Розмова з Степаном ПРОЦЮКОМ

«Я не є модним письменником, більшість українців не читали моїх книг. Але мені і не ходить за успіх, мені ходить за відчитаність, дискусії, розуміння, а не тільки за самореалізацію», — сказав у розмові зі «Z» письменник Степан Процюк. Йому нині виповнюється 50 років, і попри «немодність» та реноме «занадто складного» письменника він вважає себе цілком реалізованим.

 

 

Степан ПРОЦЮК:

 

НЕЧИТАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПРОЗИ — ЦЕ ЕМОЦІЙНЕ ОГЛУПЛЮВАННЯ НАЦІЇ

 

– В одному з найсвіжіших дописів у соцмережах Ви написали, що з наближенням ювілею відчуваєте певний тиск. Для чоловіка, а тим більше митця, 50 років — це час зрілості, життєвої мудрості, коли є життєвий капітал, який можна інвестувати в майбутнє. Тож що насправді тисне?

 

– Я не думаю, що в інтерв'ю кажуть усе, що на думці. Вважаю себе достатньо щирою людиною, але в публічних розмовах не варто займатися детальним самокопирсанням. Чим людина стає старшою, незалежно від статі, тим частіше зіштовхується зі страхом в'янення, страхом старіння, страхом втрати молодості. Сили вже не ті, деякі бажання покидають.

 

Коли я написав про свої відчуття в соцмережі, мені відповіли: «Життя тільки починається, це свобода, вільна ріка», —  що теж є певним різновидом філософічності змін віку.  Насправді під тим тиском я мав на увазі те, що притаманне кожній людині, усвідомлює вона це чи не усвідомлює. Це посилення страху смерті і страху старіння. Можна усвідомлювати чи ні — це не має жодного значення. Це характерно для всіх. До цього можна навчитися підходити медитативно і, зрештою, ставитися спокійно, поборюючи страхи. А це вже певна внутрішня сила. Адже якщо би я настільки цього боявся, я би не наважився це озвучити.

 

– Часом здається, що якби Ви не стали письменником, то могли  б стати психіатром, такою собі правою рукою Фройда. Деякі Ваші описи схожі на довідник психіатрії. Ви справді фанат психоаналізу?

 

– «Права рука Фройда» — ще не чув такого перебільшення своїх аматорських пізнань… А ще я би міг бути істориком світових релігій. Мене цікавить все, що пов'язане з вірою і релігією. Виходячи з цього, я вже не фанат психоаналізу. Будь-який фанатизм шкідливий. Не можна робити фетиш будь з чого. Будь-який фетиш обертається проти самої людини. Я є аматором у психоаналізі. Для романтичної людини у психоаналізі є багато відразливих рис, до певної міри він є трохи цинічною штукою. Разом з тим він є корисним, бо  допомагає зрозуміти власні внутрішні спонуки та спонуки інших людей, а значить дає додаткові знання. З іншого боку, це нічого не ґарантує і ні від чого не захищає.

 

 

– Як би Ви радили готуватися до пізнання  Вашої творчості ?

 

– Є певна кількість довколалітературних людей, які витворили міф, що мої твори є складними для прочитання, що я «найконтроверсійніший з інтелектуалів» і таке інше. При цьому вони немовби хочуть сказати: не читайте книги Степана Процюка, люди, це заскладно для вас. Нечитання психологічної прози — це своєрідне емоційне оглуплювання нації.

 

Що це за нація, яка не читає? Йдеться ж не тільки про мої твори. За багато років я стикався з чиновниками, що можуть якось впливати на книговидання. Мені завжди хотілося їх спитати, скільки книжок сучасних авторів вони прочитали. Переконаний, що дехто їх не читав взагалі.

 

Днями прочитав блоґ радника міністра МВС, який порівняв Ані Лорак з… Борисом Пастернаком, хоч і неґативно ставився до її флюґерських поглядів. Це вже нарешті починає набридати. Або ми робимо нову Україну, орієнтуємося на пласт досі невідомої високої української культури, або ми далі порівнюємо непорівнюване, ми далі не читаємо книжок наших письменників і далі вдаємо, що їх не існує. А носії звань «заслужений», «народний» часто є лише носіями масової поверхової культури.

