Найдовше флібустьєрство в історії американського Сенату: на початку 1964 року 82 дні сенатори з Південних штатів не могли проголосувати за закон, що сьогодні є точкою відліку в історії рівноправ’я афроамериканців. Тоді на кін поставили свободу, вимагали кінця політики сегрегації, яка визначала життя чорного населення Америки від моменту відміни рабства. В поїздах та автобусах, ресторанах, готелях, парках, театрах, спортивних майданчиках, книгарнях – в усіх громадських місцях висіли таблички, які розповідали, хто був бажаним гостем, а хто – ні: «Whites only» або «Colored only».
Але не йшлося лише про фізичне роз’єднання між чорними та білими. Расовий підхід означав стигматизацію та позбавлення прав, ізоляцію від можливості отримати освіту, брати участь в економічному розвитку. Система Джима Кроу – так в народі називали расистський розподіл на касти – підживлювала стереотипне уявлення про «постійно задоволених і переважно тупих чорних». На Півдні США вона була закріплена законами. На Півночі функціонувала неформально, але, як правило, не менш ефективно.
На початку 60-их рр. ХХ ст. систему Джима Кроу розхитали мирні масові протести громадянського руху країни. Всередині 1963 року Президент Джон Фітцджеральд Кеннеді вніс до Сенату законопроект, який готував ґрунт для відмови від політики сегрегації. Документ затвердили на початку липня 1964 року. Й вже наступник глави держави, президент Ліндон Б. Джонсон прийняв «Акт про громадянські права», надавши йому силу закону.
Президент Ліндон Б. Джонсон підписує "Акт про громадянські права" 2 липня 1964 року.
Акт заборонив расистське відокремлення в усіх сферах публічного життя. Міністерство юстиції отримало нові повноваження для того, щоб покласти край сегрегації в системі шкільної освіти. Цей процес прописав верховний суд США ще 1954 року. Виплати відповідно до соціальних програм та освітніх заходів в усіх штатах з часом мусили здійснювати без жодних утисків меншин. Також важливий довгостроковий припис закону, який забороняв приватним роботодавцям будь-яку дискримінацію на ґрунті раси, кольору шкіри, релігії, статі чи національної приналежності. Законом про громадянські права, як тоді сподівалися, запровадять обіцяну свободу та рівність громадян.
5 років потому думка про те, що США стала країною дальтоніків, почала розвіюватися. Більшість білого населення Америки вважали, що расову дискримінацію подолали. Позитивну дискримінацію, якою називали сприяння меншинам, вважали зайвою, подекуди й ототожнювали її зі зворотною дискримінацію – ущемленням білих в доступі до робочих місць та університетів.
Останнє обрання Барака Обами на пост президента США, на думку консервативних аналітиків, довело: в ХХІ ст. американська мрія більше не спотикається об камінь расової нерівності. Цю тезу можна обґрунтувати тим фактом, що чорні займають керівні посади в військових установах, університетах, афроамериканські спортсмени та артисти здобувають авторитет, чорношкірі підприємці стають багатими й успішними.
Квазіофіційне уявлення про дальтонічну меритократію критики називають ідеологією. Її завдання – приховувати, що США, як і раніше, структурно залишається расистською країною, в якій систематично утискають та обмежують у правах чорних й інші меншини.
Раніше юрист-афроамериканка Мішель Александер звернула увагу на те, що карна система США керується новою формулою законів Джима Кроу. Війна з наркотиками, яку провадили з 80-их. рр. ХХ ст., цілеспрямовано та систематично переслідувала чорношкірих чоловіків, яких притягували до відповідальності за дрібні злочини в сфері наркообігу. Майже 40 % з майже 2, 3 млн. ув’язнених в Америці – чорні, хоча їх частка як жителів країни – тільки 12, 5 %.
У великих містах, зокрема Вашингтоні, трьох чвертей дорослих чоловіків афроамериканців судили. Тих, хто відбуває покарання у вигляді позбавлення волі або умовного терміну, в багатьох штатах позбавляють права участі в виборах – основоположного права громадянина. Часто їм не гарантують права на соціальні виплати. До того ж усі попередні покарання установ та роботодавців фіксують. Під приводом боротьби зі злочинністю, на думку Александер, виникає нова система легальної расової дискримінації.
