Парад сміливців

Коли мене запросили до участі у відкритій дискусії в рамках проекту «мапи страху/мапи ідентичності», мені спочатку стало страшно. Я не жартую, і це не просто влучна стилістична фігура – а черговий спосіб подолати страх, перформувавши/висловивши його. Цього я вчилася і раніше – читаючи перші свої публічні лекції перед студентами; про це також говорили у колективі сорока акторів, акторок, режисерів і драматургинь, теоретиків та дослідниць сучасного перформативного мистецтва протягом п’ятиденної робочої сесії «мап страху» у театрі Леся Курбаса у Львові.

Якщо говорити про цю подію мовою сухого факту, то маємо наступне: польська кураторка, драматургиня, перформерка Йоанна Віховська, вже давно працюючи з українськими театралами у різних лабораторіях та спільних проектах, запропонувала ідею спільної майстерні, і після обговорень з різними українськими колегами було сформовано загальну рамку проекту «мапи страху/мапи ідентичності». Це сорок учасників, відібраних на попередньому конкурсі на основі анкет та мотиваційних листів (яких було майже сто); два тренери з Польщі (Лукаш Хотковський – режисер, драматург з Варшави та Кшиштоф Шекальський – актор і драматург з Варшави; мала бути ще Маґда Фертач, драматургиня з Варшави, але їй, на жаль, не вдалося приїхати); дві публічні лекції про польське мистецтво у часи політичної кризи та приклади цензури від театрознавця, дослідника театру і візуальних мистецтв з Кракова, Марціна Косцєльняка, а також спільна відкрита дискусія за участі пана Марціна, літературознавиці, перекладачки та поетеси Ірини Старовойт та авторки цих рядків на тему «Митці в часи політичних зламів: польський і український досвід». Перша п’ятиденна робоча сесія проекту вже відбулася у Львові на базі театру імені Леся Курбаса, наступна – запланована у Харкові (13-17 липня). У процесі мала би бути сформована група (режисер, драматург, сценограф, музикант, четверо акторів), яка у співпраці з польським режисером і драматургом буде працювати над мобільною копродукцією протягом двох семиденних репетиційних сесій у Києві та Львові (серпень-вересень 2016), і потому виставу буде презентовано у Києві, Львові, Харкові та Херсоні. Основним організатором проекту виступає Об’єднання практиків культури (Stowarzyszenie Praktyków Kultury) за підтримки Східноєвропейської платформи перформативних мистецтв (EEPAP), дофінансування проекту надає Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща. Як сказано на офіційній сторінці, «головною темою проекту є страх як прихований фундамент сучасних європейських наративів ідентичності».

Закроєна дуже широко і абстрактно, тема «мапи страху», тим не менше, одразу промовляє у кожному, хто її чує, неспокійним внутрішнім образом, як така собі карта своїх власних «гарячих точок у голові». І це не конче пов’язано з актуальною ситуацією в Україні. Просто як одна з найбільш підставових і найбільш базових емоцій, страх також лишається і однією з найінтимніших, дуже людських рис. Готуючись до участі у дискусії в рамках цього проекту, я особисто списала у блокноті з десяток сторінок різними тезами – згадалися і акції Петра Павленського, який своїми перфомансами демонструє страхи влади і долає страхи громадськості; і тези, що прозвучали на Конгресі культури Східного партнерства у панелі «Страх в культурі/Культура страху» (у виступах Іллі Утєхіна, Андрія Содомори, Кароля Модзелевського та багатьох інших тоді було обговорено чимало зі сфери такої собі «культурної антропології страху»), і випадок у Мистецькому Арсеналі з замальованою в ім’я «великого і величного» картиною; подумалося про актуальний нині у медіа культ сміливості та героїзму, який активно протиставляють суспільному страху перед війною, і про те, що остання соціологія далі вперто свідчить: основна цінність для більшості українців – це безпека, а не самореалізація. Але також згадалася фраза, почута колись випадково, і неодноразово використана у багатьох приватних ситуаціях: те, чого ми найбільше боїмося, зазвичай ніколи з нами не трапляється; але самі ці побоювання впливають на наше життя більше, ніж справжнє втілення наших страхів. Це чимало додавало мені впевненості у собі, коли вкотре виникав один з тих ірраціональних страхів, що їх так багато досвідчують за своє життя мешканці посттоталітарних суспільств, де і далі продовжують діяти дозвільні системи та прескриптивні правила.

