Напередодні відкриття нового театрального сезону варто згадати про цікаві здобутки минулого. Один з них – «Театр сучасного драматурга» від театру Леся Курбаса. У рамках проекту серед інших відбулися і сценічні читання п’єси КLIMа «...п’єса Шекспіра «12 ніч», зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра...». «Z» публікує розмову з режисером читання Євгеном Худзиком та акторами театру імені Леся Курбаса Олегом Стефаном і Тамарою Ґорґішелі. Їхня розповідь відкриває невідомі для глядача нюанси драматургії КLIMа, особливого відчуття акторської свободи у сценічних читаннях та підготовки самого читання, і дає сподівання, що про історія «Дванадцятої ночі» матиме продовження.
про вибір п’єси
Євген Худзик:
«Дванадцяту ніч» КLIMа запропонував я, хоча вибір був не лише мною обумовлений. Ще задовго до читань Володимир Кучинський надав до розгляду кілька п’єс КLIMа; не знаю, чи він вже тоді задумував проект «Театр сучасного драматурга», чи просто хотів, щоб я почитав ці п’єси на предмет постановки.
Чому «Дванадцята ніч»? По-перше, мені видався цікавим прийом, коли з формату читання раптом може виникати вистава. Також важливим було питання оформлення, оскільки, якщо драматургія промовляє через сценографічні ефекти і є надто вимогливою сценічно, можна стати заручником фінансової неможливості, і тоді від матеріалу потрібно відмовлятися. По-третє, мені важливо, щоб у виставі у вирі непростих питань було світло. І у п’єсі КLIMа я його відчув – попри свою меланхолію, твір має ясний погляд, у ньому є радість.
Олег Стефан:
Добре, що Євген запропонував саме «Дванадцяту ніч». Можливо, для нього це світло було відчутнішим. Ми перед цим працювали теж над КLIMом, над його «Заратустрою», де домінувала інша природа, через яку брався матеріал. Коли стало відомо, що ми знову беремося за драматургію цього автора, то деяких акторів це певним чином відштовхнуло. Добре, що в Євгена було це відчуття світлого, а в нас – розуміння, що потрібно подивитися на цей матеріал іншими очима. Коли почалася робота, виявилося, що у «Дванадцятій ночі» засади зовсім інакші, є багато імпровізаційного, ігрового, миттєвого. Зрештою, сама природа читань є дуже близька до сюжету п’єси – актори з трупи якогось «провінційного театру», майже імпровізуючи, розігрують історію Шекспіра на свій хлопський розум, акцентуючи на тому, що видається їм більш цікавим чи зрозумілим. І, як часто буває, не занурюючись у тонкощі англійської драматургії.
про світлу меланхолію і фаду
/Фа́ду (порт. fado – доля) — особливий стиль традиційної португальської музики, в якому емоційно домінує складне поєднання почуттів самотності, ностальгії, смутку й любовної туги. У постановці Олівія та Віола співають пісню фаду «Meu Amor», яку свого часу виконувала португальська співачка, королева фаду Амалія Родріґеш. – С.В./
Тамара Ґорґішелі:
Євген пропонував свої побажання музичного оформлення, у мене також були ідеї щодо цього матеріалу. Євген одразу сказав про фаду. Я пропонувала використати композиції квартету «Quadro Nuevo». Виявилося, що пісні фаду, на які звернув увагу Євген, є і в обробці «Quadro Nuevo». Ось так із двох сторін музичні асоціації виявилися пов’язані з одним і тим самим матеріалом.
Олег Стефан:
КLIM перетворює історію з сюжетом Шекспіра на філософську драматургію. У його п’єсі шекспірівська історія стає і сучасною, і філософською. Ця інтерпретація – для наших роздумів про життя, про любов, стосунки між людьми, це дорога через іронію до серйозного. КLIM додає філософського, як фаду додає нашій пробі сентиментального.
