Случайно попалась менї в руки книжочка (16-о) під заголовком "Lesebuch fuer alle Staende", видана Иваном Фридрихом Цельнером (Zoellner), другим проповідником при Богородичній церкви в Берлинї, часть IV.; печатана в Берлинї у Фридриха Маврера в 1783 р. Книжочка сама містить в собі miscellanea, як звичайно тогочасна читанка для "всїх читаючих верств", і она не посїдає великої ціни нї литературної, нї наукової. Але на сторонї 135 до 204 найшлась там розвідка, дотикаюча Галичини, надписана: "Geographisсhe und statistisce Nachrichten vom Konigreiche Galizien und Lodomerien". Вісті ті, як зізнає Цельнер, походять від єго щирого друга кор.-пруского комисаріюса, п. Ганзена, котрий, жиючи в тих околицях, мав нагоду зачерети свої дані з найлучших жерел. Рукопись зложив Ганзен в червни 1782 р., як-раз 107 лїт тому назад, а покликаний правительством своїм до Ліверпулю в Англії в справах управильненя пруского товариства плавби морскої, передав тую рукопись Цельнерови. Цельнер хвалить вісти про наше королївство яко такі, що обємом і точностію переходять все, що до 1783 р. писано про Галичину і Володимирію. З деяких заміток у долу книжочки виходить, що про край наш перед Ганзеном писав уже Бишинґ, котрий Цельнерови доставив навіть маленьку топографично-политичну мапку Галичини; що про салини галицкі сам Цельнер подав перед тим розвідку в берлиньскім "Magazin der Wissenschaften und Kunste" в третій части; що згаданий Бишинґ видав після спису людности в 1780 р. статистичну табелю Галичини і Володимирії; що в І. і II. части "Lesebuch-a" Цельнера містяться "Листи подорожного про Польщу, именно про область над Нотецею"; що Бишинґ в своїх "Woechentliche Nachriehten" ч. 28 з 1782 р. пише "Листи зі Львова" в деяких справах галицких, і т. д.
Новим набутком територіяльним по першім подїлї Польщі интересувались, видно, не лиш австрійскі, але і прускі Нїмці. Им здавалося, що це єсть цікавий набуток для німецкого “Vaterland-у”, земля, в котру належить і нести культуру нїмецку і котру належить вихіснувати в користь елементу нїмецкого. Як нинї до Камеруну, побережа занзибарского або на острови самоаньскі тиснуться учені подорожники нїмецкі, щоб народови свому підготовити нову область до матеріяльої експльоатації тих земель, так під той час галицкій “Baerenland” був в очех народу нїмецкого “обітованою землею”, з котрої Нїмець надїявся для себе великих користей матеріяльних.
Недавно в фейлетонї “Дїла” подав я деякі уступи з брошури: “Die Нeimat der Szlachcicen”. Она була не без інтересу. Нинї хочу поділитися з читателями “Дїла” дечим з розвідки Ганзена з 1782 р., не вдаючися в то, чи все там подане єсть історично вірним. Уважаю се лиш матеріялом до студїї для тих людей, що наміряли-би взятись за вдячний тред, дати вірний образ краю нашого по так званій ревиндикації в 1772 р. Почну від того, як Ганзен пише про тодішню шляхту.
Н. В.
І.
Ганзен про шляхту.
В часї, коли комисаріюс Ганзен помічав відносини суспільні Галичини, край сей обіймав спору частину колишнього володимирського княжества, границі Галичини ишли дальше на північ по-за Зямость, але за то не належало до Австрії тернопільске Поділє і не належав Краків. Так було аж до 1809 р., в котрім Австрія з Росciєю зробила деяку територіяльну заміну. Галичина і Володимирія з 1782 р. обіймала слїдуючі округи (Kreisе): Мисленицкій, Бохеньскій, Сандецкій, Тарнівскій, Ряшівскій, Дукольскій, Лїській, Перемискій, Томашівскій, Замостеньскій, Белзкій, Брідскій, Золочівскій, Львівскій, Самбірскій, Маріямпільскій, Станиславівскій і Залїщицкій, вчего 18, а площа всего краю займала до 1400 миль. Шляхта галицка мала свої посїлости земскі частиною в Австрії, частиною в Польщи, переїздила сюди і туди, і не могла нїяким світом помиритися з новим положенєм своїм.
Шляхта в Польщи (в значіню державнім), каже Ганзен, єсть тим одиноким станом, в котрім концентруєся славна польска свобода, прочі жителї уважаються наче невільниками. Межи шляхтою самою нема другої різниці над ту, яку витворює майно або уряд. І в давнїйші часи один шляхтич був рівнею другому, бо і різниці маєткові були менші. Після польского права наслїдували сини батьківске майно в рівних частях, а нечисленні майорати або ординати, які тут суть, повстали аж в часах пізнїйших. Князї і графи, яких тут богато, одержали титули свої від заграничних монархів і не посїдають в краю більшого значіння від звичайного шляхтича. Нинї (1782) в провінциях польских єсть майно дужо нерівно подїлене, а на се зложились деякі обставини.
Коли прогнано Татарів з Кієва та України, тогдї на ті сторони налетїло богато панів і чи силою чи добром підбили собі тамошних козаків запорожских. Всюди на Подднїпрянщинї закрїпощено нарід, він робив панщину, а шляхтич, ведучи широку торговлю збіжем, товаром воском, медом, салитрою та де чим иншим, і висилаючи то все до Гданьска, богатїв. Один щасливий транспорт до Гданьска ставляв шляхтича на ноги і давав єму змогу, купите собі значну посїлість земску в републиці. По звичаю і з политики куповано земскі майна нарочно в різних сторонах краю, щоби всюди мати впливи свої і всюди після вподоби ловити почестні становища. З відси і походить, що більша частина галицкої богатшої шляхти посїдає землї і в републиці польскій, от як оба найзавзятїйші антагонисти, князї Чарторийскій і Радивил, а побіч них родина Потоцких.
