Молодий Приятелю!
Ви пишете вірші, і це нормальне явище, всі ми починали від них, іще тоді, коли не сміли скласти доброго листа на імянини. Перша причина мабуть загальна; її зясував злобно Вольтер: "Те, що занадто дурне, щоб його висловити — співаємо". Почування маємо раніше, між думки, а поезія не потребує думок — бодай від часу романтизму. Друга причина — наша доба; дехто називає її неромантичною. Як там її не звати, а вона скинула з престолу розум і посадовила на ньому ірраціональну силу, що має сотню імен й сотню подоб. Ми всі кричимо, кидаємо гасла, підбурюємо і не подаємо при цьому мотивів, не маємо часу доказувати, ані провіщувати свoїх засновків і висновків.
Кілька слів треба мені для порозуміння з Вами — ліриком, що не признає підстав для порозуміння там, де починається критика. Ваше становище теоретично правильне, коли ви великий поет. Тоді Ви викидаєте зі своїх грудей захоплення своєю любвою, небом, сильною владою, ґрандіозним злочином, життям, смертю, божевіллям чи захоплення своїм "Я", і черга стрілен-слів, що вилітає з вашого cерця, влучає чуже серце так просто, як красномовство народнього трибуна або освічини закоханого. Як і де тут критикувати Вашу поезію?
Тамто може краще було б зясувати перше деякі загальні "принципи".
Ваші "Фіолетові зідхи" лежать переді мною з арабесками пружків і питайних знаків. "Не розумію" або "це мені не подобається" супроти поезії не арґумент; її наче жінку не треба старатися розуміти. Та може "розуміти" це таки вищий ступінь реакції серця, яке хоче знати, чим захоплюється і може це та стадія, коли воно мусить вибачати людським недостачам.
Почнімо від намаганої претенсіональности. Чому зідхи — фіолєтові, а не мариновані? чому не "Льогаритм квадратових пахощів?" Ви, як більшість наших "істів", хочете читача приголомшити найштудерніше накопиченими словами. Вже романтики сто років тому мріяли про такий скоростріл, що викидав би блискавки метафор та параболь і до найрідше вживаних слів додавали якнайменше сподівані епітети. З того, що великі візіонери, наче гості з санаторії для божевільних, бачили найдивоглядніші примари в ріжних опуких і кривих дзеркалах, — з того, що людська уява може творити несхопні страви зі запахів, колірів і звуків — не виходить ні трохи, щоб усі ориґінальні сполуки слів (бо до них усе зводиться у літературі) були поезією і щоб там, де ми не уявляємо собі виразно образів і не схоплюємо ясно думок, ми могли шукати порятунку в "поетичній ориґінальности".
Поезія має звичайно три головні ознаки: ритм, рими і сенс, а модерна поезія пробує зводити боротьбу з ними всіма нараз. Рими — як відомо — від давніx давен уживані тільки в деяких мовах, — ритм можна найти в ycьому навіть часом у поганій прозі, чи в ударах калатальця дитини, а "сенс" прогнали поети віддавна з Парнасу, як приземного міркувальника. Те, що відріжняє поему від прози на перший погляд — це строфа. Байдуже, чи Ви принципіяльний "верлібрист", якому вірш пливе ріжними рядками, неподільними на якісь "одиниці". Починаючи поему, Ви самі встановляєте якесь чергування звуків та віддихів, витворюєте несвідомо засновки мельодії з поворотними ударами, переливами настроїв, під такт яких починає битися наше серце і... думка.