Кураторка Йоанна Віховська говорить, що конкретне формулювання теми цього проекту не було аж настільки важливе: «у якомусь моменті тема війни і відмінностей все одно виникла би». І справді: ті, хто працює у сфері публічних комунікацій (а може, і не тільки вони), мабуть, погодяться – усі абстрактні та відсторонені розмови про цінності чи ідентичності в Україні після 2013 швидко стають вкрай конкретними і переходять на особисте. Йоанна відзначає, що тренд роботи з цією темою в українському театрі теж не почався вчора: минулий сезон Першої сцени сучасної драматургії Drama.UA у Львові називався прямо – «Війна», а цей сезон носить титул «Іншості». Харківський театральний андеграунд також думає в цьому напрямку, твердить Віховська. Метою ж проекту було створення безпечного простору для театралів з усієї країни, з тим, щоб вони могли нарешті – це таки рідко буває у наших умовах – робити те, що захочеться, і не відчувати тиску ані від дирекції, ані від фінансових обставин; коротше, не йти на компроміс. Може, це можна було би назвати безкомпромісним театром – у тому сенсі, що люди на сцені не думали про режисера (його не було), комерційний успіх, чи почуття аудиторії в залі. Та з іншого боку, мені особисто видалося, що ті, хто у перші дні сварився до крику і не мав жодних ліній перетину, у рамках проекту якраз вчилися (і то успішно!) прокладати на своїх мапах страхів та упереджень саме маршрути наближення – якщо не до компромісу, то принаймні до спроби зрозуміти Іншого.

У своїй лекції Марцін Косцєльняк дуже насичено і фактографічно оповідав про історію та випадки державної, церковної чи громадської цензури щодо критичного мистецтва у незалежній Польщі, і опосередковано доводив, що проблема цензури не лише у репресивних діях влади чи церкви, але також і у відповідних настроях населення, яке звикло ототожнювати релігійні цінності з загальнолюдськими, не ставить під сумнів твердження церковних отців, і є небезпечно однорідним та монолітним у цій своїй впевненості. За переписом 2011 року 87% поляків визнали себе католиками, а якщо відняти тих, хто «не визначився», то відсоток католиків зросте до 96%. Інші дослідження також довели, що на прийняття рішень респондентами у питаннях, наприклад, стосовно дозволу чи заборони абортів, найбільше впливають саме релігійні практики громадян, а не їхня освіта, соціальний чи матеріальний статус. Водночас, запитання з аудиторії та дискусія всередині самої публіки після лекцій демонструвала – три десятки українських театралів не дійдуть спільного твердження в жодній зі згаданих тем, напевне, ніколи. І це, як на мене, було найкращим демонстративним моментом проекту. Після суворих і невтішних цитат від Косцєльняка про «економічний лібералізм, який зовсім не передбачає лібералізм аксіологічний» (Марцін Круль) та про те, що «раніше чи пізніше польська церква виставить суспільству рахунок» (Пьотр Пьотровський), спостерігати абсолютну поліфонію світоглядів та думок в українській аудиторії було особливо радісно – мабуть, завдяки специфічному і різкому контрасту.

«Я дуже рада, що тут є люди з різних регіонів, - говорить Йоанна Віховська про склад команди проекту. – Не те, щоб я саме так це вигадувала – просто маю багато друзів і колег. І розумію, що це найважливіше зараз. Бо є таке страшне відчуття, що порозумітися ми можемо тільки до певної межі, а далі – ні. Я думаю про політичну ситуацію, про війну, і про відмінності, які існують і не зникнуть від повторювання слогану «Україна – єдина». Тому для мене цей маленький простір театралів є також вражаючим у тому сенсі, що вони можуть навіть на цю тему експериментувати, говорити одне одному неприємні речі, але не мовчати.

Ця відвага, яку я тут бачу – відвага не бути культурним, відвага говорити про болюче. Такий конфлікт, нереалізований у розмові, буде сидіти далі, і нікуди не зникне. Тому момент, коли можна витягти все на поверхню – і в мистецтві, а особливо в театрі – дуже важлива річ».