Як довго землї на Українї були виставлені на набіги Татарви, то шляхта тамошна держала на майнах своїх значне число козаків або збройної милиції до власної оборони. Як же відтак из cтoрoни Татар не було небезпечности, то тої милиції уживала шляхта супротив себе самої. Сусїд проганяв сусїда з єгo батьківщини, грабив єго землю, а самого брав в полон. Було і так, що силою розбивано сойми і соймики. Всюди панувала сила перед правом, з чого витворились: нерівність в посїданю майна, великій упадок моральности, факційність і олигархія, а за тим пійшли конфедерації і внутрїшні заворушеня. Все то належить мати перед очима, коли хто хоче зрозуміти духа шляхти галицкої і володимирскої.
Шляхту можна подїлити на три кляси: на таку шляхту, що має свої посїлости і в републиці польскій, на шляхту чисто галицку, а на шляхту бідну, безземельну.
Першої кляси шляхта має свій окремий характер. Для неї не истнує подїл Польщі, она виховуєсь по давному і в нїй живе ще дух анархії і деспотизму. Магнатови польскому, а радше молодому паничеви магнатского роду, вбивають зараз з малку в голову понятє єго независимости і сили. Прихлїбники псують єго, а думкою лїтає він лише за значінєм і почестними становищами. В хатї родичів, як уже має заявитись ученим, подають йому трохи латини і язика француского. Як трохи приучився, то висилають єго в подорож за границю, щоби там набрати нїби-то ширшого знаня і честнот. Але образованє те кінчиться правильно тим, що панич верне домів з серцем охочим до розпусти і з висушеним мозком. Тілько всего хісна, що за границею набрав деяких форм етикети і на тій основі уважає себе спосібним до найбільших і найблагородніших дїл. Як лиш дійде до лїт і стає своїм паном, то вся єго думка лежить в тім, щоби відограти якусь велику ролю, посїсти титули і достоїньства, як єго старші товариші. Ціла товпа двораків піддержує єго в тих змаганях. Они кружать коло него, бо потребують помочи против другого могучого деспота, котрий готов их знищити або пожерти враз з майном. Они і з страху підхлїбляють свому панови і придумують, як-би для свого протектора видерти або вимантити якесь становище. Буде єму добре, то і им буде несогірше. Він знов стараєся число партизантів своїх чим-раз збільшати, щоби мати більші впливи на справи публичні, на всякі збори і вибори. Він всякому прирїкає протекцію свою, жиє дуже виставно і не щадить нїчого, знаючи, що значінє шляхтича в Польщи ціниться після числа бочок, які голота випьє на єгo рахунок, після множества похвал і після бурд, які хто зробить на соймі.
Шляхтич, посїдаючій землї в австрійскій Галичинї і в републиці польскій, ведеся по давному свому звичаю і тим єго деспотизм попадає дуже часто в колизію з правительством австрійским. Закони австрійскі спиняють єго на кождім кроці, а і достоїньства дістаються єму лиш в міру єго спосібностей духових. Такій шляхтич не любить проте проживати в Галичинї, а сидить радше в Польщи, бо там чуєсь він свобіднїйшим і може вдоволити розгнузданности своїй. Але лучаються вже деякі, именно з молодшого поколїня, що звіривши собі польску розпусту і узнаючи користи мудрої управи, землї свої в Польщи віддають в аренду, а самі проживають в Галичинї, от як молодий князь Чарторийскій і гр. Оссолиньскій.
Другої кляси шляхтич, т. є. такій, що має землю лише в Галичинї, мало похожій на шляхтича передрозборового. Значна частина их чуєсь щасливійшою під новим правительством, як при давнїйшій позірній свободї. Він єсть певний в посїданю майна свого, не єсть уже невільником магната, котрого давнїйше боявся і котрого ласку мусїв дорого окупувати, щоби всего майна не втратити. Дїти их учаться вже язика нїмецкого, щоби стати урядниками. Деякі служать вже чи в цивильних урядах чи у війску. Богато записуєсь в заведену недавно цісарем польску гвардію шляхотску, йдуть до Відня і пишаються голубим красним мундуром, хоч було-би пораднїйше молодїж шляхотску здержувати від служби войскової, як их до того заохочувати. Ціле образованє шляхтича того рода набирає иншого характеру. Давнїйша єго оглада француска, контрастуюча з грубим варваризмом, робила єго лише смішним і пожалуваня достойним. Тепер він образуєсь на лад культурних народів, именно на лад народу нїмецкого, позбуваєсь привітливости, посуненої нераз до сервилизму, і забуває на свій варваризм, перемішаний з глупотою і розпустою. Поведенє єго стаєсь більше невимушеним і приличнїйшим. Именно женщини ведуться хорошо...
Шляхта третої кляси, бідна і безземельна, була в Польщи окремим родом людей, яких годї було деінде подибати. Она виростала без всякого образованя, лагодила у магнатів найнизшу і найпоганїйшу службу але при тім посїдала з прочою шляхтою зовсїм рівні права і свободи. Она збіднїла тим, що батьки безнастанно дїлили землю межи дїтей, і що всякій тиснувся в шляхтичі, хоть до того не мав нїякого права. Анї грубша, анї дрібнїйша шляхта не посїдала в Польщи дипломатів. Не один, не будучи в силї вивести свій родовід, обходився тим, що указував на одного або другого предка, котрий десь колись був в службі публичній чи то в соймі, чи в якім урядї або при судї городскім. Таким світом богато людей лише вкрутилось до стану шляхотского. Нинї число тих шляхтичів зменшилось. Деякі погинули в численних конфедераціях, другі забрались до Польщі на двірску службу у панів і там заробляють на житє, викрикуючи по соймах в оборонї свого патрона. Ті, що лишились в Галичинї, зміняють поволи характер свій. Они зрозуміли, що в Австрії лиш дїйстні заслуги і спосібности мають узнанє, і або беруться до науки, або служать у війску, або хапаються навіть за ремесло.
В загалї що-до шляхти можна замітити факт, що з надмірної свободи вироджуєсь завсїгди якась неповздержаність, розгнузданість і здичілість. А в Польщи не заноситься і нинї на то, щоби шляхта через вихованє та культуру схотїла двигнутись. В Галичинї вийшов уже розказ до зорганизованя станів, до 1 серпня (1783 р.) мусить всякій вилеґитимуватися з шляхотства і буде відтак записаний в головну метрику. Хто сего не зробить, буде уважатись чужинцем, а причислиться до станів краєвих не скорше, доки не одержить индиґенату і то за означену суму грошеву.
[Дѣло, 03.06.1889]
ІІ.
Ганзен про міщаньство.
