Його вихованє.

Менї йде о вихованє народа.

У всякім національнім вихованю розріжнити треба два чинники: вихованє одиниці і вихованє гурта. Котрому з тих двох чинників признати би нам першенство: Чи сказати, що вихованє гурта залежне виключно від вихованя одиниці, чи, що культура одиниці зависима є від кождочасного культурного розвою гурта? Коли приймемо правило, що мусимо міряти культуру даного народа виключно продукциєю дужих індивідуальностий, то не дасть ся нїяк за перечити, що вплив даного гурта все є ґенеральним акордом в душі навіть тої одиниці, яка сьвідомо опирає ся свойому окруженю.

Який незвичайно важний той вплив! Він витискає своє нестерте пятно на величавих памятниках громадянської, наукової та артистичної творчости даного народа! Хто із тих, що їм прийшло ся творити в межах культурного житя нациї — не відчув несьвідомого подиху душі свойого народу в способі, як промовляв до нього, або тодї, коли намагав ся дати синтезу фільософічних висновків, або коли оком артиста дивив ся на цілість нашого житя? Все вона лише за нами ся душа своє: рідного гурта і ми — так горді своєю духовою окремішностию одиниці — жиємо нашим найглибшим житєм може саме тодї, коли стаємо стільки її інтерпретаторами. Фільософ скаже вправдї, що головною признакою тої душі гурта є несьвідомість і буде тріюмфом надчоловіка протиставляти їй чудову сьвідомість житя у висшої одиниці. Той фільософ може і проголосить з іронїєю, що одиниця розвиваєть ся найкрасше, коли її духове житє попливе тим троха небезпечним руслом, яке пливе не до — тільки далеко від середовища. I він — скажім те — мабуть не помилить ся. Та проте душа гурта лишить ся все основою всякого індівідуального житя, бо ось саме ся її — болюча инодї несьвідомість, є творчим материялом в руках висшої одиниці.

Нїде може правило фільософічного екстрему не мстить ся так ярко, як саме на точці відносин одиниці до гурта і гурта до одиниці. Абсолютний аристократизм Фрідріха Нїцше є в практиці так само безглузною просто утопією, як і абсолютно демократична ідея. Висше культурне житє нациї так само є неможливе під скрайний індівідуалїзм одиниць, як і під хаотичну геґемонїю товпи. Бо висша одиниця без конечної звязи зі своїм окруженєм лишить ся все тільки ідеольоґом та брехлявим инодї авто-ідеалом, а гурт, без звязи з висшою одиницею все є в небезпеці стати тою безглузною товпою, яка є заборолом всякого національного варварства. Ось і чому я — говорячи про вихованє народу, відріжнив вперед вихованє одиниці від вихованя гурта. З того слїдує висновок, що рівновага між гуртом а одиницею є підставою стремлїня до висшої культури. Нема — скажімо — одиниці без гурта і нема гурта без одиниці.

Коли одиниця неґує рацию буту товпи, — то вістрє тої неґациї звертаєть ся передовсїм проти неї самої, а коли товпа думає, що культурне житє нациї може стояти повною пересїчию духових інтересів, тодї вона затримує культурний розвій взагалї. Тимто і мусить бути одиниця виховувана так, щоб заздалегідь була переконана о конечности своєї звязи з гуртом, а гурт — чи той, хто має дбати про вихованє гурта — має стреміти до того, щоби громадянська маса не була для тої одиниці синонїмом варварської товпи, але громадою прихильних і розумних товаришів.

Уважаю самотне житє признакою глибшої, сьвідомої себе одиниці; а проте мушу сказати, що такі самотні хвилї не повинні бути для нас нїчим иншим тільки перервами, які відмежують собою години нашої творчости для гурта і в лонї гурта. Наше модерне житє характеристичне є саме своїм півнесьвідомим нахилом до витворюваня великих, инодї ґрандіозних суцільностий. Любимо з кождого згляду комплєкси, а не вирізки. Дивимо ся на всякий відрух житя, як на манїфестацию даного середовища і може тому кождий щасливий летун є для нас національним героєм. Поза кождою окремішною проявою іменно добачуємо силою нашої культуральної сьвідомости сю житєву цілість, з якої вона вийшла і тому саме нам модерним трохи що неможливо є віддїлити одиницю від гурта, а гурт від одиниці. Можна сказати навіть, що той темний гурт, що його колись ненавидїли Горациї як уродженого ворога всякої сьвідомости, нинї головно в найвисших середовищах нашої новітної культури не істнує. Так скоро жиємо і так скоро розвиваємо ся, що і надчоловік Нїцшого став для нас фільософічним архаїзмом — скажім немодерним вже ідеалом, бо ми в дужій одиниці добачаємо тільки сповненє ідеалів гурта, а в культурі гурта самозрозумілий ідеал одиниці. I може тому всяка суспільність нинї так дорожить ся з кождою своєю одиницею і може тому ми нинї вихованє інтелїґентного гурта як конечне тло житя одиниці підносимо на вершини суспільних питань. Що — питаємо іменно — скріпляє почутє ідейної звязи в гуртї? Те одно. А друге, яким чином осягнемо і удержимо хоч приблизну рівновагу між пересїчною культурою гурта, а індівідуальним сьвітоглядом одиниці?

