Дня 6-го липня поховали в Чернівцях професора славянської фільольоґії черновецького унїверситету Омеляна Калужняцького. Повних 39 лїт — від заснованя унїверситету в 1875-ім р. — займав він се важне місце.
Дуже трудне становище мав молодий, в науці мало ще знаний професор зараз таки в перших початках своєї наукової кариєри, особливо в українській справі.
Перша половина 70-их років се часи великого занепаду української національної ідеї, великої зневіри у власні сили нациї. В Галичинї і на Буковинї панувала тодї в школі і поза школою письменна мова, яку добре характеризує назва "язичіє", а національний український рух обмежав ся на кількох молодиків і був также по своїй якости дуже мізерний.
Стати явно по сторонї того руху, проф. Калужняцький як чоловік з трохи аристократичною вдачою і більше консервативним сьвітоглядом не рішав ся. Не по силах було йому палити всї мости, що звязували його особисто з "старшою братією", з тими верствами укр. суспільства, що мали тодї якесь значінє, а які були завзятими противниками "народовців". Виступити проти них явно, піднести важкий голос науки в оборонї самостійности української мови, підняти тим духа молодїжи і нациї, стати реформатором письменної укр. мови, він не міг.
По природній своїй вдачі не любив він воювати, а без боротьби, і то завзятої, тут не могло обійти ся. Боротьбу полишив він другим, а сам, коли обставини так склали ся, що він — от як в справі управильненя нашої правописи — був присилуваний бороти ся, в боротьбі поступав собі наскрізь чесно і зовсїм не ворожо проти української мови, а радше боронив свого становища, своїх відмінних поглядів на укр. мову і її розвиток. А становище його було більше пасивне, пристосоване до даних реальних обставин; се дехто міг собі толкувати на свій бік, але без підстави, бо активно він нїчим не провинив ся проти українства, а в останніх роках свого житя виявляв навіть велику утїху ізза його зросту, ізза зросту сили народної, ізза успіхів української мови і лїтератури.
Покійний був пильним, типічним кабінетним ученим, особливо добре розумів ся на палєоґрафії; наукові праці його більше репродуктивного характеру. Він описав і видав богато старих памятників, які для істориї української мови мають велику вагу, як от Dokumenta mołdawskie і multańskie z archiwum miasta Lwowa (1878), т. зв. буковинські грамоти, що визначають ся незвичайно чистою народною мовою і становлять важну підставу для історичної граматики укр. мови 15-го і 16-го віку. Згадаймо ще виданє Путнянського евангелія (Evangeliarinm Putmanum 1888), цінного памятника нашого письменьства 14-го в. або виданє Кристинопільського Апостола з 12-го в. (Actus epistolaeque apostolorum 1896) і т. д.
Виклад його був завсїгди строго річевий, через те сухий і не поривав слухача; нїчого в нїм не зраджувало, що в грудях того назверх зовсїм холодного чоловіка билось добре, щире, жичливе серце; він визначав ся великою прихильностию для своїх слухачів і до укр. академічної молодїжи взагалї, як се згідно з правдою ствердили в надгробнім слові проф. д-р Василь Сїмович і студент Навроцький. А міг проф. Калужняцький богато помочи, бо товариші його на унїверситетї задля його спокійної, лагідної вдачі, строгої обєктивности дуже його шанували. Він був paз ректором унїверситету, членом кореспондентом академії Букарештенської і Петербурської, 1886-го р. з нагоди 10-лїтного ювилею Черновецького університету надїлив його фільософічний видїл почесним докторатом, став радником двору і був відзначений ордером зелїзної корони ІІІ.-ої кл.
Родив ся Омелян Калужняцький 1845-го р. в. Турю в Галичинї, учив ся в Самбірській ґімназиї, де належав до "громади", студіював на львівськім і віденськім унїверситетї, де займав ся істориєю і словінською фільольоґією (у Міклошіча), 1868-го р. здавши іспит з істориї став студентом в Кракові при ґімназиї св. Анни, 1871 р. став дїйсним професором при ґімназиї в Ряшеві, а того таки самого року перейшов до академічної ґімназиї у Львові. За свою працю Описанє слов. рукописів біблїотеки краківського унїверситету (1871) мав він 1874 стати професором слов. фільольоґії на краківськім унїверситетї, та 1875-го р. доля завела його в Чернівці.
Жена (донька покійного інспектора Солтикевича) враз з двома доньками оплакують утрату доброго мужа і батька, а ми вдячні за се, чим нас обдарував в науці, вдячні за щиру прихильність для академічної укр. молодїжи, заховали для него добру память. Земля Йому пером!
Проф. д-р Cт. Смаль-Стоцький
[Дїло]
28.07.1914