Гуцульщина.
Ми в гуцульськім клїматичнім лїтниску. Одних загнала сюди конечність поратованя здоровля, инших відпочинок вакацийний по цілорічній праці...
Та не судилось цілі вакациї тут перебути. З'явилась нота сербському королївству, не достаточна відповідь Сербії, мобілїзация. А все так якось скоро...
Пізний вечір. Понад верхами мандрує місяць. Такий ясний "обгороджений". Він певно щось віщує...
Нараз задзвонили у великий дзвін. Щож се: чи огонь, чи що?... Біжуть Гуцули з села і кричать: "Завтра, все, що жиє, на войну йде".
Проголосили загальну мобілїзацию.
В селї крик, гамір. Достроює сьому шум тих віковічних, бистрих потоків. А сумний і поважний звук дзвона серед сего гамору голосить:
"Настав слушний час. Надходять днї відплати ворогови за обиду!"
Поділє.
Якось склалось, що він мав пів сотки. А жив недалеко місточка. Як вчув що буде війна (і він війсковий) пішов до міста на "почастунки".
— Брате, (хоч і не знав його) ходи сюда. Пане Н. а прошу пива! Кого побачить, тягне за руку і просить: "А випийте зі мною, бо бігме пів сотки сам не пропю!" Приходить жінка, просить його з плачем, щоб прийшов до дому, щоб щось зарядив, бо дїти малі. "Нї! жінко. Дотепер я був для тебе, а ти для мене. А від тепер я належу до цісаря. Я йому присяг, то мушу свою Присягу сповнити."
В недїлю рано-вранцї перед громадською канцеляриєю зїхались "форшпани", що ними мають їхати війскові звиш дві милї до стациї.
Але ще їх нема. Вони всї в церкві. Старенький, сивоволосий пан-отець голосить проповідь. "...ідіть з Божим благословеньством. Все майте на думці, що йдете боронити свій край; а як прийдеть ся й полягти, то для добра рідного краю. Молїть Бога, щоби ваша боротьба вийшла на славу і хосен тої держави, якій ви присягли свою вірність. Ся гадка най вас провадить, а не будете страхати ся нїчого, сповните свій сьвятий обовязок." І згадав про сумну бувальщину нашого народа, про завзятого ворога, який столїтями нас гнете. Надходить важна хвиля — хвиля відплати...
З вояцьких грудий (звиш дві сотнї) загомонїло те щире, — вірно-підданче: Боже буде покровитель, Цісарю, Його краям...
Вже від'їздять. Старенький пан-отець з хрестом в руці стоїть коло брами церкви. Пращають ся з своїм духовним провідником. Може в останнє… Отцеви і їм сльози в очах. Цілують хрест, знамя побіди і молять Господа: "...побіди благовірному Імператору нашему Франц Йосифу на сопритивния даруя, і твоя сохраняя крестом твоїм люди."
Заклик.
В такій важній історичній хвилї відзиваєть ся Головна Українська Рада до українського народу. Взиває вона ввесь український народ стати однодушно проти царської імпериї, при тій державі, в якій українське нaцioнальне житє знайшло певну свободу розвитку. Кличе його до дїла, яким він здобуде нові права, утворить новий період в своїй істориї, займе належне місце в рядї народів Европи. І кінчить: "До бою — за здїйсненє ідеалу, який в теперішну хвилю зєдинює ціле українське громадянство! Нехай на руїнах царської імпериї зійде сонце вільної України!"
Він читав. За кождою стрічкою перестав. Сльози тиснуть ся до очий. Збуджує ся в нїм козацьке завзятє, а заразом і почуванє любови до своєї Неньки-України. Плаче...
О! Доки Народе наш будеш зносити вороже ярмо! Чому якраз Тобі судилось випити чашу терпіня?!...
Та надїя кріпить! Жертви наші не підуть на марно, кров батьків принесе добро дїтям...
В Устю, 5. VIII. 1914.
[Дїло]
10.08.1914