Покази – так званий театральний сейшн, на який запросили усіх охочих – вразили, як на мене, не лише випадкових гостей (бо чого ти очікуєш від робочих переглядів? Не багато, будьмо відверті), але і самих учасників проекту, і тренерів. Оксана Черкашина, акторка з Харкова, дуже помітна і виразна, яскрава жінка з низьким голосом, чий виступ проблематизував протистояння гендерного і соціального у сучасному світі в дуже гротескний спосіб, сказала, що її «очікування від проекту були набагато менші, ніж отримане в результаті». Кшиштоф Шекальський, один з тренерів, вже після показів зізнався перед учасниками: «Я під величезним враженням від вашої відваги та радикальності. І я багато навчився від вас, – наприклад, що треба йти за своєю правдою до кінця. Ви готові говорити те, що мало хто наважиться сказати при всіх, і ви маєте добру публіку, яка хоче такого театру, як ви їй зараз пропонуєте». Те, що починалося, як жартували самі учасники, як «коло анонімних алкоголіків», які ділилися своїми найгіршими страхами, сварилися про свої погляди, і тим не менш, продовжували говорити, врешті перетворилося у парад сміливців. Саме так виглядав перший показ у серії демонстрацій – як мітинг п’яти акторів вулицями Львова з заклеєними ротами та пустими транспарантами, що в кінці перетворилися на «Я – українець. Я ненавиджу Україну», «Я – актор. Я ненавиджу театр», «Я – русская, я ненавиджу Россию», «Я – гей. Бог любить мене» і центральний транспарант – «Нас нема» (до речі, здогадайтеся, який саме транспарант викликав у львівської публіки бажання порадити і наставити на путь істинний?).

Потому були три години шалу. Монологи про війну і своє ставлення до неї, пересуди на тему чоловіків і жінок (у сучасній культурі загалом, і у Львові зокрема), чорнушці частівки про смерті і розстріли – страшні і абсурдальні, але страшно доречні як невикористана досі форма, співи народних пісень разом з публікою («Ой чий то кінь стоїть…» - виявляється, саме цю пісню українці з різних регіонів співають разом найбільш впевнено), алюзії до Pussy Riot і «чорного ящика» (насправді дуже чесні, жіночі і сильні водночас оповіді), монологи від імені берізки, яка росте в Україні, нестерпні національно-патріотичні пісні на виснаження, сюжетні хоррори про сома – спочатку смішні, а потім просто нестерпно жахливі, розповіді очевидців смертей про зникнення кошмарної пам’яті, і навіть спроба змусити публіку стати в позицію ката. А на останок група, якій ніби то не вдалося нічого разом створити, продемонструвала витончене оголення прийому – і насвітлила важливий і серйозний інститут свідка через грайливу тематику і контрастну форму свідчень очевидців (у даному випадку – це були «свідки вокршопу в театрі Курбаса»).

Команда проекту - тренери та куратори.

Хтось після показу під час перекуру зауважив: все вийшло так добре тому, що акторам дозволили помилятися. Хтось говорив про добру нагоду зустрітися і поговорити, про натхнення від взаємообміну. Оксана Черкашина підкреслила інше: «Найбільше штовхали ці сорок людей, які сиділи в колі, і кожен говорив чесно, інтимно і персонально, про щось особисте, і від того назріла шалена енергія».

Важко чимось підсумувати проект, який ще триває – бо ж про якісь результати, як виглядає за закроєм проекту, можна буде говорити щонайменше через рік, після перших показів спільної вистави. Чи вдасться зберегти безкомпромісність, відвертість і нерв за рік постійного «перемивання власних кісточок»? Чи (може?) вдасться вивести цю роботу на рівень узагальнення і відійти від особистого у зону загальнолюдського – щоб постановка змогла прозвучати, наприклад, і в Польщі, і в Чехії, і ще деінде. Згадується, як одна польська художниця, рік поживши у Празі, ділилася своїми враженнями про трієнале українського сучасного мистецтва «Український Зріз» (2013-2016 рр.) – як дивно їй знову потрапляти у арт-дискурс, де постійно ведеться боротьба проти чогось або проти когось, і яким дивним було для неї спершу чеське мистецтво, яке не мусить воювати ні з церквою, ні з агресором, ні з владою… Йоанна Віховська, коментуючи ступінь конфліктності у великому і різноманітному колективі «мап страху», поділилася прикрістю, яку вона відчуває, коли театр відмовляється від відвертої та відважної думки: «Більшість учасників цього проекту, як я бачу, знають це, і говорять про театр, який не реагує, про мистецтво, яке не реагує, або реагує поверхнево. А тут так є – буває або поверхнево, або дуже болюче. Але я бачу, що цей біль має знайти якусь мету». Катарсис – це, звісно, вкрай сумнівна категорія у координатах сучасного театру; але хотілося би, щоб цей біль, який промовляв з показів учасників проекту, трансформувався у щось більше, перетворився на енергію руху і радикального перетворення – такого свіжого і страшного, як стрибок з висоти, і так потрібного нашому театру.

Фото: Мар'яна Павлик