Вісім годин молитви, вісім – праці та стільки ж – відпочинку. За таким правилом живуть монахи студійського уставу в Святоуспенській Унівській лаврі. Монастир у селі Унів (нині Перемишлянського району на Львівщині) впродовж XIV-XVIII століть був центральною монашою обителлю Галицької єпархії та важливим осередком чернечого життя в Україні. Лавра також визнана унікальним ансамблем – пам’яткою архітектури.
«Монашество є серцем Церкви» – повторював святий Папа Іван Павло ІІ за своїми попередниками. І це не просто поетичні, але реальні слова, бо монахи – особи, які пішли за покликом Божим. «Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого і йде слідом за мною», – наголошує ієромонах Унівської лаври Аліпій (Андрій) Федун.
Отець Аліпій
Візантійська традиція в українській Церкві
До Унівської лаври входять 8 дочірніх монастирів студійського уставу в Галичині та Київській єпархії. Три монастирі діють у Львові, по одному в Зарваниці, Яремчі, Підкамені, Городку, є монаший скит у Рожнятівському районі Івано-Франківської області. Перші ж монахи, які жили за так званим уставом Теодора Студита, в XI столітті оселилися в Києво-Печерському монастирі.
Студійський устав пов'язаний з особою святого Теодозія Печерського, який перейняв його з Візантії. Відтак у Києві зародився перший монастир, з якого ця східна традиція поширювалася по всій Київській Русі аж до XIV століття.
«Студійський устав історично пов'язаний з Візантією. У V столітті там був заснований монастир святого Івана Хрестителя, так званий «Студіон», від імені фундатора – патриція на ім’я Студій. Свій найбільший розквіт ця чернеча обитель переживала в IX столітті за преподобного Теодора Студита, який зреформував правила святого Василія Великого, укладені для монахів на кілька століть раніше. Це був такий перший студійський устав, остаточно його редагував патріарх Олексій Студит в XI столітті. Саме ці правила прийняли наші древні монахи Києво-Печерські, і устав почав існувати в нашій Церкві», – розповідає отець Аліпій.
Внаслідок латинізації, якої зазнала Українська Греко-Католицька Церква на початку XIX століття, устав Теодора Студита втратив свою первісну суть. За відродження цієї східної традиції українського чернецтва взявся митрополит Андрей Шептицький. Вже 1898 року були проведені облечини трьох іноків-студитів, а невдовзі постав перший студійський монастир поблизу Львова – Скнилівська Лавра преподобного Антонія Печерського. У 1919 році митрополит Андрей передає Унівську резиденцію галицьких митрополитів – колишній старовинний монастир – інокам Студійського уставу. Особливістю цих монастирів було те, що сюди могли вступати і прості селяни.
«Це був кінець XIX століття, – розповідає ієромонах Аліпій. – Прості люди не могли вступити в тодішні монастирі Галичини: або не мали достатньо коштів, або не мали освіти, чи не знали ніякого ремесла. Однак по селах групувалися хлопці, які хотіли посвятити себе Богові, і ось такі спільноти зустрів на своєму шляху ще отець-монах Андрей Шептицький та допоміг їм організуватися, дав їм богословське та наукове підґрунтя оцього студійського уставу. Згодом митрополит Андрей і його рідний брат Климентій написали устав, відповідно до тих старих студійських правил. І зараз ми продовжуємо ту традицію в нашій Лаврі».
Архимандрит Климентій Шептицький
Лавра в період підпілля
Монахи-студити поселилися в Унівській лаврі у 1919 році. Це було після І Світової війни, в часі якої згоріла Лавра преп. Антонія Печерського на Скнилові. В Уневі монахи жили, молилися і працювали до 1939 року. За два десятилітя монастир розвинувся у величезний комплекс, студитів налічувалося 225. Брати-монахи мали свої майстерні, розвинуте господарство, при монастирях діяла іконописна школа, сиротинець, друкарня, велика бібліотека. У 1939 році, коли прийшли «перші совіти», всі господарські приміщення і поля «націоналізували». Це підірвало існування монастиря. «Інтенсивний процес ліквідації чернечої обителі почався у 1946 році і був пов′язаний із «псевдособором», на якому загнали у підпілля всю Українську Греко-Католицьку Церкву», – нагадує о. Аліпій Федун.
Спершу в Лаврі зробили табір для греко-католицького духовенства, яке не визнало російського православ’я. В 1947-му заарештували архимандрита Климентія Шептицького. 78-літнього старця засудили й вивезли до Владимирської тюрми, де він і помер. «До Унева звезли старих монахів з різних монастирів, які би там мали дожити своє життя, тому що вони були в такому стані, що не доїхали б до Сибіру. Водночас там зробили будинок для престарілих. З 1954 року унікальний монастирський комплекс перетворили на психоневрологічний диспансер для хворих жінок. Це тривало аж до 1991 року», – розповів ієромонах.
У Лаврі все руйнувалося: храм, майстерні, книгозбірня. Монаша спільнота перебула період від 1946-го до 1989-го в підпіллі. «Жили переважно по квартирах, по 2-3 осіб, де–не-де навіть будиночки собі збудували, наприклад, у селищі Рудно, де зараз є наш архаріят. То був звичайний будинок, який збудували в 50-х роках. Троє братів-студитів пробуло там аж до виходу з підпілля: вони духовно опікувалися тими людьми, які залишились вірними нашій Церкві, самі провадили монаше життя, наскільки могли, – молилися і чекали кращого періоду. Щоправда, вони не приймали молодих людей в монастир, бо боялися радянських агентів. Взагалі від 1946-го до 1978 року було прийнято всього 5 осіб, і всі вони були родичами монахів. Тому, що монастир студійського уставу зберігся у катакомбній Церкві, завдячуємо таким постатям, як покійним нині братам Вороновським – владиці Юліану та отцю Василію, отцю Порфирію і отцю Мирону в Дорі (Івано-Франківська область), архимандриту Никанору Дейнезі, який сьогодні в Києві, архимандриту Юрію Макару, який у Перемишлянах проживав підпільно, та іншим. Це люди, які зберегли східну традицію студитів і передали її наступникам, бо з підпілля вийшло всього 34 монахи, здебільшого старці. Після 1989 року прийшло до монастиря багато юнаків, і нині вони продовжують лінію нашого студійського чернецтва», – каже отець Аліпій.
Сьогодення Лаври
Відбудова Унівської лаври
Сьогодні Унівська лавра знову є паломницьким центром Галичини, як і в XVI столітті. Брати-монахи відновили прощі до Унева. До 1939 року вони були настільки численні, що налічували 20-30 тисяч осіб.
«Зараз у нас служиться повне молитовне правило: Вечірня, Повечір′я, Утреня, Часи, Божественна Літургія, – каже отець Аліпій. – Люди також мають можливість прикластися до святинь Лаври (це Унівська чудотворна ікона Богородиці, копія Туринської плащаниці, мощі святих), а також відвідати чернечий цвинтар, де поховано багато подвижників першого нашого монастиря та підпілля. Значну кількість паломників ми приймаємо двічі на рік: у третю неділю травня – це молодіжна проща до Унева – і на Успіння Пресвятої Богородиці, коли є наше храмове свято», – зазначив ієромонах. Та, коли б ви не відвідали Святоуспенську Унівську Лавру, завжди поринете в атмосферу намоленої тиші, неторканої природи та постійної свіжої прохолоди.
Меморіальна таблиця в пам'ять священомученика Климентія (Шептицького), архимандрита Унівського
Світлини: сайт Святоуспенської Унівської лаври, М-р Брут.
30.08.2014