Очевидно відповідь тут може бути тільки одна: дорогою гуртованя одиниць в масу. Того навчив нас вже Гомеровий нарід, яке воно несказано животворне — те масове згуртованє одиниць даної суспільности під стягом одного національного інтересу. I не можемо сказати, щоб ми самі не знали такого або иншого рода того згуртованя. Ми — дїти індівідуальної культури — скажімо. Ось ми вже дитиною пізнаємо таке згуртованє, — якому на імя — школа. Виховуємо ся тут і як одиниці і як гурт. Пізнаємо в школї ідейні основи нашого житя і вчимо ся тут — хоч здебільшого несьвідомо, трівожно та шабльоново — прикладати наші душі до тої могутної потуги, яку називаємо гуртом. Безперечно — комната шкільна є прообразом суспільности і трудно не сказати, що хлопчина протягом лїт пізнає в нїй найважнїйші нюянси тої боротьби індівідуума із загалом, яка опісля стає угольним каменем його житєвої боротьби. Але школа всеж таки є тільки символом суспільного житя, а не його в повнї свобідним середовищем. Коли справдї животворне вихованє народа вимагає такого згуртованя його одиниць, яке би стало для одиниці жерелом найвсестороннїйшого пізнаня гурта а для гурта полем манїфестациї цілої своєї душі зі всїми її спромогами та всїми її признаками – то школу, навіть найбільш національно ведену школу — таким згуртованєм не назвемо. Вона мусить виховувати в людинї школяра, а внутрішну звязь молодечого гурта розуміє яко вимушену законом дисциплїну. Саме в інтересї своєї найвисшої ціли — науки іменно — не може бути школа тереном експериментів на тлї національно педаґоґічних проблємів, понятих в цілій їх глибинї. — Дамоклевий меч шкільного обовязку ваготить над кождою годиною в її мурах і може тому хлопчина дуже рано вже тужить за чимсь, що не є школою, не є мурами, лєкциєю і дисциплїною, а свобідним тереном свобідної людини.

Що значить одначе ся болюча туга хлопця за не-школою? Туга — повторім — за свобідним тереном свобідної людини? Отже на мою гадку — будить ся в хлопчинї душа гурта з цілою глибиною своїх житєвих інтересів, так сказати. Одиниця почуває несьвідомо свою глибшу звязь з тим всїм, що є поза мурами школи. Він хотїв би пізнати близше живчик того великого житя даного середовища, якого струї дрожать инодї крізь сьвяту тишу сьвятинї-школи, хотїв би станути віч до віч з тим гуртом, якого одним із духових інтересів є школа та може бажав би собі міряти з кимсь свої сили, тобто рано вже протиставляти себе — цілости. Чому нї? Одиниця все несьвідомо тужить за своїм гуртом і хто не знає, чи не поставити би нам родинну звязь на рівнї з національною? Школа одначе редукує ad minimum сї безпосередні відносини одиниці до свобідного житя широкого гурта, — звертає сили і увагу хлопця головно в напрямі диктованих собою обовязків і тому згуртованє одиниць в школї — се здебільшого обмеженє одивиці на неї самої, з виразною подекуди тенденциєю відмеженя її від гурта. Скажімо, що шкільний вік хлопця домагаєть ся сього. Але коли признаємо на тій точці школї рацию і підемо за молодим чоловіком тою дорогою, яка його по скінченю школи веде нїби шляхом справдї свобідного житя, то видимо, що він не має доброї спромоги розвинути вповнї свою фізичну і духову енерґію яко одиниця в гуртї.

Сходимо ся правда в театрі, в концертовій сали, на бали, зборах та прогульках. В трьох перших випадках одначе ми є знова в мурах і годї говорити тут про повну свободу руху одиниці і повну свободу душі гурта. Сидимо тут подекуди з тою самою повагою, що в школї, тобто віддаємо ся з цілою пасивностию поодиноким точкам накиненої нам проґрами і нїщо инше не вяже нас з окружаючим нас гуртом, тільки той мур, який нас окружає і те видовище, яке нас всїх менше або більше нудить, бо ми є при тім здебільшого пасивні і не почуваємо вповнї напруги наших сил.