В Польщи називають містом або місточком кожде село, в котрім поселилось при купі 10 до 12 родин жидівских. По містах переважають вправдї хрястіяне, але жиди становлять головнїйшу частину населеня. Их деревляні доми, з підсїнями з переду, стоять звичайно в великім чотирокутнику, а христіяне живуть правильно по передмістях, котрі з містом зливаються в одну цілість, бо нїгде по містах нема анї мурів анї ровів. Більша частина міст єсть досить розлога і густо заселена. На имя міст заслугують: Львів, Ярослав, Броди, Замость, Ряшів, Тарнів, Перемишль і Кросно. Але і ті, з виїмкою Львова, устроєні дуже лихо: самі малі, хати в них похилені, улиці тїсні і нечисті. Христіяне рїдко де ведуть якійсь промисл, жиди посїдають право горожаньске і майже всї ремесла мають в своїх руках.
Однакож мимо того, що всї галицкі міста так сильно нинї підупали, що ледви заслугують на сю назву, суть тут і там слїди, що они перед віком або ще давнїйше значно процвитали. Львів, приміром, право вільної торговлї, великі ярмарки, склади товарів, блихарню воску і т. др. Всї ті привилегії спочивають нинї в грамотах і архивах. Ярослав посїдав стару досить велику биржу, котру велїв цісар перестроїти на ратуш, а ратуш давний забрав на робітню одежи війскової. Броди суть великим торговельним містом, заселеним переважно жидами, побіч котрих поселились деякі нїмецкі купці та банкири і роблять добрі интереси. Причиною паденя міст в цілій Польщи була зависть, сваволя шляхти, право горожаньства, дане жидам і хибний устрій администрації. Шляхта дуже нищила міста, а то такими способами: як звістно кождий шляхтич посїдав право варити стілько пива і гнати стілько горївки, кілько потребував до свого ужитку. Від сего права не платив він нїякого податку. Маючи при тім право поселятись в містї, заводив шляхтич великі склади тих напитків в своїх домах міских і продавав их всякому, зі шкодою міста, котрому виключно прислугувало право вишинку. Так само дїялось і з млинами, і з пекарством, і з деякими галузями міского промислу. Відтак відбирала шляхта містам і право до ярмарків, обезпечене грамотами королївскими. Ярмарки ті переношено до місточок, власностей шляхотских, або навіть до сел, в котрих жили жиди. Ще нинї відбувають в деяких селах паньских ярмарки, розумієся, з шкодою міст. Бувало і так, що шляхтич насильно переносив ярмарок з міста в своє село. Він розставляв своїх козаків по дорогах і зганяв купців туди, де єму було найдогіднїйше. Таким способом повстали ярмарки в Бродах, на чім найбільше потерпіли Львів і Люблин. Львів має тепер лише торговицю жидівску. Щоби шкодити містам, держав кождий богатшій шляхтич своїх власних ремісників, котрі не були міщанами. В слїд шляхти пійшло і духовеньство і привластило собі такі ремесла, як аптики і печатнї. А що таким надужитям супротивлялися цехи і союзи ремісничі, то в лїтах 1538 і 1543 знесено ті союзи. Вправдї, мимо того держались они ще якійсь час і набули для себе нові привилеї, але що против міщаньства поставлено жидів, то стан міщаньскій таки упав. Шляхта завсїгди піддержувала жидів більше як міщан, бо над жидами мала вільнїйшу руку, надїялась від них більших насильних зисків, а вкінци, як виссала жидів, могла их і безкарно прогнати.
Все лихо, що жиди і шляхта наносили міщанам, відбивалось і на купцях. Шляхтич міг все, чого потребував для себе, спроваджувати из-за границі без оплати. Длятого заосмотрювався всяким крамом кожного разу, як пускав збіже до Гданьска, а від міских купців не брав нїчого. Місто не находило для себе права, хоть і жалувалось на кривди і насильства. Іх инстанцією була канцелярія королївска а пізнїйше суд асесоріяльний. Але як внесли яку жалобу, то их так самовільно отаксовано, що процес не виплатився. Король Жигмонт може і нарочно звязав містам руки і присилував их терпіти кривди, розпорядивши в 1517 р., що міщане і чужанці мають платити такі такси судам, які судьї самі на них наложать, коли противно: канцелярійні такси для шляхти були дуже низькі. Громади мусїли отже мовчати, а захотїлось им процесу, то в процесї тратили все майно.
Другою причиною упадку міст єсть их хибний устрій внутрїшний. Майже всї міста посїдають право магдебурске. Право то каже, що всїм міщанам вільно варити і продавати пиво. В Польщи крім того вільно було гнати і горївку, улюблений напиток краєвий. Право то, шкідливе в загалї у всїх краях, показалося для польского міщаньства ще більше шкідливим. Кождий міщанин, кождий ремісник хотїв мати участь в тій найголовнїйшій привилегії, по-при своє ремесло варив пиво і горївку, продавав их у власнім шинку, занедбував ремесло, а при сильній конкуренції виріб напитків не міг єму оплачуватись. Деякі розливались при тім і тим нищили себе до основи.
З магдебурского права виходила ще і друга шкода, именно з того, що судівництво було сполучене з справами полиційними і що від такого суду не було відклику; через то дїялись всякі надужитя. І щорічна зміна магистрату єсть великою хибою і приносить містам лише шкоду. Австрія вправдї стараєся усунути і викоренити всї ті неправильности, але доси тілько один Львів двигнувся.
ІІІ.
Ганзен про духовеньство.
"Рїдко в якім краю єсть духовеньство, именно чернече, численнїйше, темнїйше і більше розпустне, як в Польщи. В кождім містї подиблеш множество монастирїв, ба і в малім місточку буде их один, два, а кождий з них стараєся бідному селянинови відняти частину мизерного прожитку, полишену єму невольництвом і темнотою. Описувати різнородні шкоди, які пливуть з надмірно численних монастирїв в тім краю, було би річею дуже широкою а не конче потрїбною, бо з-давна світ пересвідчився о их шкідливости навіть в краях, де число черців не таке значне. Що-до обичаїв і освіти тутешних монахів мушу замітити, що они по-при велике зло, яке наносять краєви, не посїдають навіть на стілько политики, щоби бодай публично не розпустували і з своїми пороками крилися перед людьми. Головно нема у них того розуму, щоби публично вистерігатись звичайного в тім краю пороку піяньства, котрому віддаються в такій мірі, що се не дивує навіть нїкого, як приміром жид проводить зовсїм пяного черця під боки до монастиря.