 

– Ваша позиція щодо участі російських книжок у майбутньому Форумі видавців у Львові вже відома: в одному з видань Ви наголосили на неприпустимості виявляти беззубість у час війни з Росією. Що ще працюватиме на користь української літератури, крім заборон?

 

– Не моя справа займатися заборонами. У нас такий пласт літератури, що рецепт один — читати! Дуже банально, але це працює. Колись мій дід казав, що не любить грати в шахи. Я малим вірив, що мій дід такий ориґінал, не любить, та й годі. І тільки згодом він зізнався, що він просто не вміє в них грати. (Посміхається). Так само сучасні читачі: якщо ти не вмієш читати, то ти і не любиш це робити. Ми європейська нація, яка перетнула XXI століття. Читання збільшує наш культурний багаж, який не завадить ані чиновнику, ані бізнесмену. Часто статки і статус заміняють культуру, хоча насправді можна увійти в історію, допомагаючи культурі і літераторам зокрема.  

 

А щодо російської книжки, то її пропаґування означає якийсь мазохізм, коли ми погоджуємося на те, щоб нас били ще більше. І це не має нічого спільного з християнським терпінням. Нам треба захищати свій культурний простір, позбуватися плазування, малоросійського гопака перед експансією далеко не братського наступу. Непротивлення, так звана толерантність повертається злом до нашого народу.

 

– Ви досліджуєте, що керує людиною в цьому житті. Тоді Ви знаєте, для чого люди воюють. Невже їм не досить воєн у царині людського духу?

 

– Це не моє відкриття, але в людях забагато ненависті, аґресії. Люди замало читають. Люди надто впевнені у своїх переконаннях, не бачачи поза ними нічого. Попри свою, нерідко полемічну, гостроту думок, я готовий вислуховувати інші думки. Однак поряд є стільки людей, переконання яких нічим не підкріплюються — ані знаннями, ані досвідом, ані духовністю. Однак вони горлають на цілий світ, не чуючи голосів та думок поряд, не даючи собі звіту про те, що їхнє невігластво руйнівне. Таке може відбуватися з цілими націями. Маємо приклад Росії: новітня пропаґанда витворила там міф місіанства, порятунку світу, ідеї боговибраного російського народу. Це також нагадує психіатрію. Це нагадує нацистів, які украли в Ніцше ідею «надлюдини», перетлумачивши її на збоченський кшталт... 

 

Маємо нині війну, яку не ми почали, але через неї розсипався хибний, паралітичний міф про «братні» народи. Аґресія нікому не додавала життєстійкості. Аґресія — це руйнівний процес як для окремої людини, так і для цілих націй. Нині з'являється і певна українська озлобленість, яку можна пояснити тими умовами, в яких опинилася наша нація. Однак наша ментальність вільна від тих деґенеративних речей, які по той бік кордону проходили століттями. Ми лагідні до своїх ворогів навіть у тексті національного гімну, називаючи їх «воріженьками», немов гладимо їх по голові.

 

 

– Герої Ваших творів живуть у часи руїни, русифікації, пристосуванства і всіх тих явищ, проти яких повстав Майдан. Історія змінюється на наших очах, і Ваша  ностальгія за справжньою Україною стає реальністю. Чи не означає це, що й Ваші твори сприйматимуться по-новому?

 

– Історія літератури знає чимало прикладів, коли письменник раптом почав читатися, став запотребуваним. Я не є модним  письменником, більшість українців не читали моїх книг. Дехто, говорячи про успіх, має на увазі кілька сотень шанувальників, які курять фіміам. У мене теж є такий «успіх». Але мені не ходить за успіх, мені ходить за відчитаність, дискусії, розуміння, а не тільки за самореалізацію. Я вже значною мірою реалізований. Не йдеться про мій приватний успіх, амбіції, через які я намагаюсь переступати. Я не супермен, якому це завжди вдається, але все ж.  Я переконаний: без читача письменник залишається віртуалом, голограмою, порожнечею. Вони можуть існувати тільки у парі.