Друкарські штукарства тут ніпричому. Поезія відповідає потребам живого слова, вона існувала устно раніше, ніж люди вигадали письмо, і досі про неї рішає вухо, а не око. Ви можете завдяки друкарському мистецтву не знати, як гарно позазначувати окремі рядки і слова, а проте не додасте їм ритму ні внутрішнього звязку, коли вони їх не мають, хочби стояли поруч, як у прозі. Модерні поети за прикладом політичних діячів чи кепських акторів почали наголошувати забагато слів, утративши хист відріжняти важні і великі від будьяких, буденних, що тягнуться у хвості вуличного красномовства. Зверніть увагу, як багато Ви вживаєте нараз ріжних іменників, як багато між ними абстрактів, які вони не уявні, які суперечні з попередніми і дальшими, як кожний новий прикметник доданий до них затемнює зміст попередніх, замість їx розяснювати!
Сучасна поезія нагадує здебільша муринський джезбенд, призначений для "рафінованої" публики. Оця буцімто вибаглива публика має такі нерви, що до них можна достукатися тільки ґонґами. І вона має такий шлунок, що втягає в себе залюбки все — від коктейлю до ковбаси з капустою, щоб якомога швидко його випорожнити.
Рими, що давніше мали вагу якнайбільше наголошених слів та образів — утратили свою силу. У нашій поезії вони витерлись від надмірного наслідування народньої поезії, де так легко паруються дієслова з дієсловами і прикметники з прикметниками. Втікаючи (зовсім розумно і по геройськи) від надто легких рим, ми почали підшукувати щораз то нові асонанци чи тільки далекі відгуки рим і вже тепер ми дійшли до таких далеких свояків римованого слова, що очі та вуха потребували б своєрідного приблизового апарату, щоб могли схопити відгомін при кінці рядка. Римувати "князь" і "підняв", "далекий" і "екран" можна для химородів. Око починає між римами шукати схожости так, начеб слова втратили свою силу звуків, бо самі оглухли від занадто сильного крику.
Метафори мають на меті загострити образ, зяскравити його, зосередити пливкі почування на мить на одному предметі. Модерні поети вживають метафор не як мяча, що має попасти в якусь ціль, а як хустинки престидиґітатора, який витягає її перед публикою тоді, коли хоче "пустити їй тумана".
Дуже цікавий у нас звязок "герметичної", "езотеричної" поезії з її громадськими намаганнями. Революція ще раз відродила гасло — поезії для маси. Ту саму ідею віднаходимо у програмі деяких західно-европейських напрямків, вироблених у технічних лябораторіях майстрів від "поетики": футуристи гукають до маси, унанімісти оспівують її, сімультанеїсти хочуть наслідувати ріжноголосий хор. Теорії завжди цікаві, коли вони допомагають розуміти несвідомі пориви, але вони завжди наївні, як діти, коли хотять поглибити те, чого порив сам не приносить.
У нашій поезії, що головно використовувала соціяльні настрої, витворилося дивовижне явище: поети звертаються до маси у формі, призначеній для вибранців. Теми і ціль не відповідають тут зовсім засобам. Так ми дістали поезію майже аристократичну з рідкими словами, з чудернацькими метафорами, зі силою абстрактних термінів, малозрозумілу, з гаслами дочіпленими до неї, зовсім далекими від її духа, інтеліґент не має що робити з ідеями, проголошуваними у таких поемах, селянин чи пролєтар ледви чи міг би зпоза слів зрозуміти, що тут іде про нього.
Із соціяльною метою поезії йшла віддавна в парі одна характеристична риса: надмірна балакливість, потоки красномовства. Цю рису мав уже крайній романтизм; прибільшена сліпа віра в силу слова завсіди характеристична для поворотніх течій романтизму. За нашої великої революції її провідники нераз ставали скорострілами, що викидали із себе як Марінетті цілі макарони запальних, убивчих фраз. Ця хвороба не оминула й поетів, які пробували поривати масу.
(Докінчення буде).
[Діло, 18.06.1939]
(Докінчення).