В однім письмі зі Львова, печатанім в Башинґа "Тиждневнику" (ч. 28 з 1782 р.) стоїть таке: "Простацтво і темнота духовних лиць тутешного краю суть страшні. Один священик описував перестрах пророків, апостолів і звичайних людей в часї послїдного суду так грубо і незручно, що говорив о тих природних ефектах, які викликує переполох. На однім конвентї польских і нїмецких священиків не правили польскі духовні служби Божої і не читали бревіяра. Коли нїмецкі чудувались тому, відповіли польскі: Nos non missamus, nos non brevariamus, nos tantum rosariamus, то значить: ми відмовляємо лише рожанець. Чищенє носа пальцями при престолї в часї литургії треба було заборонити аж окремим розпорядженєм цісарским, та мимо того оно ще лучаєся. Позаяк образованє в Польщи єсть занедбане в найбільшій степени, а при образованю черців на то лиш дивляться, що-би впоїти в них забобонність і фанатизм, то легко зрозуміти, як мало різняться ті люде, що мають других обучати і для других бути приміром, від загалу народу, і як трудно надїятись поправи простого чоловіка і ублагородненя характеру національного, коли вихованє спочиває в руках таких людей. Цісаря Іосифа ІІ-го далекозоре око помітило зараз той бурян, що приглушує собою всяке здорове насїнє. Єго мудрі розпорядженя спинили вже того рака, що розростався широко, а небавом знищать они єгo з накорїнком."
[Дѣло, 05.06.1889]
IV.
Львів по ревиндикації будуєсь мов-би на ново. Улиці не вузкі і не широкі, идуть просто і суть як найправильнїйше віддалені від себе. Доми муровані, на 3—4 і більше поверхів високі, всї хороші, а в більшій части навіть світлі. Місце торгу чотироугольне, просторе, з хатами вкусно побудованими, деякі мають вид палат. Старий ратуш, суконниці (Sewandhaus) і ще деякі будинки стоять посеред тої площади, що окрім пишних камениць, построєних в більшій части в ставу италіяньскім, красуєся ще красною сторожницею войсковою і трискаючими кирницями. Обі прикраси завдячує місто сусїдній Замковій горї, котра доставляє каміня будівляного і води до штучних водопроводів. Улиці крім правильности відзначаються ще тим, що суть добре бруковані і дуже чисто держані. В однім великім, в части хорошо побудованім містї, питав я случайно одного чужинця, що ишов найкрасшими улицями, як єму подобаєсь стиль будови. Не помітив нїчого, — відповів менї, — бо мусїв заєдно дивитись перед ноги, щоб не застрягти в болотї, або щоб не скрутити ноги в дїравім бруку.
Львів має два вали і два рови. Від недавна закидають внутрїшний рів, щоб на ширшім валї побудувати нові доми з хорошим видом. Деякі з чудесними садами суть уже готові. Довкола міста, межи передмістями, заложено так звану цісарску дорогу, по-над котрою стоять красні і лихі хати. Найкрасшим домом, тут побудованим, єсть дім Прешля. Туди заїхав великій князь в своїй подорожи до Відня.
Передмістя львівскі дуже розлогі. З кождого було-би місто. Они розкинені по пологих горах, що окружають Львів. Тут хороші а навіть світлі церкви, монастирї, доми і сади так перемішані з собою, що цілість представляєсь дуже принадно, яку колись лучалося менї бачити в Франції, Швайцарії або Нїмеччинї. Повсюди, куди лиш не глянеш, в містї і по-за містом види живописні. Межи тими привітливими садами, вкритими горами, розвинулись передмістя. Два з них лежать на ровени, а всї тягнуться на чверть, пів, аж до трох чвертей нїмецкої милї далеко, так що Львів з своїми передмістями, що з кождим днем стаються красшими, може назватись великим містом, в котрім находяться всякі ц. к. галицкі уряди краєві, два архіепископи, богато монастирїв і т.д. Я зачислюю Львів до найкрасших міст в Европі.
Число жителїв в містї і по передмістях подають на більше як 20.000, з того 14.000 христіян, а над 6.000 жидів. Всї 59 церквей в містї хороші, деякі навіть величаві. У всїх подиблеш дуже богато икон, статуй і всякого рода стовпів і на все то виложено дуже значні гроші. Взагалї стиль будови єсть дуже благородний. Дочисливши капитулу і руске попівство, числять тут 36 монастирїв, в котрих жиє над 500 черців і над 300 черниць. Католицкій архіепископ звеся Сенсаковскій (? Сїраковскій), вірменьскій Августинович. Рускій епископ звесь Лев Шептицкій, новий лютерскій проповідник, п. Гофман, чоловік дуже привітливий і приязний, єсть умним богословом (Gottesgelehrter).
Краків має 75 церквей, рівно красних як львівскі. Місто єсть більше від Львова, скрізь муровані камениці, тілько не так правильно будоване. Околиця принадна, именно по-над Вислою, де видвигнулись гори з монастирями, садами і далекими видами. Замок з чудесним костелом головним і двома, трома побічними, з численними будовами на досить високій горї межи Краковом і Казимиром, представляєся хорошо. Вид з великого і високого замку єсть дуже далекій і рівно хорошій. Видко шлескі і карпатскі гори зовсїм докладно а доокола скрізь несчислене множество місточок і сел.
Замость і Станиславів суть добрими крїпостями і досить добре побудованими містами. Другі міста Галичини переходять красотою деякі нїмецкі. То само дасться сказати і о кількох селах. Шкода лише, що жителі их віддані так дуже піяньству і длятого дуже зледащіли. Ярослав має дуже добрі блихарнї воску і веде значну торговлю восковими свічками з Италією, а з иншими сторонами всяким крамом. Околиця урожайна і дуже приятна. Именно можна се сказати о давнїйшім садї Єзуїтів. Нинї належить він ц. к. галицкій войсковій комисії економичній, котра в сусїдних будинках поєзуїтских має свої канцелярії, магазини, касарню, костел і т. д. Місто лежить на приятній вивисшености з хорошим видом на дві сторони, на низину і Сян. Давнїйша колегія Єзуїтів і один монастир женьскій так хорошо положені, що сам цісар хвалив их і подивляв. Костел "Панни Марії" на кінци передмістя Краківского єсть так величавий, що міг-би бути прикрасою і престольного міста, і він належав Єзуїтам. Сад коло него, положений трохи висше по-над сусїдними полями, називаєсь тепер садом лютерским, бо єго взяв в наєм лютер, п. Альтман. Єсть в Ярославли і протестантскій костел, до котрої доїздить проф. Гофман зі Львова.
