4 липня минуло 5 років від того дня, коли відійшов від нас прекрасний музикант – скрипаль, педагог, диригент, народний артист України Богодар Которович. Член-кореспондент Академії мистецтв України, Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка. Один із засновників сучасної української скрипкової школи. Фундатор і беззмінний художній керівник Національного камерного ансамблю «Київські солісти».
Дитинство та юність він провів у Львові, тут навчався у музичній школі школі ім. С. Крушельницької і на першому курсі консерваторії. Потім перевівся до Московської консерваторії у клас видатного педагога Юрія Янкелевича. Ще студентом здобув перемогу на престижних конкурсах скрипалів, зокрема на конкурсі ім. Ніколо Паганіні у Генуї. Перед талановитим скрипалем відкрились кращі концертні зали світу. Широкий діапазон творчих можливостей музиканта дозволив йому виступати у якості соліста та камераліста, а також у супроводі камерних та симфонічних оркестрів. І всюди аншлаги. На всіх континентах світу слухачі аплодувати йому навстоячки.
Которович був постійним членом журі найвідоміших міжнародних конкурсів (ARD у Мюнхені, ім. Н. Паганіні в Генуї, ім. П. І. Чайковського в Москві), постійно очолював Український міжнародний конкурс скрипалів ім. Лисенка у Києві, був артистичним директором Britten Kyiv Festival. Спеціально для нього до Києва спеціальним рейсом привозили легендарну скрипку Паганіні роботи Гварнері. Которович – єдиний скрипаль-не італієць, який двічі грав на цьому інструменті за межами Італії.
Згодом проявився ще одна сторона таланту Богодара Которовича – педагогічна. Щедро наділений великим талантом , він так само щедро ділився ним. Його випускники створили цілу плеяду яскравих музикантів, які працюють і, відповідно, продовжують традиції свого Вчителя у різних куточках світу. Особливою сторінкою у житті видатного музиканта стало створення у 1995 році колективу «Київські солісти».
Знаний в цілому світі, він жив у Києві, але, зрозуміло, з особливим сентиментом ставився до Львова. Зрештою, місто його юності обдаровувало митця взаємністю. Вшановуючи пам’ять свого батька (а також пам’ять про відому співачку Євгенію Мірошніченко), його донька Мирослава Которович: талановита скрипалька та автор численних музичних проектів, організувала два концерти – у Києві та Львові – «Вокаліз у інструментальному мереживі». До участі у проекті вона залучила заслужену артистку України Сусанну Чахоян та камерний ансамбль «Артехатта», колектив, створений восени 2013 року, мистецьким керівником та концертмейстером якого є сама Мирослава. Отже, Мирослава Которович завітала до Львова і у нас була коротка нагода для розмови про її легендарного батька.
– Вам пощастило бути донькою виданого музиканта. Наскільки постать батька була вирішальною для вас у виборі життєвого шляху?
– Після того, як тата не стало, мені було важко себе ідентифікувати. Насправді декілька років поспіль я шукала не тільки землю під ногами, аби твердо на ній стояти. Я шукала себе. Дійсно. Його вплив на мене завжди був потужним. Але він завжди давав свободу. І ось це є безцінним. Якби в моєму житті не було такого тата, який дозволяє вільно вибирати свій шлях, я би так і не знайшла оту землю під ногами і саму себе. Бо не секрет, що діти, батьки яких є визначними постатями, дуже часто потрапляють під владу їх харизми і все своє життя доводять всьому світові, що вони варті своїх батьків. Власне, і я – не виняток.
– Чи доказом цієї свободи є той факт, що батько Вас радо відпустив, так би мовити, «у далеке плавання» з оркестром Кремерата Балтіка, яким керує знаменитий Ґідон Кремер. Чи він ревнував до іншого оркестру свою доньку?
– Навпаки, він був дуже задоволений і повторював, що якщо ти в Кремера граєш, то тепер можеш заграти і в нас (сміється).
– Яким педагогом був Богодар Которович?
– Взагалі, це був педагог від Бога. З Божою відміткою, тому що в нього кожний учень починав грати. Він міг настільки захоплювати і надихати, що навіть коли хтось навіть не дуже то і вмів, то все одно якось воно само собою починали виходити. Особливістю його вчительського таланту було те, що він ніколи не штампував маленьких Которовичів, а, навпаки, розкривав оте особливе зерно, яке є в кожному з нас. Він його бачив і це бачення є особливістю його таланту педагога.
– Ваша мама – відома арфістка Наталія Кметь. Тож чи стояв перед вами вибір, якому саме інструменту надати перевагу: скрипці чи арфі?
– В дитинстві я все ж таки вибирала арфу, адже моя мама - блискуча арфістка. Навіть не пам’ятаю, як це сталося, що врешті решт мене віддали на скрипку.
– Ви своєю діяльністю фактично продовжуєте робити те, що робив ваш батько. Богодар Которович створив ансамбль «Київські солісти», Ви – Артехатту. Це – також свого роду спадковість?
– Вже п’ять років, як його не стало. І ось тільки минулого року я зрозуміла, що наслідувати батька – це не значить взяти те, що після нього залишилось, те саме, що робив саме він. Діяти за його принципами, іти його шляхом, пам’ятати про його настанови і от створювати щось нове – це, як мені здається, значно продуктивніше. На даний момент я вважаю, що саме це мій шлях. Створити щось особливе. І фактично Артехатта і є тим унікальним, що мені вдалося об’єднати і подарувати світові.
– Богодара Которовича називали першою скрипкою України. Такий титул – це надзвичайно почесно, (хоча спілкуючись із ним, я завжди про себе підкреслювала його простоту і навіть скромність) . Але такий титул – для вас – був тягарем чи, навпаки, стимулював для ще більш на полеглої праці над собою? Це Вам заважало чи допомагало?
– Я думаю, що мені це допомагало. Я завжди пишалась тим, що мій тато - найкращий. Зрештою, кожна дитина має таку впевненість, що її батьки найкращі. Коли я була маленькою – я була принцесою. Я приходила на його концерти і відчувала, що, можливо, для мене – усі ці квіти. Адже саме я їх несла додому. І мені було дуже приємно, я була щасливою. Думаю, що це залишилось на все життя. І це переконання, ця впевненість – все це допомагає і в сьогоднішньому дні.
– «Вокаліз у інструментальному мереживі» – проект, присвячений світлій пам’яті двох видатних українських музикантів Богодара Которовича та співачки Євгенії Мірошниченко. Обоє відійшли п’ять років тому. Спочатку такий концерт відбувся у Києві, потім у Львові. Як Ви самі підкреслюєте – ці обидва міста для Богодара Которовича були знаковими. Особливо Львів, у якому ваш тато виріс.
– Для мене було надзвичайно важливим, аби саме тут, у Львові, відбувся цей концерт. Я дуже вдячна львівській філармонії в особі її генерального директора Володимира Сивохіпа. Взагалі цей проект – для мене особливий, такий рідний. І – він дуже на часі. Пам’ять. Ми мусимо зберігати пам’ять про наших батьків, про наших вчителів. І (також особливо гостро відчуваємо це зараз) про тих людей, які подарували нам шанс мати нову країну.
08.07.2014