Під таким заголовком (Das Volkslied der Ruthenen) помістив нїмецкій писатель Карль Емиль Францоз студію в двох фейлетонах віденьского дневника Neue freie Presse (чч. 8950 і 8951 з дд. 26 і 27 н. ст. липня с. р.).
Карль Емиль Францоз від давна вже знаний Русинам з своїх повістей і наукових студій, до котрих темати бере з житя-бутя руского народу. Францоз старався пізнавати наш нарід з власного нагляду, стикаючися з народом не тілько на Буковинї тай в Галичинї але і на Українї, а до того, як се видко з єго писань, информуєся також з творів других писателїв, котрі пишуть про рускій нарід. Головною-ж чертою писань К. Е. Францоза на темати рускі — то симпатія для руского народу. Тую симпатію видно і в єго повістях, і в культурних образках, і в наукових студіях. В трактованю матеріялу К. Е. Францоз, яко чужинець, декуди в подрібностях буває помилиться, але взагалї взявши, належить він до тих немногих писателїв, котрі ще найлучше знають исторію, политичний і соціяльний побит руского народу, єго природу і єго духа. Тож, думаємо, не без интересу буде для наших читателїв довідатись, що К. Е. Францоз пише про руску народну пісню в згаданій студії в Neue freie Presse.
"Русинам — починає автор — з між всїх славяньских племен припала найтяжша доля: они від столїть суть тим наковалом, на котрім молот Поляка і Великорусса вправляє свою силу. Тож не диво, що і західно-европейскій етнограф і историк литератури ледви займаєся Русинами. Зовсїм несправедливо, як се покаже от хоч-би і звязла характеристика их пісни народної, котрої я спробую. Та студійка буде може цікавою і для политика, бо она покаже єму ті прямованя народної душї, що угнетеному народови дали таку безпримірну силу витревалости і видержалости.
"Народна пісня Русинів може не тілько видержати порівнанє з піснею кождого иншого слявяньского племени, — она ще перевисшає найбільшу часть нїжностію, богатством і глубиною чувства, а всї перевисшає числом і милозвучностію. Уже про само внїшне богатство дати понятє — єсть рїчею ледви можливою; в сотках книжок і часописей збирано досі ті пісни; не мине року, щоби до того скарбу з кількох тисячей не докинено ще кілька сот, — а все така яка ж мала частина доси напечатана! То так, як би хотїв море вичерпати ведрами. Рїч можлива, що пребогата сербска пісня лицарска майже зрівнаєся з епичними співами, думами Русинів, — але в лириці рускій нарід богатшій, як кождий иншій нарід славяньскій, ба навіть кождий другій нарід на світї. Що більше, — хоч-би той і нинї ще бідний нарід мав десять раз тілько праси, що тепер, і печатав самі піснї, то ледви би вичерпався приріст нових пісень, поминувши вже наслїдє предків. Бо як що року всхідно-галицкій і україньскій степ покривають без числа нові цвіти, так ще й тепер вибуяє без числа нових пісень. Богато щезає мов ті цвіти, друге насїнє вітер кине на плодючу землю — і ті піснї звенять з уст до уст. "Кождий україньскій мужик — каже один україньскій учений — єсть поетом"; а я додам: "що-найменше кожда мужичка". Хто-небудь ступав по земли, заселеній тим народом, сам майже стаєсь поетом, глядаючи слів, щоби описати повноту співу і звуку, яка єго затоплює, — а що-ж доперва, коли хто знає той нарід! Надармо я би силувався на слова і образи, надармо наводив-би поодинокі досвіди. Один погонич, з котрим я раз переїздив через всхідну Галичину, вирецитував менї, на моє жаданє, за один день більше як сто довших і коротших пісень. Вечером, коли я єму за єгo труд давав нагороду, він приймив єї якось мов нерадо. — "Ви пане — сказав він менї — не натрафили на гідного, у мене дуже не добра память!" І справдї, в однім селї північної Буковини приведено менї бабу, котра через кілька днїв, за кождий раз по кілька годин співала піснї, не перестаючи, не надумуючись, і анї одної не повторяла. Коли я зажадав, щоби менї заспівала такої піснї, котру она сама зложила, она сейчас заімпровізувала пісню про домашню дочку; а коли я єї спитав, чи она не відспіває такої, котру перше зложила, она похитала головою, кажучи, що: де она знає, котра пісня єї? Підчас одонокої подорожи лише по одній губернії Полтавскій поет Бодняньскій записав вісїм тисяч пісень! "На богатих і урожайних рівнинах України — каже Talvj — зродилась така величезна маса пісень, що здаєсь, немов кожда галуза дерева в лїсї гостять на собі співака, а кожде стебло трави на цвітистих лугах віддає гомін пісні." Великорусс може числити свої піснї на тисячі, полудневий Славянин на сотки тисяч, але Русин-Українець на миліони!