Переважна частина галицких і польских міст відзначаються тим, що лежать високо на горбах і що суть правильно будовані. Тим они хорошо виглядають і суть здорові. Ринки дуже просторі і звичайно чотирокутні. Мужчини і женщини ходять дуже прилично убрані, а в недїлї і жителї сел. Их одїж єсть всюди польска і до лиця, именно женщинам. Оба поли носять бекеши (Pikeschen), женщини загально з тонкого сукна, сині, червоні або зелені з ясним викладками, т. є. приміром, сині з малими червоними випустками і ковнїрами і з золотими або срїбними бортами. Хто хоче знати, куди дїваєсь так велике множество шовкових бинд, той най погляне на польскі дївчата, именно Русначки. Они ходять з відкритими головами, доокола котрих повязані стяжки і квіти. В других околицях носять они чорні, оксамитні, широкі бинди з червоними, шовковими стяжками, а то буває им дуже до лиця.
[Дѣло, 11.06.1889]
V.
Ганзен про селян галицких.
З того, що висше сказано про гнет, який дізнавали міщане галицкі, можна собі витворити понятє о ще тяжшій доли стану селяньского. Судячи по польских краєвих законах і устрою державнім можна-би вправдї думати, що в Польщи рільництво було більше піддержуване, як ремесло. Деякі звичаї краєві були для селянина навіть пригідні. Він посїдав місцями значні части землї, а тягари панщизняні не були так тяжкі. Але в виду того, що в Польщи правні відносини були всюди занедбані, що шляхтич не уважав нї на закони, нї на права звичаєві, що він не вязався навіть своїм власним словом, що пажерливість єго не знала нїяких границь, хиба одну неможливість; що він лиш рїдко правився людскостію, а для покривдженого селянина не було инстанції, перед котрою би міг з успіхом пожалуватись і зажадати для себе якого облегченя, — то в виду того доля єго мусїла бути лиш невідрадна. Бідний до крайности, лихо одягнений, мешкав він в нужденій хатинї; на него кладено все нові тягари панщини і не диво, що з розпуки віддавався він напиткам, ставав упертим, недбалим і лїнивим. Підданому лишав шляхтич лиш стілько, щоб той міг нуждено вік свій коротати та не стався зовсїм неспосібним до роботи на паньскім ланї. Хлоп становив найголовнїйше майно пана. Як вже извівся нї нащо, то утїкав на Подїлє, Волинь або у Молдаву, а таку шкоду трудно було панови чим-небудь винагородити. І та обставина здержувала часом пана, що він свої жестокости не посував за далеко, і по тій причинї селяне на границях згаданих земель мали і більше грунтів і не поносили таких тягарів, бо пан боявся их емиграції.
Нинї селяне галицкі дїляться на кляси: цілий хлоп, пів, чверть хлопа, халупники та комірники, після того як за великій грунт они посїдають. Але і великість тих грунтів не єсть всюди однакова. То зависить від волї пана. Грунт, якій посїдає "цілий хлоп" на Руси Червоній, уважаєсь на Поділю ледви грунтом півхлопским або чвертьхлопским. А причина всему така.
Міра, після котрої грунти роздаються підданим, не єсть всюди однакова і зависить звичайно від устного контракту межи хлопом а двором або від волї двору. Звичайною мірою, найбільше уживаною, єсть стая або шнур, т. є. тілько землї, що можна в однім дни одним плугом виорати. До поміру уживаєсь жердка, пять польских ліктів задовга. На Поділю єсть шнур або день роботи кусень поля 18 жердок вздовж, 9 вшир. Деинде шнур поля буває і меншій, деинде трохи більшій. Також не єсть точно означене, кілько таких стай має посїдати цілий хлоп, кілько пів-хлоп? На Поділю, приміром, де, як висше сказано, хлоп має більше землї, дістає він звичайно 12 шнурів під управу а 4 на сїножать. Пів-хлоп дістає 8 шнурів рілї, а 2 на пасїку, чверть-хлоп дістає в загалї до 6 шнурів. У різних панів буває різно та нїгде нїхто не дивиться на то, чи плодовитість землї однакова. Тому можна сміло сказати, що з виїмкою Поділя, селянин нїгде не має достаточно землї за ті обовязки, які на него накладає пан. Край густо заселений, нїхто не знає ремесла, всї тиснуться до землї.
Давнїйшими часами, як було у Польщи саске право по селах, була і так звані солтискі землї. Солтиска земля обіймала один лан або один морг. Грунти ті позношено нинї в шляхотских посїлостях, бо пан, подробивши землю на менші частини, помножив собі через то і чинші і днї робучі. В королївских знов землях подїлили батьки-солтиси свої грунти межи синів і длятого мало котрий посїдає нинї цілий лан. До того треба додати, що як довго в Польщи панувало право нїмецке, то піддані посїдали грунти свої наслїдственно. Так постановили навіть межи другими королї Володислав в 1483 (?) і Жигмонт в 1530 р. Останки такого ладу задержались подекуди ще і до нинї в королївских економіях, а солтиси ті платять за свій лан 100 польских гульденів річно. Але через недогляд прийшло до того, що і ті лани розпались межи дїтей, властителї обдовжили свої частки так, що солтис буває нинї біднїйшій від підданого, бо на случай потреби нїхто им не помагає, а селянам пан мусить дати збіжа або худоби, як котрий підупаде.
Нинїшні хлопи, осаджені на грунтах паньских, не мають своєї власности. Пан садовить хлопа, надїляє єго землею, худобою і знарядами господарскими, дає єму дерево на хату, але може єго пересадити куди инде, або забирає єму грунт, а селянин не може навіть пожалуватись. Що до личної свободи, то після саского права не вільно хлопови без призволу пана опустити землю, а і другій пан не може єгo до себе приймати. Тимчасом з постанов короля Володислава в 1423 р. (здаєсь самого Ягайла) виходить, що селянин був вправдї привязаний до землї, але не був ще невільником (leibeigen).
