапростору на основі лише однієї, третьої за популярністю в країні, соціальної мережі. Збіґнєв Собчук, куратор та митець з Любліна, натомість розповів, що задля занурення в наше середовище відразу по приїзді кілька годин дивився українське ТБ. Про неоднозначність «демократичних медіа» також говорив Штефан Лютшінґер: журналісти перестали бути четвертою владою відколи існує глобальна медіаекономіка (теперішні інформаційні піар-війни українських телеканалів добре демонструють, як далеко може зайти «суб’єктивна» журналістика).
Ще одним акцентом, до якого часто поверталися розмова, став міф та його роль у формуванні українського ментального. Теза Влодка Кауфмана, що «наша казка нами до кінця ще не вигадана», продовжилася наступного дня ідеєю Олександра Ройтбурда про те, що теперішня війна – «це війна міфів, війна уявлень про цінність людського життя». Нове українське міфотворення виглядає загрозливим не лише для істориків (на чому вперто наголошував Олександр Зайцев), але і для митців: Ярослав Футимський багато говорив про страх «теплого синьо-жовтого тоталітаризму великої України», який може стати зворотнім боком небаченого національного піднесення. Ришард Клющинські також застеріг українців від утвердження у суспільстві думки на кшталт «Я був на Майдані, тому я маю право говорити» – і варто погодитися, це досить доречне зауваження. Узурпація «права голосу» тими чи іншими кастами (хай навіть то будуть митці або інтелектуали) є небезпекою для суспільства, особливо якщо йдеться про складні та неоднозначні події.
«Як чуються люди мистецтва у ситуації ментальної та медіавійни?» – було найпершим і, напевне, єдиним питанням, на яке могла бути дана відповідь в усіх цих розмовах. Митці чуються здебільшого некомфортно і відсторонено; бо не можна уявити собі того, що ти не пережив (хоч медіа і стирають межу між досвідчуваним і уявним). Коли інформаційна ситуація надмірно тисне на особистість, уявне захищає нас від хаосу – і складається враження, що ми у чомусь все-таки розбираємось. Влодко Кауфман висловив тезу, що «Свобода художника – це право на причетність». Схоже на те, що саме це і хотіли втілити куратори у «мілітарній» темі бієнале – поставити митців у ситуацію причетності, подолати витіснення українських художників та інтелектуалів, і заперечити «мовчання муз» у час, коли говорять гармати. І вдалося це настільки, наскільки взагалі було можливо.
Кожна дискусія збирала повен зал – а значить була потрібна слухачам. (Цікаво, що у часи воєн, виявляється, зазвичай зростають тиражі книжок: запит на правильні слова стає настільки сильним, що перемагає навіть прагматичну економію складного періоду). Розмови у рамках Тижня актуального мистецтва були значно більше схожі на колективну психотерапію (не дарма у них брали участь психотерапевти), аніж на презентацію митцями свого бачення складної ситуації. І очевидно, іншого формату наразі бути не могло: занадто мала дистанція усіх учасників не дозволяє ані робити жодних узагальнень, ані осмислювати українське Уявне поза межами українського Дійсного.
Про візуально-перформативну частину Тижня актуального мистецтва 2014 читайте на «Z» у матеріалі Божени Городницької.
Фото: OFF Laboratory.
10.09.2014