«Люд» та інші

Юрій Яремчук, Ігор Слободян, Олекса Фурдіяк

Відео, інсталяція, скульптура

В спекотливі літні дні тривожного 2014 року в Львівському Палаці Мистецтва відкрилася не просто цікава, а навіть, можна сказати, програмна виставка «Люд» Олекси Фурдіяка&Co. На мою думку, виставка могла би претендувати на мистецьку подію року (не очікуючи навіть осінньої програми ТАМу), якби такі категорії позиціонувалися мистецькими інституціями, критиками, журналістами, продвинутою громадськістю.

«Армстронг на місяці»

В чому її унікальність та значимість? Перш за все, навіть у Львові (з виразною школою, напрацьованими традиціями та теперішньою попсовою популярністю вуличної бронзи) нечасто скульптор демонструє свої пластичні досягнення на персональній виставці. Незважаючи на наявність в афіші трьох імен (а ще треба згадати і Олега Воронка), можна говорити про персональну виставку Олекси Фурдіяка. То вже нюанси і специфіка теперішнього мистецтва – за певною «технічною» допомогою доводиться звертатися до колег: Ю. Яремчук відповідає за звук, І. Слободян за технологію зварки, О. Воронко за відео ефекти та ідеологію. Оскільки більшість із представлених робіт львів’яни могли вже бачити на інших імпрезах («Дудіння», ТАМ 2011; «Армстронг на місяці», ТАМ 2010; «Електросвині», ТАМ 2009; «Без назви» 2008, Дзиґа;) можна говорити про своєрідну ретроспективу.

«Робота ЛЮД - це (компіляція) попередніх співпраць, прагнення яких органічно втілились в перфоменсно-інсталяційному проекті  ДУДІННЯ, подальший перетік якого в часі спонукав вдосконалення предметизації ідеї, і  як результат (просування нової лінійно-випливаючої теми) - проект ВіброЯЩИК» – з експлікації до виставки.

У першій залі глядачів зустрічає цементно-бетонний «Armstrong on the Мoon» 2010. Антропоморфна фігура важко зависає над поверхнею підлоги, надійно опираючись на два конуси. Про якого з Армстронгів йдеться – астронавта, котрого звинувачували в павільйонній зйомці прогулянки Місяцем чи музики-трубача, віртуоза джазу? Пошарпана поверхня – символ зміни на рівні значення. Груба кам’яна фактура експонату вчергове нагадує про силу гравітації та про силу мистецтва, котре в ненав’язливо метафоричний спосіб відшуковує красиве там, де б, здавалося, його не може бути.

Проект містить три взаємопов’язаних розділи:

ДУДІННЯ – просторова інсталяція, перфоманс

(Фурдіяк, Слободян, Воронко, Яремчук)

ЛЮД  (РЕЛІКТовий ЗВУК) - відео-проект

(Фурдіяк, Яремчук)

екранування ФОРМИ

(Фурдіяк)

«Piggy Вank  (Електросвині)» (2009 р.)

При вході в наступну залу нас зустрічала пара металевих, пофарбованих начорно свиней, розташованих на килимках з металічної сітки. В голові кожної зі свиней прорізано акуратні отвори, що перетворюють їх на величезні копилки. Подвійна назва «Piggy Вank  (Електросвині)» (2009 р.) виникла в процесі еволюції скульптури. При першому експонуванні в темному приміщені Музею ідей у Львові скульптури були підключені до електророзетки та відгороджені від  відвідувачів колючим дротом. За задумом автора поміж фігурами час від часу мала виникати загрозливо красива електродуга, блискавка, одним словом. «Проект має подвійне означення-назву, що змістовно взаємно залежні – нарощуючи свій контент, піднімаєш напругу довкола себе, всередині - внутрішньо вживши соціальної напруги ризикуєш  спопелитись, стати клієнтом свиней-накопичувачів» – з авторської експлікації.
«Дудіння» – велична, пафосна інсталяція про звук, про невагомість повітря, про легкість-складність його видобуття з іржавих, важких, але вправно впорядкованих труб (ієрихонських?). РЕЛІКТовий ЗВУК для  ЛЮДу. Почують? Треба пробувати, намагатися, битися горохом об стіну байдужості, а то й відвертої фальші. Кожен бажаючий, незалежно від успіхів у відвідуванні школи перформансу, має нагоду долучитися до живої мистецької дії, до спроб струснути повітря.

«Дудіння»

З іншого боку, експозиція виставки апелює до класичності. Скульптури посеред просторої зали. Просто і вишукано, розлого та насичено, невимушено і безапеляційно. Виставка позбавлена об’єднуючої концепції, назва умовна, роботи не мають інтелігібельного знаменника. Наголос робиться на самодостатності кожної з робіт. Тож експозиція красиво просочена тишею. Це не відсутність звуків. Швидше суголосне відчуття трансценденції. На нього нанизані завмерлі в просторі артефакти. Своєю мовчазною мовою вони заперечують текст. Ми думаємо словами. Відчуття не піддаються паралельній вербальній фіксації. Вони глибші. 