"И що-до милозвучности — сказав я — руска пісня єсть єдина, а се очевидно заслуга головно мови рускої. І Боденштедт називає руску мову "наймилозвучнїйшим зі всїх славяньских діялектів" і "великого музикального впечатлїня". Она, мимо многих звуків шипячих, заслугує на тую хвалу, бо богата в самогласні і мягкі согласні, з складнею хоч простою, але ладно упорядкованою, в формах дуже вироблена а при тім нїжна і гнучка, як та лозина, що росте по вибережю рїк україньских. Але милозвучність плине також з чистоти мови. В україньскій мові нема тих финьских і татарских складових частей, котрі занечищують великорусчину, — впрочім Українець єсть в порівнаню Славянином найчистїйшої крови.
"Між Українцем а Великоруссом остро і глубоко викопаний яр через усе, що може дїлити народи: через язик, тип і характер народний. Часто можна чути, що нїби то тілько виговір иншій. Але-ж не можна заперечати і різниці в словари. Добра третина велико-руских слів просто незрозуміла Українцям, і на відворіт, а навіть то, що спільне, не тілько звучить инакше в мові і письмі, але дуже часто має і инше значінє. (Тут автор покликуєсь на студію Кароля Абеля — Gross- und Kleinrussisch, Leipzig, 1885 — І наводить деякі приміри.) Великорусс як снїдою барвою лиця, щетинастим волосом, по могольски викроєними очима і жиластим тїлом дуже часто на першій погляд відрізняєся від Українця з кучерявим волосом, з румяним лицем, з великими задумчиво поглядаючими очима, пітяжким, — так відрізняєся і народним характером. Великорусс — енергичний, практичний, винахідчивий, а Українець — мягкій, чутливий і милосердний; мішанець — холоднокровний, хитрий, волить кожде инше занятє, анїж хлїборобство, а чистокровний Славянин — легко запалюєсь, недовірчивий, цупко держиться відчини і відцівских звичаїв, отже надовсе хлїборобства; першій знаменитий розумом, дотепом і силою, другій — фантазією, чувством і душею. Навіть спосіб, як себе судять оба народи, має в собі, побіч пересади, богато справедливого. Слово "кацап", як Українець називає Великорусса, містить в собі понятє безвзглядности, дикости і хитрости, а знов назвою "хохол" Великорусс означає чоловіка нерїшучого, слабодушного, котрий зараз стане виводити жалї. З тим вяжеся, що на полудни Россії при супружю любов безконечно частїйше рїшає, як гроші, а на півночи противно, і що на полудни вязи родинні сердечнїйші, а авторитет вітця дому меншій. Хоч сей начерк і як скупий, a вже і з него дасться пізнати, чому Великорусс між всїми Славянами має найбільше найострїйших і найдотепнїйших пословиць, а Українець найбільше, найсердечнїйші і найкрасші піснї народні."
(Конець буде.)
[Дѣло, 05.08.1889]
(Конець.)
Висказавшися взагалї про народні піснї рускі, К. Е. Францоз переходить в своїй студії "Das Volkslied der Ruthenen" до різних родів пісень.
Насамперед задержуєсь при думі историчній і при епичних піснях з побиту народного. Давнїйші пісни историчні оспівують долю народу руского під Польщею, важнїйші факти з исторії, з боротьби Русинів з Ляхами. Доля руского народу представляєся в тих думах дуже тяжкою, а подвиги руского лицарства — Козаків звеличані як найкрасше і представлені по найбільше згідно з исторією.