Численні соціологічні дослідження минулих років встановили: започаткована «Актом про громадянські права» десегрегація американського суспільства заспокоїлася, а в багатьох сферах є ознаки затяжної ресегрегації.
Особливо очевидною вона стала в державних школах. Після постанови Вищого Суду США після 1954 року, в якій вказали, що расовий підхід у школах є порушенням конституції, почалися збройні виступи місцевих білих расистів. Лише енергійне впровадження закону міністерством юстиції та діяльність суду призвели до того, що в період між 1968 та 1972 роками частка афроамериканських школярів, які ходили до виключно чорних шкіл, впала до 25 %. На Півдні поступ був навіть помітнішим, ніж на Півночі.
Всі експерти сходяться на думці, що афроамериканські школярі отримали користь від інтеграції, адже вона гарантувала нижчі втрати та кращі шанси на професію без збитків для білих однокласникам. Однак такі заходи були непопулярними серед білого населення, багато почали віддавати дітей до приватних шкіл.
З 80-их років сегрегація в державних школах знову почала рости, сьогодні майже три чверті всіх афроамериканців шкільного віку ходять до чорних шкіл. Пояснити це можна тим, що все більше суддів доходять висновку: строге виконання завдань десегрегації з огляду на історичний розвиток стало непотрібним. В результаті багато шкільних округів знову поділилися так, як і раніше: вони виразно відображають житлову сегрегацію між білими та чорними. Чорні квартали загалом значно бідніші, ніж білі, тамтешні школи, як правило, безнадійно недофінансовують.
Коли йдеться про расову інтеграцію, зазначає правозахисниця Елла Бакер, мають на увазі більше, ніж право замовити гамбургер в якомусь ресторані. Інтеграція скерована на економічну рівність шансів та внесків у добробут нації. Тут вимальовується двояка картина. Населення чорних гетто незмінно живе в паралельному світі бідності та соціальної ізоляції. Рівень бідності афроамериканського населення – 25 %, що майже вдвічі більше, ніж національний показник.
Однак за минулі десятиліття відбулося становлення чорного середнього класу. Й цьому не в останню чергу допомогла заборона дискримінації та програма сприяння чорношкірим чоловікам і жінкам 1964 року.
Аби уникнути затратні та дискредитаційні позови через дискримінаційну поведінку, великі підприємства набирають на роботу представників етнічних меншин. Не йдеться про те, що расизм на робочому місці зник цілком. Знову й знов дослідження засвідчують: роботодавці за умови однакової кваліфікації охочіше на співбесіду кличуть білих, їм же частіше пропонують роботу, ніж афроамериканцям чи мексиканцям.
50 років пройшло після прийняття «Акту про громадянські права». І за цей час не було жодного критичного погляду на дальтонічне американське суспільство, жодного дослідження, яке би брало до уваги тільки об’єктивні показники зайнятості. Все ж скарги на те, що закон про громадянські права 60-их рр. не спромігся встановити формальної рівності і що з часів Джима Кроу нічого не змінилося, переконає не багатьох.
Стенфордський історик Гевін Райт нещодавно дослідив економічний вплив закону на американський Південь. Він виявив: не лише афроамериканське населення, а й весь регіон отримав від нього користь. Причому економічний розвиток, згідно з Райтом, завдячує не дальтоністичним силам ринку, а, передусім, ефективному впровадженню закону з боку уряду федерації.
Висновок експертів, що закон про громадянські права й свободи був потрібен багатьом американцям, можна узагальнити. 1964 року офіційно затверджена заборона дискримінації включила в соціальне життя всі етнічні та релігійні меншини, зокрема й жінок. Впродовж останніх років влада США намагається ще більше розтягнути приписи закону: жодні фізичні чи психологічні вади, як і сексуальна орієнтація не можуть стати підставами обмеження прав людини. Тобто, жоден закон не змінив сучасне американське суспільство більше, ніж «Акт про громадянські права».
Зреферувала Соломія КРИВЕНКО
Оригінал за посиланням http://www.zeit.de
10.07.2014