На Прикарпатті проходить реабілітацію колишній заручник донецьких сепаратистів Артем Попік. 26-річного активіста ВО «Свобода», мешканця міста Костянтинівка (Донеччина), місяць тримали в полоні ДНР. Він мав слабку надію, що залишиться серед живих. Щодня йому зачитували статтю Кримінального кодексу, що означала зраду Батьківщини. У них і у нього Батьківщини різні…
Артем виглядає зараз добре — ніщо не виказує пережитого. Часу минуло вже чимало, і лікувальні процедури дали свій результат. Лише шрам на носі та надмірна худорлявість. А ще неспокій в очах і те, що не побачить сторонній: тривожний сон та хвилювання за маму, яка залишилася у Костянтинівці сама. Саме вона і стала свідком, як 30 квітня її сина з двох спроб викрали з дому. Спочатку Артем відкрив на стукіт у двері. Йому заламали руки, та вдалося вирватися. З другої спроби не церемонились: вибили двері, скрутили, заліпили скотчем рота й потягли за собою, залишивши заплакану маму. Вона наступні три тижні не чутиме жодної звістки про сина.
Першу ніч провів у костянтинівській міліції, де били й допитували, які провокації планує «Свобода» на 1 та 9 травня і які у нього зв'язки з "Правим сектором". Наступного дня перевезли до Слов'янського СБУ. Власне, Артема вирахували у соцмережах як патріотичного українця, і наступний місяць цей патріотизм суворо гартували.
Артем розповідає, що всі заручники поділяються в них на політичних і неполітичних. Політичних, як у сталінські часи, тримають окремо, часто допитують. Неполітичні в'язні ДНР (а це ті, хто не виконує умови комендантської години, застукані на крадіжці або на недозволеному фото- чи відеозніманні) виконують фізичну роботу: риють траншеї, будують укріплення тощо.
Якось до Артема у підвал «підселили» сільського дядька, якого здали місцеві мешканці за те, що підгодовував бійців Національної ґвардії. Йому теж було непереливки. Годували заручників кашею і час від часу давали стусанів. А ще принижували морально, зневажали, що ти українець, і погрожували смертю.
Хлопець намагався зрозуміти, чого хочуть ці люди, які їхні політичні погляди. Вони мріяли про повторення кримського сценарію, який з кожним днем віддалявся, а після референдуму 18 травня взагалі зник за обрієм. Тоді ополченці ходили, як у воду опущені, й повторювали: «Якби Харків приєднався, то наша би взяла». І ще помітив, що всі вони місцеві, серед них не було приїжджих з-за кордону. Вони свято вірять у Росію-матінку і не визнають українську владу.
30 травня стало для Артема Попіка днем другого народження — його випустили з неволі. Припускає, що обміняли на якогось сепаратиста. На свободі його зустріли працівники СБУ і доправили до Дніпропетровська, де на нього чекали побратими зі «Свободи». Саме вони добивалися звільнення Артема весь місяць, а потім переправили на Прикарпаття, де його зустріли надвірнянські хлопці.
17 червня Артем прийняв останню крапельницю у клініці Івано-Франківського медуніверситету. З вдячністю відгукується про місцевих лікарів, які турбувалися не тільки про тіло, а й про душу. Тепер думає, як забрати сюди маму, адже не сподівається, що там швидко все владнається.
Ще два роки тому, коли лише вступив у партію, то навіть не припускав, що Донеччина продемонструє такий антиукраїнський вишкір. Раніше, під час патріотичних акцій, могли кидати зі злістю: «Бандерівці!», «Націоналісти!», але щоби розбивати голови, нищити національну символіку, вбивати українських патріотів — треба було добряче зазомбувати цих людей, зігравши на їхніх найгірших почуттях та інстинктах, завербувати криміналітет, який не зупинила жодна протидія правоохоронців.
Артем вважає, що молодь Сходу куди проґресивніша за своїх батьків, але її не так багато і вона все-таки з острахом спостерігає за полюванням на українців, за законами автомата і правдою сили.
Артем працює на залізниці, хоча мріяв стати кінооператором. Підприємства поступово зупинялися. Роботи залишалося чимраз менше. Олігархів, які тримають у руках цілий Схід, там, у Костянтинівці, ніхто ніколи не бачив.
Скромний хлопець з Донеччини, який обрав для себе найрадикальнішу на той час політичну силу, каже, що в темному підвалі служби, що покликана охороняти безпеку громадян, не раз засумнівався у своєму виборі. І лише коли чув, як сепаратисти починають панікувати, метушитися, збирав сили в кулак і діставав нову надію.
Українські хлопці зі щирим серцем зазвичай не вміють патетично говорити про патріотизм. Їхні думки на язику кострубаті. Їхні почуття у слові стримані. Але вони знають, що таке любити свою Батьківщину, коли навіть це небезпечно. Пам'ять надовго закарбує кіно, яке Артем не зняв, але в якому був одним з головних героїв.
