Не дурімо себе

«Стуса ми досі сприймаємо на рівні політика. Ми досі не вникаємо вглиб Стуса, в його екзистенціалізм. А він нам це дарував, він за це життя клав – за поезію як зброю! Це цеглини, які будують культуру. Ми цього не беремо. Ми спішимо, «щоб зайшло», «щоб зайшло».

У чому сила справжньої української традиції? Чому поширювати фольклор через попсу – те саме, що прикрашати косметикою стареньку матір? Чому українська пісня стала ковзати по поверхні і перестала йти вглиб?

Тези з виступу акторки, лауреатки Шевченківської премії, засновниці театрального центру «Слово і голоС» Наталії Половинки на форумі Via Carpatia у Криворівні.

«Люди, не дурімо себе: з цього нічого не вийде»

Дорога, якою я йду, досить невидима.

Я народилася у такий момент часу, коли бабців уже ставало все менше. Самé поле співане, поле України, почало дуже міліти. І я відчула, що стала тим ніби останнім зв’язковим, хто міг узяти цю пісню роду і почати шукати способи передати цю тяглість наступним поколінням.

Про дуже багато речей ми маємо хибне уявлення. Наприклад, традиція. Як тільки я кажу це слово, у головах виникають всілякі обряди. А це не так. Традиція – з латинської «передавати» – це передання з рук в руки таїни життя: як жити далі, як жити так, щоб життя прибувало і примножувалося.

Ми як народ є так складені. Найглибша наша поезія, найглибше знання про себе і про світ, найбільше усвідомлення себе як мислячої одиниці в світі у цього народу є в пісні. І не ми маємо берегти пісню, а треба усвідомити: пісня береже нас. Не так, як за «совка» казали: «буде хліб – буде і пісня», а зовсім навпаки: буде пісня − будем мати хліб.

Ніякого романтизму в цьому немає. Пісня – це зв'язок між землею і небом, який здійснюється через людину. Скільки цього цільного зв'язку у світі виникає у різних куточках землі, стільки світ залишається живим.

Цих народів, які так себе усвідомлюють, через пісню, небагато – наприклад, грузини, македонці, корсиканці, українці. І зараз вони міліють у цій своїй здатності. Штука не в тому, як багато ми співаємо, а в цій якості зв’язку між землею і небом, що здійснюється через людину.

Це не тільки спів, це усвідомлення нашого унікального світобачення. Якщо, наприклад, Содомора каже, що нам бракує тяглості в пориві, а Шевельов говорить, що в Україні народжувалося не так багато постатей універсального мислення, то коли ми звернемося до пісні, глянемо, наприклад, на ритуальну пісню, то побачимо, що насправді ось в нашій культурі закодоване це універсальне світобачення. Воно є в основі, просто ми його забули.

Сьогодні ми як штамп говоримо: «Наші пісні сумні. Може, щось би веселеньке?..» А насправді наші пісні хранять у собі трагічний спосіб бачення світу. А це означає – універсальний спосіб. Наша пісня − на рівні поезії Данте. Наш Шевченко, який виріс із пісні, є мислителем світового масштабу. Саме пісня його сформувала.

А ми… що робимо ми? Ви можете побачити це в цілому полі українському. Ми спішимо, як я це називаю, популяризувати рідну маму. От є мама старенька, вона нас навчила, як жити. Це наша пісня. А ми кажемо: «Мамо, давайте ми вас підпомадимо, підпудримо і будемо гарно продавати». І багатьом гуртам це вдається досить нормально продавати і за кордон.

Який ми сповідуємо шлях переважно? Давайте ми включимо українську пісню в попсове поле, таким чином вона людям «зайде» (як тепер модно казати). Таким чином виникне якась надія на продовження. Люди, не дурімо себе: з цього нічого не вийде. Що легко «заходить», то легко виходить. Те, що легко попсово вабить вухо перші 20 хвилин, не понесе за собою тяглості.

