Школа

Її подвої знов отворені. Один з наймогу­чіших чинників суспільного життя зачинає опять своє щорічне панування. Школа! Яке могутнє, яке оживотворююче те слово! Під його гомін будяться села, міста і столиці до життя, мов то­та заклята царівна в казці, що вснула мертвим сном, якого лиш сонячний, дужий герой в си­лі її збудити. Сонячний, дужий герой. Вічно він їй несе воскресіння, тій своїй царівні-життю. Як дужий, сонячний герой являється по лінивім, соннім спокою літа школа і царівна життя оживає. Коротка, ідилічна Аркадія молодих душ скінчи­лася. Устами школи взиває життя опять, ви­двигає свій стадіон. Hic labor, hic salta. Вакацій­на пісня прогомоніла, вакаційна зелень погасає і навіть те могуче сонце, що в часі літних фе­рій заливало своїм золотом вольні, дорогі по­ля, наче кориться великому героєві-школі. Осінь, студений подув вітру, школа, життя. А хлопчина, що попрощав тихі кімнати рідної ха­ти — де нема ні чорної таблиці, ні мап, ні то­варишів, ні учителя, дивиться сумовитим оком на осіннє тло шкільної увертюри, а в його душі знімаються перші драми ніжного чуття. Того дивно тонкого складника людської душі, що від віків веде завзяту боротьбу з осінню, з вітром, зі школою та із життям. Все ніжне чуття хлопчи­ни боїться того могутнього диктатора-школи і вона стає для нього символом чогось великого, невблаганного, трохи-що не ворожого. Молодеча уява залюбки йде слідом чудових утопій. Прави­ло життєвих контрастів — тих конечних, існу­ванням обуслівнених контрастів, без яких душа людини не розвинулабся ніколи — те траґічне правило життя є для молодечої уяви все неоправ­даною жорстокістю людей. Чого вони від ньо­го — від хлопця — бажають ті люди? Чому не дадуть йому далі читати казок в тихій кім­наті рідної хати, де нема ні немилої чорної та­блиці, ні помазаних всякими красками мап, ні недобрих товаришів, ні того педантного, строго­го учителя? Чому він мусить лишати те все і їхати там — де той великий, ненаситний буди­нок, тота невблагана, ворожа школа? Чому жи­ття так не може йому зійти в тихій кімнаті, в світі казок, під подихом батьківських пестощів ? Хто се так каже, що школа мусить бути? Ніж­не чуття протестує болючо і розмальовує в мо­лодечій душі свої утопії. Сказати б: свої перші утопії. Світ без школи і без професорів. Тихо несеться в душі перше педо. Перші тіни життєвого песимізму кладуться на ясний овид дитинячої душі. Отже є якийсь мус, проти якого вони безсильні всі: і хлопець і батько і мати. Не­добрий, ворожий мус. I хлопчина мріє про світ, де нема тайни, нема примусу, нема прощання і болю. Лиш тиша і материна казка. І коли б той хлопець міг, то він й собі написав би Contract social і з переконанням французького філософа доказував би, що діється кривда одиниці, бо той хтось, хто творить жорстокий примус школи — не питається про її гадку. Правило життєвих контрастів разить зразу його недосвідчене око мов гострий, нечайно являючийся промінь. Хлопчина чув лиш біль. Його душа добуває зі  себе усі нюанси жалю. I хлопчина не любить школи. Йому здається, що з покиненням рідної хати, з полишенням вольних полів скінчилася ціла краса, ціла розкіш життя. Те що тепер йде, се сірий, нестерпний мус, кривда, жорстокість — словом, професор. Згодом являється олицетворення школи — той шкільний будинок, а хлоп­чині стискається серце. Він все стоїть той шкіль­ний будинок. Хоч хлопчина кидає його на два місяці і хоч далекий він від нього — все таки душа чує добре, що він там стоїть: великий, не­вблаганний, трохи-що не ворожий. Все він там стоїть і жде на нього, як німий символ того при­мусу, що не дає жити в проміннім світі казки. Хлопчині стискається серце. Тепер вже він не втече йому. Се вже не той томливий вакаційний сон, який часами мучить молодечу душу: сниться професор — ось, ось вже закличе, а хло­пець чує, що він не скаже ні слова. Але тоді се був сон і так любо було побачити по пробуді, що се лиш сон. А тепер се вже не сон. Мати і батько відійдуть, а він останеться сам сам-сам. Ненависна школа — думає ніжна душа. А школа мовчить як Сфінкс, бо вона знає вічну правду життя. I як Сфінкс — коли його освітить дрожачий блеск місяця — вона немов тихо, та­ємно всміхається.

Наївний, смішний хлопчина! Він не прочу­ває, які химерні, зачаровані круги виводить не­знане йому в своїх глибінях — життя. Він не про­чуває передусім, що ті хвилі жалю, які знімаються в його ніжній душі з прощанням батьків у ви­ду школи — що ті хвилі болю се перші проби його душевної сили. Він не знає, що біль се гідний брат радості, може навіть гідніший від неї, бо він все правдивий, все чуйний, все в най­ближчім контакті з життям, а легкодушна радість оманює, усипляє і веде іноді на темні розстаї життя. I не знає хлопчина, що з кождою хвили­ною болю він визволюється з понадної усипля­ючої теміни казки і несвідомо зачинає розумі­ти той світ, де вже нема ні Алядина з чудовою лямпою, ні заклятої царівни, ні недоброї чарів­ниці Язі — а є лиш він і такі як він: люди.