про формат сценічного читання і свободу актора
Олег Стефан:
В акторському плані зацікавив сам механізм читань, оскільки нечасто вся трупа занурюється на короткий час у роботу над декількома п’єсами і представляє результати роботи – показ або читку. Це сценічне читання було наближене до вистави, а часу в нас було небагато. Допоміг механізм читання: коли в актора є внутрішній дозвіл помилитися, підглянути в текст, що додає невимушеності, свободи, і п’єса читається без потуг «зробити роль», амбіції актора відходять на другорядний план. Так буває у акторів, коли отримуєш роль, підходиш до неї фундаментально, з надміром відповідальності. Процес триває декілька місяців, буває – років. І часто такий підхід приносить більше шкоди, ніж користі. Механізм читань дає змогу актору підійти до матеріалу з позиції «ніби не серйозно», і через імпровізацію народжується свобода гри, з якої потім відбираються етюди, мізансцени, звукові реакції.
Євген Худзик:
Це правда, легкість певним чином була продиктована матеріалом. Ми мали перед-чуття, як потрібно працювати, складно лише сказати, скільки там було свідомого і несвідомого. Тексти КLIMа мають сильну структуру, він змістово розділяє кожну думку, й актори знаходили власний підхід до цього. З одного боку присутнє строге структурування, та разом з тим цей текст є акторським, він існує між акторами, їхніми реакціями, зв’язками між ними. І тут велике значення має трупа. Режисеру потрібні розумні актори, а не маріонетки. В актора мусить бути власна позиція стосовно персонажа і тих тем, які він піднімає. Тому мені приємно, що актори не підходили формально до персонажів, а слухали самих себе через ці ролі й текст. Мені не завжди доводилось починати з розбору сцени – я міг спостерігати, як самі актори це роблять, і при необхідності щось пропонувати, а часом взагалі не втручатися. Був пророблений розбір кожної зі сцен, попередньо мною як режисером, і потім з акторами. Але робилось це не схоластично перед етюдами, а в процесі роботи над текстами (нюансами, мізансценами, уточненнями, емоційними забарвленнями), щоб не вбити ігровий спосіб розкриття матеріалу.
Олег Стефан:
До речі, акторам це дало таку свободу, коли режисер ненав’язливо міг «підкинути» у певний момент якийсь жест чи мізансцену, чи реакцію, бути тим, хто невимушено все впорядковує. Природа читання давала нам свободу в праці, а тим часом поступово робилася реально вистава. Окрім того, сама форма читання – це майже робота з суфлером (у п’єсі навіть один із персонажів – суфлер). Імпровізація є способом існування у цій п’єсі і, можливо, варто залишити того технічного суфлера як один з механізмів цієї вистави.
Тамара Ґорґішелі:
Як на мене, формат читання вніс свою лепту у роботу над п’єсою: відкрилося багато нюансів, щось ми взяли для себе, читаючи з суфлера. Але такий формат вносить багато хаосу у саме дійство, якщо «підказування» залишити у такій формі. Текст п’єси вже практично пам’ятається, і навряд чи суфлер надалі буде потрібний. Якщо говорити про «Дванадцяту ніч» як про повноцінну виставу, то ще багато роботи попереду, і залишаються теми, які ще потрібно розкривати.
про нашарування ролей і про присутність себе у ролі
Євген Худзик:
У п’єсі КLIMа актори театру бавляться у те, що вони актори «провінційного театру», які бавляться у те, що вони грають Шекспіра. І через текст «Дванадцятої ночі» вони повертаються до себе, до акторів. Це теж перегукується з шекспірівським театром, у якому були чоловіки, які грали ролі жінок, які грали чоловіків, які видавали себе за жінок. Ці моменти впізнавання (хто ти зараз? де ти?) тримають внутрішню напругу акторів: спілкуються вони зараз як персонажі, чи як актори між собою, чи, може, розповідають власні історії? КLIM як людина театру, як драматург, педагог, режисер, вміє дуже тонко користатися таким інструментом: усі переходи, очевидно, ним вкладені й задумані. Мені подобається його гра з Шекспіром, з сюжетом, який сам Шекспір теж запозичив, зробивши сучасну для свого часу інтерпретацію. КLIM теж бавиться з сюжетом через досвід Шекспіра, і робить з цього драматургію.
Тамара Ґорґішелі:
Якось КLIM наводив такий приклад: актор – як посудина. Прозора. Якщо вона повна, то туди вже нічого не наллєш. І обов’язково ця посудина має бути скляна – бо якщо у неї налити соляної кислоти, вона залишиться неушкоджена. Це свого роду паралель з актором і з тим вантажем, який він бере на себе, перебуваючи на сцені. Актор повинен виходити на сцену таким, щоби йому було куди набирати, а опісля, зігравши, залишитися живим.