Багато залежить від кожної людини. Коли ми у перший рік війни показували фільм «Брати. Остання сповідь» (Наталія Половинка грає у стрічці головну роль, – Z), наш фільм запросили на московський кінофестиваль. І ми, дуже сильно ризикуючи, вирішили його показати. Він про війну між двома братами і до чого вона призводить. Коли ми показали цей фільм, до нас підходив просто цілий зал людей, нам казали: «В России такой фильм не снимут. От нас ничего не зависит». І я казала: «Ні, від кожного залежить!». Ми були свіжі після Майдану, і ця свідомість, що від кожного залежить, була дуже ясна і дуже очевидна. А зараз вона в нас замулилася. Мені б хотілося, щоб кожен просто подивився і трошечки-трошечки зсунув позицію – замість очікування від політиків, чи очікування звідки-небудь ззовні, із Європи.

Просто змініть власну позицію із плаву на поверхні своєї культури на вдивляння вглиб. Кожен на своєму місці, у тому, чим кожен займається. Той, хто займається, наприклад, мовою. Ми виборюємо позиції української мови. Але ми як люди і кожен поодинці зокрема – не уважні до того, як мовимо. Наша мова перестає текти. Я як актриса це дуже добре чую. Ми, можливо, повинні організовувати цілі школи, майстерні промовляння і вчитися – наприклад, у Крячківки – тої м’якості, той текучості (село Крячківка, що неподалік від Пирятина на Полтавщині, відоме ансамблем «Древо», – Z). Тої музики живої, яка є в мові. Ми ж її губимо. А через 10 років лишиться тільки ця суха «стрілянина», хоча всі слова будуть українськими. А це те, що формує нас як особистостей. Воно таке саме важливе, як довколишній ландшафт.

Ми виборюємо наших письменників, кажемо: це наші письменники… Але ми досі, наприклад, не знаємо своєї Лесі. Леся Українка не ставиться на наших сценах. Вона писала у своїх спогадах: «Нема кому грати». Так і досі це є! Чому?.. (У листі до матері у квітні 1898 року Леся Українка жалілася, що її п’єси не ставлять у театрах: «А за драму, то справді досадно, що вся ота заметня з репетиціями, збиранням акторів і т. і. була даремна, а що даремна, то напевне, бо, як виїде Заньк[овецька], то де ж знов тую примадонну шукать? Ні, видно, судилось мені бути «безкорисною» писателькою. Боже мій, що мені Ліля нарозказувала про зчитку моєї драми! Та й ти ж писала… Ліля правду казала: «Публіці бракує таких драм, як «Троянда», але таким драмам бракує акторів», – от і cercle vicieux!», – Z.).

Масштаб того, що нам пропонує Леся Українка, – неймовірно великий. Вона заходить у свою культуру, пізнавши цілий світ з величезної дистанції культурної, філософської, мовної. Вона бурить глибину своєї мови і відкриває через українську мову світові цінності. Вона витягує світовий масштаб єдиним своїм коротким життям – цілу культуру. А ми залишаємо тільки ім’я: «Леся», «Леся», «Лесі – 150», зробили якісь благенькі подійки, а її не пізнаємо.

Стуса ми досі сприймаємо на рівні політика. Ми досі вглиб Стуса, в його екзистенціалізм не вникаємо. А він нам це дарував, він за це життя клав – за поезію як зброю!

Це цеглини, які будують культуру. Ми цього не беремо. Ми спішимо. Щоб «зайшло», щоб «зайшло»!

Якщо кожен змінить таку позицію і подивиться, хто йому дорогий… Якщо мені дорогий Стус – я буду читати Стуса, я буду копати до самої глибини, до самої суті. Мені дорогий Сковорода – я буду вникати, пізнавати, що він нам таке переказав. Кожен може змінити позицію із такої, знаєте, популяризації рідної мами до відкриття ідей, які несе нам рідна мама. Відкривати ідеї до самої глибини. І служити цим ідеям, служити цій думці.

