Візійне малярство Олекси Новаківського

До 150-річчя від дня народження художника

Відзначаючи цього року 150-літній ювілей нашого визначного митця Олекси Новаківського, спробуймо розглянути його оригінальну творчу індивідуальність у дзеркалі сучасного прочитання.

Належить він до чільних постатей українського національно-культурного відродження, яке на початку ХХ ст. потужною хвилею прокотилось по тодішній етнічній території України, оживляючи духовно-творчу діяльність дослівно в усіх сферах національної культури. О.Новаківський виступив тоді на арену мистецького життя у плеяді таких яскравих талантів Галицької землі, як І. Труш, О. Кульчицька, М. Сосенко, О. Курилас, А. Манастирський, на Закарпатті – з А. Ерделі та Ф. Манайлом, а на сході України – майже одночасно із О. Мурашком, Г. Нарбутом, П. Холодним, М. Бурачеком, братами В. і Ф. Кричевськими та іншими. Всі вони своєю творчістю знаменували якісно новий етап в історії українського мистецтва, утверджували в ньому новітні естетичні позиції, оперті, з одного боку, на вікові надбання вітчизняної художньої культури, а з іншого – на засвоєння модерних здобутків тогочасного європейського мистецтва. При тому серед своїх сучасників-мистців О. Новаківський різко виділяється як оригінальністю свого образного мислення, так і потужною експресією малярської мови, в якій важливу роль відіграє прикметне йому тонке чуття кольору. У вітчизняному мистецтві першої третини ХХ ст. він фактично репрезентує доволі рідкісний, вихований епохою зламу століть тип художника-візіонера, творця масштабних за думкою символіко-алегоричних полотен, наснажених нераз глибокою філософською думкою та ідеями суспільно-патріотичного характеру. Варто зазначити, що О. Новаківський, в минулому вихованець Краківської академії мистецтв (1891–1900), формувався в атмосфері естетичних ідеалів модерну (сецесії), імпресіонізму та супутніх їм течій символізму і неоромантизму, що панували тоді у Кракові в літературно-мистецьких колах “Молодої Польщі”. Спілкування у стінах Краківської академії із такими корифеями польського символізму, як Я. Мальчевський і С. Виспянський, дружні контакти з братами Тетмаєрами, з поетом Люціаном Ридлем, популярні серед краківської творчої еліти філософські ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, опублікований С. Пшибишевським в 1899 р. знаменитий «Конфітеор» – маніфест творчих постулатів символізму – все це залишило помітний слід у творчості О. Новаківського. Словом, краківське мистецьке середовище значною мірою сформувало в його особі отой специфічний тип мистця-інтуїтивіста, візіонера, який, за влучним висловом С. Гординського, мав у своїй творчості «так мало притаманний галичанам розмах і відвагу пориватися на великі твори, на складні композиції з глибшою думкою, в яких хотів символізувати буття народу».¹ Творча уява Новаківського постійно розгорталась у світі піднесених міфо-поетичних образів, великих ідей та символів людського буття. Цю невидиму для ока сферу ідейних вартостей він намагався передати у ряді своїх програмних композицій, будуючи їх на своїх полотнах з елементів видимого світу. Саме цією особливістю свого образного мислення О. Новаківський вписується у ряд таких визначних представників європейського символізму, як норвежець Едвард Мунк, німець Франц фон Штук, австрієць Густав Клімт, француз Моріс Дені, брюсселець Джеймс Енсор та інші². На їхньому тлі український мистець виступає як самобутня і сильна індивідуальність зі своїм наскрізь оригінальним світом образів, позначених яскравими рисами національної своєрідності, зв’язком з українською культурною традицією та ментальністю його народу.

Запрошений в 1913 році митрополитом Андреєм Шептицьким для творчої праці до Львова, Олекса Новаківський відразу показав себе на рідній землі як художник, озброєний новітньою у той час культурою малярської мови, в якій він органічно перетопив винесені з Кракова уроки імпресіонізму, сецесії, символізму – і врешті експресіонізму. «Чого не було перед Новаківським, а що приніс він із собою – це первень окцидендального напруження й того так тепер вимаганого енергетизму мистецького», – писав про О. Новаківського його мислячий учень Володимир Гаврилюк.³ Однак донині найбільше вражає у творах О. Новаківського значущість вираженої в них філософської, державницької думки. У своїх візійних, символіко-алегоричних образах він, як ніхто з його сучасників, зумів талановито виразити складні для зображення духовно-світоглядні вартості своєї доби, сподівання і умонастрої, якими жило сучасне йому галицьке суспільство 1920–30-х років. «У ніякому із сучасних українських мистців, – відзначала відома письменниця і публіцистка того часу Л. Федорович-Малицька, – дійсність наша не знайшла такої яскравої і вражаючої відбитки, як у сповнених творчої муки композиціях Новаківського».⁴