Олег Стефан:
Безперечно, є фрази, є думки, ідентичні власним, і тоді потрібно говорити їх від себе, тоді тобі вірять. У деяких моментах не можеш зрозуміти, чи це актори спілкуються між собою і говорять текст «Дванадцятої ночі», чи сказане не має відношення до сюжету і актори просто один одного провокують, підколюють або говорять про речі, які стаються між ними за межами п’єси. Настільки цей текст балансує між життям і мистецькою формою.
про тексти KLIMа і театр «на слух»
Євген Худзик:
У творах КLIMа проступає шляхетність. Він працює з непростими темами, у «Дванадцятій ночі» – це теми кохання та дуалістичності чоловічого-жіночого, і оповідь про них ведеться дуже шляхетно. Це справа смаку, майстерності, це особистісні якості автора, які знаходять вираження і у творі. КLIM, наприклад, вміє почути інтерпретації своїх творів і прийняти їх, а для митця це не завжди просто. Шляхетність – ось що мене підкупає у цьому творі.
Олег Стефан:
Я б додав до шляхетності те, що у творах КLIMа очевидна присутність Генія. Людським пером такого не вдасться написати – це дуже талановита робота. /Іноді можна було просто заплющувати очі і слухати текст – і це вже був свого роду театр на первинному сприйнятті на слух – С.В./ – До речі, слухання драматургічного тексту – це одна з форм перевірки його на якість.
Євген Худзик:
Ця характеристика творів КLIMа наближає його до Шекспіра, оскільки тексти Шекспіра, як зауважують дослідники, сприймали на слух. Місця в «Глобусі» розташовувалися над сценою, звідти не так вже й видно акторів, тому п’єси слухали.
Олег Стефан:
Так, не було декорацій, шоу-ефектів, у театрі того часу покладалися на уяву глядача, наприклад, виставляли табличку з написом «Ліс» і далі йшла сцена у лісі. КLIMові тексти написані для актора і з повагою до нього, бо хороший мислячий актор розставить свої коми, крапки, самостійно розбере текст. КLIM дає пропозицію акторам, можливість вибору. Актор повинен розібратися з думкою – якщо він її осягне, то і глядачеві буде зрозуміло.
Тамара Ґорґішелі:
Варіантів прочитання було безліч. Нам було простіше працювати, бо це вже наша третя робота з КLIMовими п’єсами. Для того, хто вперше береться за його тексти, робота може перетворитись на катастрофу. Пригадую, коли ми готували постановку «Богдана», процес ішов дуже повільно. Ті актори, які вже працювали з текстами КLIMа, мають якусь вироблену матрицю, яка допомагає рухатися в його творах. Хоча з «Дванадцятою ніччю» бувало так, що один раз читаєш і знаходиш один зміст, наступного разу – зміст уже інший. Тоді починаєш складати докупи всі пазли, і в результаті знаходиш щось третє.
Євген Худзик:
Під час читання тексту в мене не виникало жодного спротиву. Потрібно увійти в цю особливу систему координат написання текстів, тоді чутно, яким чином КLIM структурує текст, пробує зафіксовувати паузи, в яких іноді більше змісту, ніж у фразах. Якщо не зациклюватись, то все органічно. Я слухаю текст, слухаю акторів, і розумію, що нема конфлікту. Можливо, актори це по-своєму опрацьовували, але коло потім сходилося, змісти сходилися.
про подальші плани на «Дванадцяту ніч»
Євген Худзик:
Маємо наміри продовжувати роботу над «Дванадцятою ніччю» КLIMа. Ця наша розмова є особливою, бо вона відбувається між сценічним читанням та прем’єрою вистави; є певні ідеї, наміри, як це проявити, розвивати будемо працювати детальніше. Для мене подальша доля вистави є викликом. А щодо читання, то я радий, що все відбулося саме так, як було. Актори мали радість від роботи, а для режисера – це особлива приємність.
Довідка:
сценічне читання
KLIM
«…п’єса Шекспіра «12 ніч», зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра...»
режисер – Євген Худзик
художник – Володимир Стецькович
читають: Микола Береза, Тамара Ґорґішелі, Оксана Козакевич, Василь Колісник, Марія Копитчак, Денис Соколов, Олег Стефан, Ярослав Федорчук.
02.09.2014