Дальше Францоз згадує про пісни гайдамацкі і розказує ширше зміст прекрасної піснї про опришка Довбуша, котрий з своїми хлопцями-молодцями нападав тілько на панів і жидів, а не чинив пакостей мужикам, длятого люд уважає єго за борця, котрий за нарід мстився на Ляхах.
Коли опришків вигублено, дума взяла собі за предмет рекрутчину. Нарід дуже відчуває податок крови, як на Українї так і в Галичинї та Буковинї. В деяких рекрутских піснях пробиваєся наївність. Так н. пр. в одній пісни, співаній в Чортківщинї, висказує дївчина постанову ити до Відня перед білу хату цісаря і там так довго стояти, доки їй не вернуть єї милого; а коли-б се не помогло, то она спробує зайти до панї цісаревої до золотої світлиці, а наконець коли нїхто єї не вислухає, то вже почує єї цісарева дочка... Конець тої пісни подає Францоз в нїмецкім перекладї так:
Dіе hat gewiss auch einen Liebsten
Und wie war' ihr zu Muth,
Wenn der plotzlich auch fort' musst'
In die Fremde als Recrut?
Ще й нинї нарід творить думи про війни россійскі і австрійскі і про всякі пригоди. В році 1864 в Чернівцях убив суджений свою суджену-дївчину і єї матїр, а по одинацяти лїтах чув я о тім баляду в Бергометї над Серетом. При кінци 1860-тих років була в часописях звістка, що одна руска селянка пізнала в лейтнантї, случайно у неї закватированім, свого сина, про котрого думала, що він давно помер,— нинї факт той оспівуєся в пісни. Жовнїри приходять на кватири до села, полковник до хати вдовиці. Она з плачем виходить єму на зустрїч: хата єї мала. — "Не бійся, вдово", відповідає полковник, "мої хлопці будуть не тілько моїх але і твоїх коней дозирати, а моя збруя не поломить твоїх кілків на стїнах. Скажи менї, кілько ти лїт вдовою і кілько дїтей у тебе?" А она відказує: "Один син, що згинув за цісаря, і три дочки". — "Люба вдово! поклич до мене своїх дочок!" Найстарша входить, все глядить в землю; середуща входить, паде полковникови до ніг; наймолодша обіймає єго і кличе: "Брате!"
Потім переходить Францоз до лиричних пісень народних. Русини — то одинокій славяньскій нарід, у котрого лирика сильну має перевагу над иншого рода піснями. Славити естетичну вартість рускої лиричної поезії народної — каже Францоз, я вже не богато й можу, по тім, що вже сказали другі. То світ повний любої краси: нїжність чувства, глубина страсти, свіжість і наївність вираженя дїлають зарівно радуючи серце. Хто тілько пізнав ті піснї, віддав им найгорячійшу похвалу. "Яка сила в вираженю невимушених чувств!" — кличе Talvj. А Боденштедт каже: "Нїгде дух народу не відбився так живо і правдиво в піснях, як тут. Яка ревність, яка глубина чисто людских чувств промовляє з тої пісни, яку Козак співає на чужинї! Яка нїжність, сполучена з мужескою силою, віє крізь єго спів любови!" Перед уталантованими перекладчиками народна поезія руско-україньска — широке і майже ще не тикане поле. Добрий переклад україньскои лирики народної був-би одним каменем до будови нашої нїмецкої "литератури всесвітної" — каменем таким цінним, якого нинї нїгде инде не знайдемо.
По тім звеличаню руских пісень лиричних Францоз переходить два головні их роди — жіночі і думки та коломийки — і характеризує кождий род пісень. Тон думки переважно сумний, коломийки веселий і жартобливий.
"Справедливо — каже Францоз — замічає Боденштедт, що з найбільшої части думок віє "особлива, зрушаюча туга" — а я додам: зовсїм понятна і оправдана характером і долею народу." Для приміру наводить Францоз кілька уступів з думок, котрі ми подамо таки в нїмецкім перекладї. Н. пр. "Стоїть явір над водою":
Steht am Wasser der Platane
Tief herniederhangend, —
Sorgen gualen den Kosaken,
Ihm das Herz bedrangend...