Тілько з ростом переваги шляхти був селянин більше гнетений і попав доперва в неволю.
Що до паншини (роботи), то і та не всюди однакова. На Поділю і в повітї теребовельскім робить цілий хлоп в лїтї три днї в тиждень двома волами, а в зимі два днї в дворї. В землях, положених дальше від границі Поділя, Волини і Молдави, мусїв хлоп що дня робити одною або двома штуками худоби. Як покінчив назначену роботу за пів дня, то міг другу половину дня ужити для себе, або наперед другій день роботи відробити. Як же-ж не був в силї відробити, то за день роботи двома штуками худоби платив 12 польских грошей або 6 кр. австрійских, отже-ж за тиждень 25 польских гульденів, т. є. 4 таляри і 4 грошей пруских. Найбільшим старанєм теперїшного цісаря було, щоб зменчити тягари, під котрими селянин в сих сторонах стогнав. Розпоряджено про-те, щоби пани правильно і точно надїлили селян грунтами, щоби відтак означити, які будуть их обовязки супротив панів. Тепер робить підданий три днї панщини в тиждни.
Що до моральної сторони селянина, то він в знаню віри, товариского житя і в господарстві цілком невіжій і дурний. Вишинґ в своїх "Woechentliche Nachriehten" розказує, що коли львівскій староста, гр. Страсольдо, був іn effigie повішений з написею: "Rudolphus Strasoldo de crimine residui", то темний хлоп, що всякій образ держить за святого, приклоняв колїно перед ним, молився і зітхав. Де-хто і казав звичайно, що хлоп з природи до нїчого, що він злісний і охотний до обманьства.
Але передовсїм любить він пити і єсть страшно лїнивий, з чого виробився в загалї в Польщи такій суд о хлопі, що ним треба правити строго і уважати єгo мов-би раба. Тілько-ж як хто пошукає за причинами зла, то зрозуміє, що не природа зробила селянина таким, а той гнет, яким давлено єго і єгo батьків. Знаючи, що всю єгo ощадність забере пан або тогож урядник, старався хлоп ту ощадність чим скорше розтратити, і длятого віддавався чарці і лїни. Образованє єгo спиняли пани нарочно, бо боялись, щоби він просвітившись не став свідомим своєї неволї і не схотїв скинути з себе тираньске ярмо. Они пильнували про-то дуже, щоби з краю не закладано нїяких шкіл, а мало дбали о то, чи священик научав хлопа віри.
Теперїшне правительство, перед котрого оком нїчо не укрилось, приложило зараз всї труди до того, щоб до основи знищити причини варварства. Оно стереже підданих перед всяким гнетом, всюди закладає школи, добирає священиків, наглядає, щоб они точнїйше виконували обовязки. Взагалї все иде до лучшого і єсть надїя, що Галичина за кілька лїт набере иншого виду, а жителї єї будуть моральні, щасливі і світлі. На тім краю поставиться доказ, що варваризм і темнота суть нерозлучними товаришами деспотизму і гнобленя, і що мудрий і людскій монарх з високого престола свого може найдальші сторони держави своєї просвітити і ублагороднити.
Нарід варт того, щоб єгo просвітити. Не диво, що він так низько упав, але дивуватись, що він не упав ще низше. Так звана шляхта звелась наперед сама, а відтак звела і нарід. Як де прихоплять злодїя або розбишаку, то на трох прихоплених суть два шляхтичі. Межи простим народом подиблеш звичайно богато сердечних, вірних та приличних людей, охочих до всего, именно як дати єму чарку горївки або якій гріш.
Они спосібні до всякої штуки і науки, а деякі пани беруть вже нинї радше польску як нїмецку прислугу. Слуга такій і слухає лучше, єсть в роботї витревальшій і вірнїйшій.
[Дѣло, 13.06.1889]
VI.
Ганзен про Жидів галицких.
Жиди, нарід розкинений по цілім світї, без провідвика, без политичної звязи, а терплені від богато держав лиш з дня на день, — ті Жиди довели в Польщи до того, що зросли тут майже в политичне тїло і стались для краю необходимі. Де тілько громада их сильнїйша, там всюди посїдають они свої кагали і біжниці, управляні рабинами і старшиною. Що більше! Они на лад духовних орденів подїлили ціле королївство на провинції, з котрих кожда дїлиться знов на палятинати. Кожда така провинція, а властиво начальники кождого кагалу, держали свої звичайні сходини і сойми, посїдали свою старїйшину і вибирали з посеред себе депутованого, котрий їхав до Варшави і де депутати з всїх провинцій становили так звану генералицію. Що 6 років именовано маршалка, котрого потверджало министерство і котрий правив народом жидівским неначе шеф, назначав податки і заступав интереси того-ж народу у републиці. Вправдї знесено за нинїшного короля то маршалкованє і цілу генералицію, але организація сама треває по нинї. Начальники кагалів переписуються заєдно, подають собі до відомости як найскорше всякі добрі і злі вісти і радяться над добром народу свого, не зраджуючи нїчого перед світом так, що о їх постановах нїхто не знає.
В Галичинї під правительством австрійскім довели они навіть до того, що становлять окремий корпус, мають свою з Жидів зложену дирекцію, а ними управляє краєвий начальник. Щоби зробити себе для краю необходимими, спинити обмеженє прав своїх і прогнанє зробити трудним, докладають они всяких заходів. В тій ціли старались они загарбати в свої руки всякі капитали шляхти і духовеньства, а прочих жителїв зробити неспосібними до деяких способів житя. Научені досвідом і знаючи, що их в деяких краях часто обдирарано, Жиди польскі пійшли зовсїм иншою дорогою. Они повели дїла так, що христіяне самі були змушені их піддержувати, о них старатися, хиба що схотїли би самі стратити значну частину майна свого. Кождий кагал устроїв рід банку і взяв в руки всякій можливий кредит. Шляхта і духовеньство, можучи заробити сїм від ста, а не знаючи, що з грошем дїяти, давали им всї свої суми. Кагали вели интереси дуже совістно і в короткім часї зискали собі довіріє. З разу були шляхта і духовеньство на стілько прозорні, щоби від кагалів жадати поруки на позичений гріш, але з часом кредит Жидів зріс, не думав нїхто про кавцію і кагали обтяжили себе такими довгами, що далеко переходили их дїйстне майно.