Своєрідна, ледь помітна іронія витає від твору до твору і тихо в тиші шелестить. Іронія ускладнює смисл висловлювання, який у нього вкладено. Поява речей (феноменів) відбувається як процес розкриття, а те, як вони з’являються, складає відповідні події. Істина відбувається, як розкриття, виявлення.

Наступна група «металевого люду» складається з трьох робіт – «Armstrong 2», «Mother of Exiles (Баба)» та «Ригачів». Кожна скульптура самодостатня і може експонуватися окремо.

«Ригачів»

Виконані в натуральний ріст металеві скульптури Олекси Фурдіяка вражають своєю вишуканою пластикою та реалізмом деталей. Точніше, пластичність і реалізм настільки майстерні, що не привертають уваги, не впадають у вічі, не вражають. Все настільки природно. Точно підхоплені рухи-пози чоловічих фігур-пальт «Ригачів», застигла монументальність волаючої «Баби», трагічна калічність підтриманого справжніми костурами «Армстронга». Здавалося б, усе зрозуміло і просто. Але присутність абсурдних деталей в кожній зі скульптур – довге пасмо білого шовковистого волосся, або натуральні костилі – провокує певну настороженість. Ніжність фактури волосся сильно контрастує з жорсткою металевою поверхнею скульптур, посічених-залатаних рубцями електрозварки. Монументальність і незворушна велич мовчазних поз раптово руйнуються легким коливанням пасм від протягу. Іржавість металу, або чорнота фарб фізично контрастують з білизною і розчесаністю штучного лискучого волосся. Протиставлення матеріалів творить метафізику, що не піддається логічним осмисленням. В цьому щось мусить бути... В пам’яті виринають костюми-лати середньовічних лицарів, оздоблені барвистими плюмажами… Троянди й виноград. Це щодо поверхонь. Насправді скульптури не апелюють ні до чого. Сюжети відсутні. Наративи заплутано. Це так само, як вимагати сюжетності і логічних пояснень від фігур, застиглих на зупинках, або поснулих в кріслах у залах очікувань. Скульптури тихо промовляють про безглуздість пошуку смислів. Там, де їх нема. Про них нема що говорити. Непромовлене слово зависло у повітрі. Діалогу немає. Дистанціювання і водночас бажання розглядати деталі. Залишається ходити навколо і тішитися. Життя також позбавлене сенсу, але безмежно цікаве і глибоко загадкове. Можливо, тому поряд з ними хочеться мовчати.

«Баба»

Окремо варто сказати про відео - ЛЮД (РЕЛІКТовий ЗВУК) (05’02, 2014), котре відверто драстично дисонувало зі статикою і промовистим мовчанням скульптур (окрім «Дудіння», коли хтось з глядачів відважувався видобути звук). Ч/б ритмічно повторюване зображення урухомленого фото відомого в музичних колах дяді Моха та перебивок з нарізками телевізійного noise своєю нав’язливою абсурдністю підкреслювало в інший спосіб незрозумілість і загадковість того, що ми іменуємо буттям. «Він лине проймаючи предмети, виповнюючи їх хвилями первинної глибини. Так спливають образи, які, ледь пізнавши, втрачаєш, де мерехтіння дійсності  безмежною колєйкою сповнюють надію в незворушність форми, досконалість лаконізму якої дає можливість довірливо долучитись спогляданням і не більше…», – написав хтось із авторів на недбало наклеєних на стіні експлікаціях. Важко з цим не погодитися. Залишається визначитися: на боці якого ти люду?

Риторичні фігури, якими послуговується митець, відсилають до модерністської міфології, до способу існування мови і її обмежень, а також видимості, котрою «харчується» реальність. Тому значну увагу художник приділяє текстам, а також, не вдовольнившись лишень об’ємом, експериментує з відео.

«Armstrong 2»

Виставка тішить потужністю зробленого матеріалу і впевненою, ґрунтовною авторською позицією, а отже примушує замислитися. Кожного про своє. Та чи спровокує вона у наш час діалог, суперечки, чи продовжить відверто мілітарне мовчання?

P.S. від Адорно: «Метою критики мистецтва повинне бути не пояснення елементу незрозумілості, а радше зрозуміння того, що незрозумілість годі усунути. Оскільки вона є невід’ємною характеристикою мистецтва і тільки вона забезпечує неможливість насильства філософії мистецтва над мистецтвом».

Фото – Юрій Бакай