так часто зачинаєся думка Українця. Умираючи на чужинї, Козак говорить:
...Mir ein grosses
Grab wird man errichten...
Strauchlein tragt auf seinem Schoss es,
Voll von sussen Fruchten.
Werden Voglein, Beeren pickend,
Her zum Grab sich schwingen, —
Aus der Heimath, mich begluckend,
Frohe Kunde bringen.
Туга виражаєся в думці в найрізнїйших прекрасних образах. Туга за рідним краєм висказуєся не тілько з любови до рідного краю, але і за-для єгo горя. Францоз наводить зміст одної думки, де орел глумливо питає людей, котрі в потї чола орють землю польского пана: чи і їх батьки так орали? Люде просять єго, щоби по відповідь прилетїв за десять лїт. Орел прибуває по десяти лїтах, а люде знов просять єгo, щоби прилетїв за двацять. А коли орел і по двацяти лїтах людей застав в тім самім станї, они просять єго, щоби прилетїв за лїт трицять. А коли і по трицяти лїтах доля людей та сама —
Fort flog der Adler, schrill klang seia Schrei:
Ich komme nicht wider, mit euch ist's vorbei!
І любовні піснї більше оспівують горе, анїж веселість. При тім треба піднести, що в тих піснях нема нїчо неморального. Хоч Боденштедта слів "Межи україньскими піснями нема нї одної, від котрої дївоче личко мусїло-би зарумянитись" не можна брати за цілковиту правду, то все таки в україньских піснях подибуються рїчи неморальні далеко рїдше, як в поезії народній кождого иншого народу. Коли пісня Великоруссів не тілько кишить цинизмами, але і в женщинї нїчо другого не знає величати, як тілько красу, то україньска пісня величає передовсїм честноти женщини: єї вірність, єї до пожертвованя готову любов до дїтей, єї мужество в борбі і самовідреченю; женщина — товаришка мужа, єго найлучша приятелька.
По тих словах Францоз наводить приміри пісень для схарактеризованя всїх тих прикмет женщини. Наведений тут уступ піснї, як Козак, виїздячи на війну, поручає матери свою любку і як любка тужить за ним та скорше в смерть єгo вірить, анїж щоби він міг єї зрадити. Невірність гірше лихо від смерти. Пісня карає злочиньство зради, так само і незгоду в супружю, знущанє чоловіка над жінкою. Любов пісня идеализує — прегарно оспівує не тілько любов хлопця з дївчвною ("Ой місяцю місяченьку" — О du Mond, du liebes Mondсhen), але і любов родинну. "Нїхто на земли так не любить, як рідна мати". Особливо ревно малює пісня тугу матери по синови. Так н. пр. остра стрїла прошиває сина-сокола. Прилїтають три зозулї тужити над ним. Перша сїдає єму в головах — то стара мати; друга в ноги — то мила сестра; третя на серце — то єго солодка любка. Де мати плаче, там потік крови; де сестра — там жерело слїз; де любка — там пуста стежка. Бо мати плаче що дня; сестра, коли собі пригадає; любка-ж і нїколи, бо на другого гадає.
Характеристична в україньскій пісни тїсна звязь з природою. Справедливо замічає Костомаров, що "пісня україньска оживляє природу, чинить єї участницею радости і болю душї. Трави, дерева, птахи, світила небесні, ранок і вечер, спека і снїг — все віддихає, думає і чувствує з людиною..."
Під конець Францоз згадує коротко про думки змісту соціяльного, між котрими видатне місце займають пісни піяцкі, а на послїдок подає взорець будови пісни до танцю — коломийки, в своїм власнім перекладї:
Meinen Liebsten hab' ich lieb,
Und er ist mir theuer,
Wie am staubig heissen Weg
Ein tiefblauer Weiher,
Wie das erste susse Kind
Einer Kinderlosen,
Wie dem lang' Gefangenen
Duft der rothen Rosen.
Пісня народна — кінчить Францоз — була і єсть ще нинї найлучшим поетичним скарбом Русинів!
[Дѣло, 07.08.1889]
07.08.1889