Щоб зробити себе необходимими, підносили Жиди чинш від всяких аренд, a підкупляючи урядників відсунули всїх христіян від броварів, шинків, млинів і других промислів так, що в короткім часї жаден христіянин не був в силї вести якій-небудь промисл. Як Австрія взяла Галичину, то не було нї одного христіянина, котрому би було можна віддати в руки бровар, шинк або млин і до того треба було спосібних людей кликати аж з Нїмеччини.
Жажда все брати в аренду була давнїйше так велика, що в деяких місцевостях пахтовали Жиди навіть христіяньскі хрестини. Хто хотів охрестити дитину, мусів собі від Жида купити ключ до скринки, в котрій була метрики, а ціна бувала і досить висока. Жид жадав кілька дукатів, ледви що небудь опускав, а в кінци замість гроша вдоволявся одним або двома телятами. Нинї то погане надужитє усторонено зовсїм.
Кромі того посїли Жиди майже всю торговлю, одержали по містах право горожаньства і взялись за ремесла, именно такі, що давали найбільше доходу, а не стояли богато труду. Хлїборобство же і всякі тяжші ремесла полишили они христіянам.
Можні і суди, підкуплені ними, ишли им у всїм під руку і длятого могли они до всего братись. З того і вийшо, що в Польщи по шляхтї Жиди становили найсильнїйшу клясу. Але мимо всего деякі з них лишились в такій нуждї, як взагалї Жиди по других краях. Крім великих купців в Бродах нема богато маючих Жидів. Прочі ведуть житє дуже нуждене, ходять майже наги, жиють в бідних хатах і лиш з ледвою бідою заспокоюють свої потреби житя. Розумієся, що як всюди так і тут хати і одїж их суть дуже нечисті. Жид думає лиш о обманьстві, а буває, що часом самі на себе більше настають, як би на них наставали христіяне.
Австрія зараз по занятю Галичини видала деякі розпорядки, щоби спинити их множенє. Хто хоче женитись, мусить заплатити 20 дукатів; Жид не сміє нїгде поселитись, наколи не викажесь книжкою податковою; арендар, що переночував-би такого Жида-лапсердака, платить 20 дукатів кари; им відобрано деякі ремесла, арендовані млини, горальнї і коршми. Але мимо того не видко, щоб число их малїло. Майже всї коршми і всї менші аренди суть в их руках і хоч всї кажуть, що біда галицка має своє жерело в великім множестві Жидів, то годї надїятись якої-небудь зміни на тім поли.
По містах видко богато бідних Жидів, але виставність маючих і богатих, убраних в дорогі матерії, оксамити, шовк, футра, золото, срїбло і самоцвіти, счудує кождого чужинця. Головно брідскі Жиди носяться богато, відтак львівскі і ярославскі. В тих містах єсть Жид майже всїм. Він єсть купцем, будує кораблї, йде з ними сам до Варшави, Гданьска, Ельблонґу і т. д.
[Дѣло, 14.06.1889]
VII.
Щоб доповнити образ краю нашого під конець минувшого віку, подаю ще де-що з загальних помічень Ганзена о культурї матеріяльній Галичини. Н.В.
Урожайність землї, пише Ганзен, єсть в різних сторонах різнородна, в більшій части однакож дуже велика. Найкрасша земля єсть на Поділю і в повітї теребовельскім; відтак йдуть околиці Львова і деякі сторони белзкого округа. На добрий рік видає земля пять зерен. На пісках і в горах сїють мало озимини, а як сїють, то дістають ледви 4 або 3 зерна. Мельони (?) шпараги і др. ростуть в деяких сторовах дико і в великім множестві (?). На горбах біля Львова на дорозї до Винник росте paбарбер.
Піски починаються висше Кракова і тягнуться вздовж Висли чим-раз ширше аж до Замостя, а знову через Сян до Львова. Покутє, межи Прутом (Brusk?) і Днїстром, посїдає богато лупку і єсть сторонами дуже мочаристе. В загалї можна всю землю тих обох королївств що до плодоносности подїлити на три рівні части. Одну займають гори і мочари, щó не годяться під плуг; друга єсть пісковата, неспосібна під озимину; трета єсть урожайною землею, видаючою 5—6 зерен. Тут управляють всякі роди збіжа і стручкових рослип, найбільше жита, вівса і гречки, котра селянинови служить за головну поживу.
Пчілництво розведене лиш на Поділю, деінде мало. Дехто удержує, що віск подільскій і україньскій єсть найкрасшій. Винна лоза не хоче рости, хоч тут і там суть винниці по горбах навіть ще дальше на північ у Польщи. Як-би більше старанности, то може-би управа вина удавалась тут. Досвід показав то і на садовинї. Нїгде не було доброї і красної садовиви, але по занятю Галичини допровадили деякі кольонисти до того, що садовина удаєсь. Не земля в тім виновата анї климат, але недбалість жителїв. Так само можна сказати і що до огородовини. Горївка, якої тут дуже уживають, походить в більшій части з Поділя, бо там і найдешевше збіже.
Дерева в краю богато, але культури лїсів нема нїякої і лїси запущені. Доперва в камеральних землях заведено якійсь лад. Сторони від Кракова по Ярослав суть дуже приятні і густо засїяні містами і селами, тому там і мало лїсів, з виїмкою хороших горбів вздовж Висли, котрі в части покриті лїсами, в части скалисті.
Окрім салин нема в краю нїякого другого гірництва. Лиш в старостві Нового Торгу, в горах "Орнак" і "Стара Робота" (?) суть слїди, що там в давнину добувано дорогоцінні металї. По занятю краю велїло навіть правительстао австрійске слїдити в тих горах і показалось, що тамошна руда мідяна заключає в собі (?) золото і срїбло і що на неї варта звернути увагу. В других горах, що видвигнулись в напрямі всхіднім, не буде благородних металїв хиба на Покутю, де по сторонї угорскій і семигородскій добувають благородну руду. В старостві Нового Торгу находиться гута і виробляне там зелїзо належить до найлучших родів. Також і в самбірскій економії єсть гута, але руда тамошна єсть пуста. Коло Жидачева, Любачева і Сасова коплють руду зелїзну млаковинну і виробляють з неї лихе зелїзо. О инших минералах, з котрих би добувано сїрку, витріоль, галун і др., нїчого ще не звістно, бо і на се не звертано доси уваги.
