"На тлі того, що відбувається зараз в Україні, найбільш значним ризиком є для нас розкол Європи", – заявив нещодавно міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер. До його слів, як і до такої «розкольницької» позиції загалом, можна було би поставитися досить скептично. Європейським спільнотам, які з часом трансформувалися в утворення, яке зараз називається ЄС, ще з часу заснування (27 травня 1952 року) постійно віщували розпад. Такі заяви традиційно частішають у часи кризи (тому не дивно, що саме загрози в енергетичній сфері через напруження між ЄС і Росією були однією з причин заяви Штайнмайера) і зсуваються на марґінес політичного життя Європи, коли все спокійно. Але в устах другої людини у політичній системі ФРН, країни-локомотива і найбільшого бюджетодавця ЄС звучать досить загрозливо. Тож варто подумати, бо, може, й справді агресія Росії у східноукраїнських областях і реакція ЄС на ці події можуть посилити відцентрові тенденції в самій Унії?
Перш за все, здамо собі справу, що Європа є не така вже й єдина. Частина політичних оглядачів, починаючи від 1975 року, говорить про феномен «Європи різних швидкостей».Справа в тому, що значна частина країн або не може (через невиконання певних вимог) або не хоче (зважаючи на позицію уряду країни чи її громадян) долучатися до тієї чи іншої політики Європейського Союзу і, зважаючи на чинні правила, може відмовитися від цієї участі (або їй можуть відмовити у разі невідповідності загальним критеріям). Найкращим прикладом може бути зона євро. З 28 країн-членів ЄС спільну валюту використовують лише 18. Серед решти є такі, що свідомо відмовилися від спільної валюти (Великобританія та Швеція), а є й «рада би душа в рай, та гріхи не пускають»: Болгарія, Румунія тощо. Тож не дивно, що різні країни-члени ЄС мають часто кардинально різні позиції щодо як внутрішньоєвропейських, так і щодо зовнішньополітичних подій. Не кажучи вже про те, що політична вага євродвигунів ФРН і Франції є явно більшою, ніж у нових членів ЄС, а Великобританія для відстоювання своєї позиції «менше Європи» часто використовує погрозу виходу зі спільноти. Якщо ж згадати, наскільки різні політичні сили зараз грають на арені ЄС – від поміркованих народників і соціал-демократів до крайніх правих і лівих критиків спільної Європи, перестаєш дивуватися тому, що часто позиція ЄС звучить у форматі: «хто до ліса, хто до біса, а ми дуже співчуваємо і надзвичайно стурбовані».
Власне, це чітко відобразилося і на позиції щодо агресії Росії у Донеччині та Луганщині. З одного боку, дуже критичні заяви представників балтійських країн і тих самих англійців, які порівнювали президента Росії з Гітлером. З іншого боку, французи продовжують співпрацю з Росією у військовій сфері і планують постачати їй військові кораблі типу «Містраль», а Італія, Болгарія, Сербія, Угорщина, Словенія, Хорватія й Австрія погодилися на будівництво російського газопроводу в обхід України.
Врешті-решт, федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель закликала залучити до мирного врегулювання ситуації на сході України кума Владіміра Путіна, лідера проросійського об’єднання «Український вибір» Віктора Медведчука. Як то кажуть, «нічого особистого, тільки бізнес». Справді, ситуація щодо залежності європейської економіки від російського газу, звісно, змінилася після «газових воєн» часів Тимошенко-Ющенка, та нове неполагодження справ із «Газпромом» призведе до холодної зими 2015 року, якої би так не хотіла Ангела Меркель. Але, висловлюючи уже традиційно достить м’яку позицію ЄС щодо російської агресії проти Україні, яка навіть заслужила належну оцінку з боку представника Дежрдепу США Вікторії Нуланд, «залізна Ангела» справді закладає небезпечну бомбу уповільненої дії проти самої європейської інституції. Користуючись слабкістю ЄС щодо Росії, остання активізує співпрацю з європейськими правими та лівими радикалами. Про це попереджають і земляки Меркель. Так німецький дипломат Вольфґанґ Ішинґер, спецпредставник голови ОБСЄ під час круглих столів національного порозуміння в Україні, заявив: «Традиційно ви очікували би, що після кримських подій єдиними, хто міг би вітати дії РФ, будуть колишні комуністичні партії, традиційні крайні ліві політсили. Несподіванкою для мене стало те, що крайні праві в Західній Європі, які виступають проти ЄС, націоналістичні крайні праві, здається, обрали Путіна своїм героєм, бо він також є прихильником націоналістичного курсу. Це небезпечно, бо послаблює базу інтеґрації до ЄС. Що більше політичних сил, які виступають проти ЄС, крайніх правих, націоналістичних партій, то важче буде не збитися зі шляху в питанні європейської інтеґрації. Так, я поділяю занепокоєння Снайдера , що це стосується не лише України. Йдеться про дуже фундаментальні питання інтеґрації, бачення Європи, і Путін кидає виклик основам цього бачення». Впливовості цих сил не варто недооцінювати – в часи економічних чи політичних негараздів західні європейці так само піддаються хворобі популізму, як і їхні східні партнери.
Ще 25 травня американський політолог, співробітниця Центру європейських і євразійських досліджень при Гарвардському університеті Мітчелл Оренстейн у статті «Західні союзники Путіна», опублікованій у впливовому виданні Foreign Affairs навела неповний перелік партнерів Росії серед європейський крайніх правих: угорський «Йоббік» (його члени були присутні на кримському псевдореферендумі та висували територіальні претензії до України), французький «Національний фронт», грецький «Золотий світанок», болгарська «Атака» та багато інших. Це не зважаючи на те, що є свідчення традиційної підтримки російським урядом їхніх ідеологічних опонентів з лівого флангу, зокрема, «Лівих» в ФРН. З цього всього випливає, що Росія зацікавлена в розхитуванні ЄС, посилення відцентрових тенденцій незалежно від їхньої ідеологічної бази.
Чи реалістичні ці плани? Вибори до Європарламенту у травні 2014 року, з одного боку, принесли перемогу європейським народникам і соціал-демократам (214 та 189 місць зі 751), але, з іншого, так звані «євроскептики» суттєво наростили власну присутність. Зокрема, у Франції вже згаданий «Національний фронт» набрав 25 місць, ставши переможцем перегонів. У Греції за результатами голосування найбільше голосів отримала ліворадикальна партія СІРІЗА. Добрі показники у неонацистської партії «Золотий світанок» у Греції та ксенофобської «Йоббік» в Угорщині. Тому плани Путіна не такі вже й химерні, особливо якщо зважати на його здатність забезпечити «холодні зими» для Європи.
Сила Європи досі виявлялася у її єдності, у здатності відстоювати європейські цінності. Найкращим прикладом цієї стратегії було «повернення в Європу» у 1990-х роках країн постсоціалістичного простору. Можливо, саме тому (а, можливо, й через близькість до Росії та історичну пам’ять) країни Балтії та «Вишеградської групи» невтомно наголошують на активнішій позиції ЄС щодо замирення Росії. День 27 червня 2014 року (підписання Україною, Молдовою та Грузією асоціації з ЄС) може стати або новим кроком у переможній ході європейської інтеґрації, або початком її гальмування та розпаду ЄС. Вибір традиційно – у руках самих творців єдиної спільноти. Хоч активніша позиція України, Молдови та Грузії у донесенні своїх позицій до громадян країн-членів теж би знадобилася. Бо Путін свою позицію доносить дуже й дуже широко.
14.07.2014