Перший проєкт, який я написала, починався із: «воно знову оживає і сміється знову». Я подумала: місце, яке мене найбільше цікавить у нашій культурі, – це от ця точка, де воно «знову оживає і сміється знову». Це місце здатне і нас кожного персонально ожитворити, і здатне нас об’єднати. Звідси б’є джерело і української пісні, і взагалі всієї української культури. Звідси б’є наша сила як духовна, так і раціональна, так і культурна.

Зараз ми такі дещо розчаровані і засмучені… Дивіться: ми, от ця меншість, можемо підтримати свою державу самі, мусимо підтримати її самі. Яким чином? Здивувати себе і почати об’єднуватися. Не роз’єднуватися, як ті українці зі штампованої уяви про нас. А все-таки об’єднуватись, знаходити способи співпраці, знайомитися, вишукувати і творити. Треба свідомо творити нове поле, оцей новий культурний майдан. Спочатку воно буде на рівні енергії, на рівні думок. А потім воно почне матеріалізовуватися. Ми побачимо це! Але буквально от зараз: не губімо одне одного. Ми багато чого можемо зробити і без підтримки держави. А [навпаки] – підтримати державу, щоб вона почала бути більш мислячою, такою, що думає про майбутнє, про вічне, а не тільки про сей день і про те, як все з’їсти швиденько. Вcе залежить від нас.

***

Наостанок Наталія Половинка вирішує продемонструвати живий приклад: «Всі трошки втомилися. Хочу ще показати вам дещо». Вона співає куплет старої обрядової пісні у кількох манерах.

«От дивіться, бабці наші співали ось так. Я вчу цього вже більше як 20 років – і не можу навчити». Далі заводить: «Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті русу косу покривати…» – пісня несеться залою, змінюючись у тональності і накочуючись хвилями, так, ніби її дійсно співає бабусин голос не теперішнього покоління.

«Чому цього неможливо навчити? – пояснює Половинка. – Що тут є? «Благо-о-о-о...» – от у цьому тоні відкривається небо».

Відтак пані Наталія повторює цей рядок у двох інших манерах – пісня лунає рафіновано, по-штучному досконало: «А всі сучасні дівчатка так співають. І там – одразу площина».

«Чому? Чому ми не можемо взяти в предків? Взяти в одному тоні весь спектр всієї культури? Що таке ми загубили? Давайте шукати його заново», – закликає Половинка.

МАЙСТЕРНЯ

– У чому єсть перемога? Вдалося мені спільно із режисером Сергієм Ковалевичем започаткувати методологію, цілу школу. В Україні вона досі не популярна, хоч вона родить багатьох особистостей. Вона наразі перетворилася у театральний центр «Слово і голоС». Слава Богу, ця точка існує у Львові. Вона мусить, за моєю мрією, ще за мого життя перерости у міжнародний центр української традиції.

Вона базується на тому, що кожна людина є носієм єдиної пісні. Їй треба допомогти проявитися – і тоді от ті артезіанські свердловини через окремих постатей передадуть свіже повітря наступним поколінням у нашій культурі.

Наша школа, Сергій Ковалевич провели за рік епідемії 80 міжнародних семінарів. Це був розбір Лесі Українки – ми розбирали «Кассандру». Присвятили «Кассандрі» цілу весну і ціле літо – і відчитали тільки два пласти. Там ще є і є. Розбирали «Камінного господаря», «Одержиму». Ми займалися Сковородою і розбиралися з його останнім твором «Потоп зміїний» – це просто квінтесенція всього життя і творчості Сковороди. Ми працювали зі Стусом, дивилися в самі витоки Стуса, на те, як думка Стуса прорізає весь торт української культури і б’є своїм словом аж у сьогоднішній день. Ви знаєте, були люди з-закордону, але не було нікого зі Львова і було пару людей з Києва. Ми не ловимо можливість вчитися у самих себе, у своїх майстрів. Нам не треба шукати якихось закордонних вчителів – можемо знаходити і своїх українців за кордоном і у них вчитися. Користаймо з цієї можливості. Таким чином ми створимо нове поле. Яке буде нас змінювати – невидимо, незримо.