В камеральщинї яворівскій коло села Шкла єсть сїрковий потік, в котрім богато людей купаєся. При розслїдженю показалось, що вода та що-до ситности минеральної рівняєсь цілком купелям в Бадени в Австрії. Але доси нїхто не занявся тим, щоб воду ту добре ужити. Тепер аж хочуть там побудувати більшій і красшій будинок і постаратись о якісь приятности. Околиця впрочім хороша. Єсть там навіть велика і красно збудована горальня і швайцарска молочарня, котра виробляє добре масло і сир. В горах карпатских подибуються в різних місцях добрі купелї і здорові кирниці. На Покутю коплють чорний і сїрий мрамор досить добрий. Вапно і гипс лучаєсь дуже часто. Також єсть тут богато різних земель як глина гончарска, марґель і др. в достаточнім множестві. Але найбільшим даром природи єсть тут сіль. Сіль камінна приходить в копальнях коло Велички і Бохнї, де річно зовсїм легко можна добути 600 до 700.000 сотнарів віденьских. В 1781 р. заложено таку копальню соли на Покутю в Байові (?), з котрої будуть значні користи. Вареної соли продукують богато на Червоній Руси. Підгірє карпатске від Сяну аж до границі Молдави посїдає богато копалень соли. На тій просторони подибуємо над 100 бань сільних, з котрих значнїйші суть в Старій соли, Добромили, Дрогобичи, Болехові (Bobihow?), Долинї, Рожнятові, Надвірнї і Коссові. В тих банях легко виварюють миліон бочок соли річно, бочка по півтора меців австрійских або ваги півтора сотнара віденьского.
Фабрик і ремесел єсть в Галичинї дуже мало. В околицях Львова, як в містї заборонено будувати з дерева, заложено достаточне число вапярень і цеголень. Найбільша гута шклянна находиться коло Любачева, але і та єсть дуже неточно устроєна. Поташ виробляють на Покутю і в повітї белзкім. Салитру виробляють доперва по окупації австрійскій, але і то в дуже малім множестві. З лену і конопель, що находяться найчастїйше в перемискім окрузї, виробляють по-найбільше лиш грубе, але дуже сильне полотно. В горах єсть богато ткачів, ковалїв і других ремісників і фабрикантів. Их виробам бракує однакож нїжности, именно полотно буває грубе, але дешеве.
Купець львівскій Прешель, чоловік умний і предприємчивий, заложив перед кількома лїтами в Буску фабрику шкір, котра розвиваєся і заосмотрює весь край і армію галицку у всякі потреби. В Залїщиках була досить добра фабрика сукна, але єї в часї послїдних заворушень зруйновано. Тепер громадяться там знов суконники, але промисл сей не може двигнутись.
Найбільшу часть населеня краю, т. є. більше як дві третини, становлять так звані (?) Русини. Під именем сим належить розуміти все населенє по селах на Червоній Руси, в воєводстві белзкім і на Поділю. Іх язик різниться значно від польского, суть они і иншого обряду і иншої віри. В Краківскім і Сяндомирскім суть жителї сел Поляками. В деяких містах і по дворах жиють Англичане, Нїмці і инші чужинці, котрі в части зайшли сюди давнїйше, в части по занятю Галичини Австрією. Число их сягає до 1000.
Так званих (?) Вірмен покливали рускі князї на Русь перед 600 роками, щоби их уживати до воєн з Польщею. Нинї нема их більше як Нїмців; они займаються торговлею, забули цілком язик предків своїх, а різняться від Поляків лиш лицем, котре єсть так оригинальне, що вистарчить бачити кількох, щоб відтак розпізнати Вірменина. У них удержались деякі окремі закони, звичаї і обичаї, они жиють дуже дружно з собою, суть пильні, порядні і тверезі.
Жидів єсть в обох королївствах дуже богато, головно на Червоній Руси, в Белзчинї. За то в Краківскім єсть их менше. Они дїляться на кагали або синаґоґи, а всїх кагалів єсть до 200. Число Жидів сягає до 150.000 голов. Хотя правительство утруднило им женитьбу, щоби спинити их множенє, то таки не можна замітити, щоб число их меншало.
Пануючою вірою краю єсть віра римско-католицка. Єї исповідує вся шляхта краю, але більша часть жителїв, так звані Русняки або Русини так по містах як в селах, належить до греко-унитскої церкви, а богослуженє их відбуваєсь в язиці славяньскім. Громада вірменьска належить також до того самого обряду, а язик богослуженя єсть вірменьскій, котрого не розуміють анї священники анї світскі. Диссидентів єсть дуже мало, а диссиденти-Греки посїдають лиш василіяньскій монастир в Скитї (? — в Маняві) на Покутю. До протестантизму не признаєсь нїхто з поселенців краю. Хлопів послїдного реформованого села в Краківскім забрали гузари прускі на кілька лїт перед забором австрійским і перевели их на Шлеск. Король подарив цілу громаду князеви фон Ретен (Rothen) zu Plesse, котрий побудував им село під именем Ангальт. Сего року (1782) 1. мая вернула вся громада з цілим добутком назад до вітчини своєї. Другим немногим протестантам, купцям та фабрикантам признано по тихо свободу віри. Они мали лиш одного проповідника, що сидїв звичайно у Львові або в земли короля польского в Залїщиках, доїздив кілька разів в році до двох чи трох громад своїх і відправляв богослуженє в комнатї. Зі вступленєм на престол теперїшного цісаря (Іосифа II 1780—1790) одержали і протестанти галицкі як і деинде свободу віри.
В кінци терпиться в краю і віру жидівску, котрої исповідники мають в деяких місцевостях величні синаґоґи. Межи ними єсть окрема секта, що звеся Караїми або властиво Караїти. Ті не узнають Тальмуда. Их число однакож єсть дуже мале, до 200 душ, і они сидять в Галичи і Кукизові. Они носяться по польски як селяне, управляють землю і платять рівні податки з селянами. Податків жидівских не платять.
[Дѣло, 15.06.1889]
15.06.1889