Правдиві в робітнях життя важкі працюючі люди.  В тім правдивім, для дитячої душі спершу воро­жім світі — ніхто так легко не став щасливий,  як Алядин. Нема чудової лямпи, яку лиш треба  потерти, а вона дасть все. Тут треба все здобу­вати. I треба здобувати з цілим накладом сил, бо товаришів багато, а школа строга і вибирає собі того, хто дужчий. I бачить хлопчина, що на біль нема часу, бо школа як могутня маши­на іде день в день, пориває зі собою що раз вище і вище, не лишає часу на завертанняся і щораз тяжчий тягар каже двигати. Кождий день — нова боротьба. Кождий день — новий крок, нові овиди, нові почування, нова добича,  або нова страта. Боротьба. Нервозна, невпинна  боротьба зі собою, з товаришами, з учителем, зі школою. Пропасти болю, розпуки і зневіри — і вершини великого, визволюючого почуття побі­ди. Так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Часами лиш стає могутня машина і тоді молодеча грудь відпочиває. Але скоро її колеса гудять знов, — знов зачинається нерво­зна невпинна боротьба.

I згодом колишній наївний ворог школи — зачинає любити тоту невпинну, пристрасну бо­ротьбу про себе, що називається школою. Зачи­нає любити той великий, ненаситний будинок, що не дає все вганяти по зелених полях. Хло­пець сам сміється зі своїх дитинячих утопій, яких ідеалом була безжурна казка і нічим не схвильований спокій. Він бачить, що колишній сірий, ненависний примус, проміняється звільна в чудове ігровище життя. Хлопець зачинає люби­ти школу, як місце боротьби і стає пізнавати ціну того, що в чоловіці найцінніше: ціну сили Hic Rhodus, hic salta. Згодом вчить школа, що краса життя багато величавіша, як краса казки. Що дужий чоловік, який поконав житє, що най­менше такий великий герой, як той сонячний герой казки, що поконав страшного змія. Бо той казочний, безсонний змий — се лиш життя. Ось тота невблаганна, все напоминаюча, ніколи невтомлена працею школа. Вона все завзиває до боротьби і жадає безсонних трудів. Все вона невблаганна. Але хлопець, що полюбив тоту бо­ротьбу, що почув розкіш передовання перед другими, пізнав чудову красу непереспаної ночи, яку опісля день-день в школі — опромінив побідою — той хлопець не боїться вже її. Ні, він любить її. Він любить її, як любиться щось рідного, бо тут — в тій школі — родився в нім той внутрішній, могучий чоловік, що опісля мав рішати про судьбу життя. I він тішиться, коли отворяться по вакаціях опять подвої школи, він знає, чому вона така могуча і така несказа­но сувора. Вона веде боротьбу з насильною смертю душ, що хотіли б утечи від життя. Тому вона така дужа. Вона все веде до життя. Все в найдальшій відстали від теміни і смерті, бо вона будить в хлопцеві її найзавзятіших ворогів: ту­гу за світом і силою. А коли хлопець вже ви­росте з під її опіки і подвої школи, замкнуться на все перед ним, — тоді він з зачудовання бачить, що йому жаль її. Жаль йому і того бу­динку і товаришів і строгих, педантичних про­фесорів. Жаль йому того стадіону, де він міг бути день в день героєм, де чув розкіш напруги сил, розкіш побіди і розкіш боротьби. Жаль йому краси життя. Бо те — що жде його поза шко­лою — видається йому тепер чимсь подібним до того образу, який родився в його душі, коли він з дому — з лона зелених піль, обіймів бать­ків їхав проти осіннього вітру до школи. Бо хоч він боровся тут з життям, все таки він мав противника перед очима і все з гори міг собі приладити оружжя. В життєвій боротьбі в школі,  він знав добре терен і середники боротьби — міг допровадити уживання тих середників до віртуозності, бо противник сказав наперед, чого жадає від нього. Але широке, велике життя поза школою, строгіше як професор. I воно репре­зентоване не кількома професорами, з якими го­вориться віч-до-віч — а репрезентоване воно тою великою, могутньою масою, що називається суспільністю. А та велика, могутня маса не ви­черкне так точно терену боротьби, як колись професор. Не дасть приготованого оружжя в ру­ки. Не буде знати пощади. Вона не любить пе­ремоги одиниці і улягає її що йно тоді, коли почує подих величі.

Ось тут що йно стає молодий чоловік до-віч з демоном життя. I нераз він в боротьбі жи­ття згадає, як легко було бути великим, побідо­носним, могутнім між товаришами і проти про­фесора в школі і він завидує хлопчині, що сумовитий, майже з розпукою їде на стрічу сіро­му, нестерпному, жорстокому примусові школи. А вона — школа, як Сфінкс, коли його осві­тить дрижачий промінь місяця, наче всміхається тихо і таємно, бо вона знає вічну тугу життя і його незмінні, вічні круги.

1. вересня 1912 року