У низці своїх творів («Переживання світової війни», «Візія світової війни», «Українська Mater Dolorosa») митець дав алегоричні образи трагедії українського народу, втягнутого у вир Першої світової війни, оспівав героїку визвольної боротьби українського січового стрілецтва («Піднеслась мати Україна!») та драматизм його воєнної поразки. Його малярський твір 1916 року «Мадонна Червоної Калини» («Стрілецька Мадонна») овіяний настроєм тривоги і ревного заступництва за долю рідної землі у час великих воєнних випробувань та героїчних битв її кращих синів у лавах січового стрілецтва та Армії УНР за волю і державну незалежність. У складній знаково-алюзійній образній структурі цього твору митець талановито виразив духовні та суспільно-патріотичні умонастрої тогочасної Галичини. Сьогодні цей твір Новаківського сприймається як вражаюче свідоцтво духа тієї героїчної епохи в історії України. Натомість у серії композицій на тему «Пробудження» художник втілив мрію про духовне і політичне відродження України, трактуючи її в образі жінки як уособлення національної ідеї, символ етно-культурної та духовної спільноти народу. У ряді символіко-алегоричних композицій – таких як «Тяжкий сон» чи «Юр. Поема світової війни», «Автопортрет з алегорією України» – Новаківський змалював свої пророчі видіння минулого і прийдешнього рідної землі. Так, в алегоричній композиції «Повінь» (1930 р.) він зобразив широку панораму гірського краєвиду, затопленого у долині бурхливим потоком повені, яка перетворила прекрасний краєвид рідної землі в образ космічного катаклізму. А на тлі цієї грізної стихії при березі ріки видніє беззахисна постать матері-гуцулки, до ніг якої туляться стривожені діти, – алегоричний образ знедоленого українського народу. Наскрізь умовна драматична режисура цієї сцени, нервове буяння експресивного мазка надають образові характеру алегоричного іносказання, в якому виразно звучать інтонації тривожної перестороги. Це одне із тих дивних пророчих видінь Новаківського, в яких він немов би заглядає у майбутнє, передчуваючи небезпеку наближення Другої світової війни.

У своїх кращих програмних полотнах художник залишив нам вражаючий алегоричний образ нескореного лицарського духа нації («Довбуш – володар гір», 1931 р.), а у портретах великих історичних мужів минулого («Князь Ярослав Осмомисл – воїн», 1918 р., «Князь Святослав Завойовник», «Ярослав Мудрий», «В'їзд Б. Хмельницького до Києва») втілив ідею сили і державної волі народу. В монументальних панно «Наука», «Мистецтво», «Музика», «Виховання», виконаних в 1914–1920 роках для концертного залу Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, мистець оспівав великі гуманістичні ідеали національної культури, створивши алегоричний образ Матері-України, котра спонукає своїх діток до науки, творчості та взаємної любові. Одягнута в народний стрій різних етнографічних регіонів постать матері уособлювала ідею соборної України, особливо актуальну і затребувану у галицькому суспільстві міжвоєнного двадцятиліття. Втілена на полотнах такого авторитетного митця, як Новаківський, ця ідея будила і консолідувала патріотичні сили галицьких українців, які після війни змушені були протистояти шовіністичному тиску польської окупаційної влади.

До кращих здобутків у мистецькому спадку Новаківського належать створені ним портрети еліти української нації – людей, які донині уособлюють її духовну й інтелектуальну гідність. Серед них – ряд монументальних композицій, присвячених великому меценатові української культури митрополитові Андрею Шептицькому («Мойсей, «Владика», «Князь Церкви»), портрети сучасників художника, видатних державних і політичних діячів Галичини – Олександра Барвінського, Дмитра Левицького, Івана Куровця, а також інтелектуалів із найближчого оточення мистця – Івана Голубовського, Юрія Морачевського, Ліни Федорович-Малицької та інших.

В українському мистецтві довоєнного періоду О. Новаківський вперше підняв цілком нову філософську екзистенційну проблематику, впроваджуючи глядача у світ своїх роздумів над життям, смертю, над сенсом і драмою людського призначення. Ці теми звучать лейтмотивом у ряді його композицій, таких як «Дві баби роздумують над смертю», «Русалка», «Лєда клясична», «Лєда модерна», та у рисунках «З оповідань прабуту», «Ангел життя над країною смерти», в яких художник дає образ свого внутрішнього «Я», замисленого над скороминучістю життя, зануреного у смуток в цій «країні смерти», де єдиною розрадою, добрим «ангелом життя» є для нього, митця, любов і творче натхнення, уособлені у постаті дружини Анни-Марії. Розлитий у цих образах настрій меланхолійної задуми, тривожного вслуховування у потік часу-смерті, у невловимі, вмираючі хвилини життя – всі ці філософські інтонації споріднюють творчість Новаківського із сучасною йому модерністською лірикою. Всі ці надзвичайно складні для образотворчого втілення світоглядні аспекти реальності О. Новаківський міг виразити лише у трансформованих символічних образах, мінливих у своїй семантиці, податливих на розмаїті інтерпретації. Водночас мислення складними, глибокими за думкою міфо-поетичними образами зближує його малярство із творчістю таких видатних його сучасників в українській літературі, як пізній І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Яцків та інші.

У феноменологію українського духа Олекса Новаківський назавжди вписався як яскрава, сильна і самобутня індивідуальність, як мистець, що пропонує нам свій особливий світ образів, сповнений гостроти драматичного, нераз містично екзальтованого світовідчування, і водночас пристрасною закоханістю у земну, чуттєву красу світу. Звідси ця така прикметна його полотнам неприборкана стихія та експресія малярського почерку і натхненна оргія кольорів, що звучать нераз фанфарами червені, то знову чарують тонкими, делікатними гармоніями барв, як музика Бетховена. Прометейський бунт, переможна боротьба волі з драмою людського призначення – це інтонації, які становлять внутрішнє психологічне підложжя всієї творчості цього натхненного митця-візіонера.