Поворот до примітиву, такий слідний нині в мистецтві, використовують здебільша мистці у двох протилежних цілях: paз, щоб зазначити ролю "несвідомости" у творчій праці, то знову, щоб розбити занадто закостенілі форми, вироблені їx попередниками довгим інтелектуальним зусиллям. Обновники-революціонери (справжні мистці чи тільки пустомелі) мають рацію, коли бунтуються проти готових зразків форми, тем, настроїв і цілого маґазину метафор; з усім тим традиціоналісти не менше сильні у своїй правді вказують на те, що черга ритмічних звуків та уявлінь мусить, щоб стати поезією, підлягати контролі інтелєкту. Одне із найсміливіших ґасел модерної поезії дати волю несвідомим силам індивідуального "я", могли наші поети виконати тільки половинно; той, хто мусить увесь час думати про обовязок поривати масу, не може стежити за вируханнями власного серця, що повинно забути про сніг і людей. Совітські поети радять собі часто так, що тільки в останній строфі зазначують якусь "свідому" ідею. Старі форми нашої поезії розбивали модерні поети — свідомо і несвідомо. Перші мали за собою приклади чужинної, другі мали лекшу працю, коли могли начхати на строфу, рими, навіть ритм.
Кожна поема має ріжні елєменти, якими може на нас впливати: мельодійністю, змістом, технікою, багатством образів. Зовсім безвартна інтелєктуально поема може захоплювати наше вухо, друга прегарно побудована може зацікавити знавців, інша з глибокими фільософічними думками може притягти увагу навіть невражливих на поетичну форму. Та при всіх цих прикметах кожна справжня поема має ще одну найзагальнішу рису: — внутрішній порив, який даремне ми силкувалися би зясувати такими словами, як "міць уяви", "світ поетичних образів", "настрій вічности" тощо. Два поети, що мали найбільший вплив на модерну поезію: Бодлєр та Уітмен, є тими двома крайніми стовпами, між якими можна завісити линву над безоднею. Бодлєр навчив нас економії слова, альхемії, що надає словам силу вогню та ріжні барви, відповідно до їx сполук, навчив нас ваги "форми"; Уітмен дав нам приклад стихійної безпосередности, що своїм поривом заступала рівномірну повторність ритму. Та наслідувати його незвичайно важко. Від його пориву, за яким не стоїть сама індивідуальність — до безконечної низки накопичених слів вистачає тільки один мах пера — ґрафомана.
Ніхто не скаже Вам, де шукати надхнення і як висловлювати його; один поет як Віктор Ґюґо потребує цілої Ніяґари слів з їx шумом, другий як Ґете потребує багато думок, для кожного вірша окремої. Сьогочасний поет повинен знати теорію свого мистецтва, щоб не повірити занадто легко, що вродився соловейком у глухому лісі, де ревуть тільки дики і ведмеді. Щойно тоді він зможе ламати закони, коли матиме силу встановляти нові.
Посуті: все в поезії є ліценцією і все підлягає законам якоїсь принятої форми. Форма, що рішає в поезії про силу, з якою думки можуть ширяти у просторі, приносить сама із собою виправдання своєї примхи. Перші рими та ритми складаємо для дітей, і діти складають їx самі, коли вибивають такт, повторюють подібні звуки і вигадують їх. Таким робом поезія з одного боку споріднення з творчістю мови, з другого із казками. Коли творите нові образи для нових почувань, робите це як простолюддя або діти, що раз-у-раз творять нові мовні знаки; коли даєте волю своїй уяві, наслідуєте творців казок. У поезії, як у казці, все може діятися, але коли вже раз оживає світ надприродних явищ, тоді все в ньому залежить від умов суворіших, ніж наша дійсність. Тема, провідна думка, настрій поеми і все те, чим вона зарисовує ґрафічно свою лінію на папері, звуково в наших ухах свою мельодію та образово в нашій уяві засіб своїх вражінь та ідей щойно разом складаються на одну цілість із своєрідною індивідуальністю поета, і сама поема починає жити, як жива істота. З цієї цілости можна виводити закони для її оцінки. Тисячі інших поем, які знаємо — можуть не тільки допомогти краще її зрозуміти.
[Діло, 20.06.1939]
20.06.1939