 

– На одній із зустрічей Ви сказали, що період «Нової деґенерації» був найщасливішим у Вашому житті. Куди ж потім поділося те щастя?

 

– Це було відчуття юності, коли ти все можеш, у тебе все попереду — юнацьке відчуття манії величі. Ти знаєш, що у тебе все буде прекрасно, відчуваєш здоров'я, силу. Все це, здобрене алкоголем, додавало радості. Зараз я шукаю щастя в інших речах, часом аскетичних, медитативних. Ціную спокій, здатність долати аґресію. Це не повний штиль, інакше я не зможу писати. Для такої емоційної людини, як я, щастя і є в тому, щоб врівноважити надмірності.

 

– «На вістрі двох правд» — саме так називалася Ваша перша поетична збірка. Чи Ваші нинішні відчуття співзвучні з тими «правдами»?

 

– На світі є сотні правд.  До прикладу, попередньо я згадував бізнесменів, які би могли бути меценатами культури, яким притаманні кумедні відчуття зверхності. Часом сердишся на них: та полікуйте себе добрими справами! А з іншого боку, у них є своя правда: мовляв, чому я маю тобі допомагати, я сам всього добивався. Мені його правду зрозуміти легко, відтворивши її художньо. Він скаже: це про мене. Але при цьому мені доведеться ввійти в його стан, енергетику, перевтілитися. Це перевтілення і є спробою розуміння інших правд.

 

– Те, що Ви так детально описуєте людські пороки, означає, що вони не чужі і Вам?

         

– Я не є досконалий. В кожному з нас борються світлі і темні сторони. В нас є темнe «Я», багато думок, які не збігаються з християнськими постулатами. Інша річ — що в нас переважає, які у нас переконання, наскільки ми поборюємо ці думки своїм розумом.

 

Все ж людина переповнена інстинктами, егоцентричними бажаннями, людина далека від херувима чи серафима. До прикладу, вражає життєвий шлях святого ігумена Сави, який на схилі літ боявся спокус, або бажання старців, які прагнули хвороб, щоб розділити людські муки. Це для мене аскетизм, який виходить за межі людського розуміння, але що би я був за письменник, якби не намагався це осмислити й уникав цієї високої правди? Натомість мудрець Епікур, якого звинувачують у пропаґанді розтління, роблячи примітивом, сказав: «Не бійся смерті, бо коли ти є — немає смерті, коли є смерть, то вже нема тебе».

 

Я заглядаю у певні глибини і прірви своїх «я», і я там бачу хиби і вади всіх людей. Поряд з нами є ті, які цього не роблять, ховаючи себе за вдаваною єлейністю. Мені цікаво з такими спілкуватися, крок за кроком оголюючи їхнє справжнє єство. Це буває дуже потішно.

 

Загалом книжки письменника (якщо це направду письменник, бо має літературний хист) — це словесні краплі, у яких відображено одну з можливих правд і варіантів, запитань і відповідей про людське співжиття у широкому розумінні.

 

 

ДЛЯ ДОВІДКИ

 

Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року в Кутах, селі між Буськом і Бродами. Літературна біографія розпочалася в 1991 році утворенням літгурту «Нова деґенерація».
 

Автор більше двадцяти книжок, зокрема таких повістей, як «Шибениця для ніжності», «Бийся головою до стіни», есеїстики «Аналіз крові» і «Тіні з'являються на світанку», романів «Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування ляльки», «Троянда ритуального болю» (про Стефаника), «Маски опадають повільно» (про Винниченка), «Чорне яблуко» (про Тесленка). 
Лауреат кількох літературних премій.

 

Твори Степана Процюка перекладені і перекладаються кількома іноземними мовами. 
Критики й читачі називають Степана Процюка «найконтраверсійнішим» українським письменником-інтелектуалом, автором «тонко нюансованої» психологічної прози, «найвідомішим представником екзистенційно-психоаналітичного напрямку» в українській літературі. 

 

Розмовляла Олена НЕЧВІДОВА

  

13.08.2014