Що б не розповідали просвітяни про багатющу історію України, історія української держави є надзвичайно убогою. Історія у сенсі досвіду і навчання. Історія у тому сенсі, що її робимо ми, а не те, що роблять з нами. Реальна історія української держави навіть у сенсі тривання є сміхотворною – чверть століття, до того ж проведених у напівпритомному стані.
Особливо невиразною наша історія державності є у порівнянні з тими країнами Європи, на які ми намагаємося орієнтуватися, з якими хочемо себе порівнювати, з якими пробуємо поводитися як рівний з рівними. Зрозуміло, що перед Богом усі рівні, але було б неадекватно порівнювати навіть здібну дитину із навіть не цілком старим чоловіком, який, однак, вже щось уміє робити, бо вже щось сам зробив.
Те, що Європа повірила у кінець історії, може пояснюватися кризою середнього віку.
Натомість наша віра у кінець історії і перемогу апатичного спокою та нарощення споживання була нічим іншим як наївністю дитини, яка отримує все бажане, ще не знаючи, що таке праця.
Тепер ми отримали шанс трохи порозумнішати. Зрозуміти, що у дитячому віці держави все тільки починається. Усвідомити, що близькість до історії Європи зовсім не означає, що багатостолітній досвід європейських зусиль, пошуків, страждань, спроб, драм і помилок можна присвоїти собі автоматично.
Це все треба буде пройти самому, бо історія – принаймні для нас – не закінчилася. Інша справа, що прискорення часу дає шанс пройти школу не за тисячу років, а яких сто (але тільки за умови уважного навчання). Тож у нас все справжнє ще попереду. І війни, і внутрішні війни, і повстання, і втрата територій, і набуття нових, і реформації і контрреформації, і страти, і зради, і окупації, і тимчасові втрати державності, і хвилі внутрішньої міграції, і потоки зовнішньої, і знелюднення, і перенаселення, і темні часи і неймовірні злети, і ще багато всього іншого, що робить країну в Європі європейською державою.
Ми ще повинні зжитися з розумінням того, що територіальні конфігурації не є константою.
Нам ще доведеться переконатися в тому, що випробування не обминуть жодного покоління.
Ми ще повинні зрозуміти, що більшість із збудованого рано чи пізно доводиться руйнувати, перебудовувати і відбудовувати.
Ми ще встигнемо побачити, що жодні смерті не були марними, але також і те, що майже ніхто, хто вмирав, помер за те, за що ішов умирати. Побачимо, що державні і національні інтереси бувають сумнівними, якщо за ними не стоїть якась ще вища ідея.
І що справжньою долею є не час, у якому живемо, а місце.
У нашому випадку доленосним місцем є кордон цивілізацій. Тому наша історія ніколи не стане цілком подібною на долю тих, які живуть тисячу кілометрів західніше або тисячу кілометрів східніше. Ми завжди будемо парканом на межі. Це також слід навчитися прийняти.
У 1683 році двадцятитрирічний Станіслав Потоцький загинув у битві під Віднем, командуючи хоругвою галицьких кавалеристів. Він – як і інші польські аристократи – довго сумнівався, чи варто мчати під Відень, рятуючи німців від турків. Адже тодішня Польща і так тільки те й робила для Європи, що боронила її від Сходу зі сходу. Та й сам Станіслав трохи інакше уявляв собі своє майбутнє. Він уже відучився в академії, бачився з Папою, з ним уже сталося диво, коли подаровані мощі святого Вінцента врятували йому життя після вибуху на кораблі. Він вже привіз Вінцента до новоствореного батьком міста-фортеці Станиславова, яке якраз планувалося як форпост перед турками. Але таки пішов, героїчно бився і недаремно загинув. Бо зрозумів, що його долю – бути парканом – призначило йому його місце.
(Найбільша зміна, яка сталася з того часу, – окрім, звичайно, набуття досвіду – це те, що тепер на сході не страшна Туреччина, а Росія, яка виявилася більш східною).