Річ ясна, що театр — о скільки він є справдї національною інституциєю і стоїть справдї на вершинах національної культури — є справдї в силї скріпити ідейну звязь в гурта та збудити в одиниці глибше почутє приналежности до нього. Але не дасть ся при тім заперечити, що такі ефекти осягає театр здебільшого в виїмкових випадках певними лише творами, і в обмеженім дуже крузї видців.

Менї йде одначе о таке згуртованє одиниць, яке би обнимало собою в кождій хвилї — не тільки в виїмкових случаях — найширші круги та давало всїм можність не лише глядїти і слухати, але також брати дїяльну участь в прилюднім виступі.

***

Животворна злука одиниці з гуртом, свобідна манїфестация культурного житя нациї жахаєть ся мурів, не вдоволяєть ся театрами та концертовими проґрамами на кілька годин, а бажає для себе свобідного терену, де би одиниця не тільки почувала ся конечною частицею в лонї гурта, але і бачила той гурт в цілій красї напруги його сил. Старинне грецьке слово Стадіон набирає в наших часах знова сього найглибшого значіня. За мало нинї нам жити строго окремішним житєм духових робітників сїрого дня, учених та артистів. Хочемо ще розкошувати ся й тим свобідним чисто фізичним житєм. Скажімо те: одиниця мусить бачити силу свого гурта, коли має почувати ся вдоволеною і щасливою, що приналежить до него. У відносинах до гурта однак понятє сили мусимо таки розуміти — дослівно.

Аристоратичне почуванє одиниці примирюєть ся з демократичним, так сказати чередовим характером гурта може саме найкрасше тодї, коли гурт силою висшої фізичної культури тратить хаотичний характер череди, а ізза чудової гармонїї ідеального фізичного руху набирає признак сьвідомого себе індівіда. Ось тут — на мою гадку — добачити би нам найглибшу тайну у вихованю інтелїґентного національного гурта. Сю чародїйну стежку, яка веде компромісовою лїнїєю від вихованя одиниці до вихованя гурта, тобто в силї є удержати внутрішну рівновагу між одним а другим. Бо одиниця все ненавидить гурта, а гурт ненавидить одиниці. I коли дошукувати ся причини тої ненависти, то все бачить ся жерело її в тім, що одиниця почуває себе проти гурта заборолом культуральної сьвідомости, заборолом внутрішної гармонїї, а в гуртї — як я сказав висше — бачить несьвідомість і розбіжність духового житя. Глибше вихованє якогось народа однак мусить — на мою гадку — стреміти передівсїм до усуненя тої ненависти одиниці до гурта, тобто до витвореня внутрішної суспільної гармонїї, яка неможлива є досї, доки одиниця буде бачити в гуртї символ безглузної череди.

Всї ті згуртованя, як школа, театр, концертова саля, баль, збори — не позволяють нїколи гуртови так наглядно заманїфестувати внутрішну свою гармонїю, як той свобідний стадіон, де гурт не є вже мовчазним статистом (як в театрі і на концертї), не є тільки пасивним з дебільшого материялом (як в школї) і не є крикливою або розбавленою чередою (як на зборах або на бали), тільки сьвідомим себе, охочим творцем гармонїй руху. Тодї одиниця бачить, як сильним є той гурт, коли його лучить в одно одна сьвідома своїх цілий гадка, — вона бачить фасцинуючу красу згармонїзованих мас, вона бачить цілу велич фізичної сили і вчить ся тому шанувати сю зненавиджену собою масу навіть попри те, що внутрішна її культура не стоїть на висотї її фізичної. Може тому ігрища стадіонів в старинній Грециї все були сьвятом мира в народї. Не мира між поодинокими племенами, а — на мою думку — ґрандіозним примиренєм між одиницею а гуртом, тими відвічними ворогами в істориї людства. I може тому національне вихованє Греків ставимо до нині недосяжним для нас ідеалом, що там підставою того вихованя був свобідний, всї круги суспільства обнимаючий стадіон, а в нас протиставляєть ся йому ще завше душну комнату інтелїґентної одиниці, в якій ся одиниця вчить ся з глибин книжкової культури ненавидїти своєрідний гурт, як вороже їй тло, негідне культурних змагань. Чого одначе дивувати ся одиниці? Вона не бачить того гурта в цілій красотї його сплячих сил, не має того національного стадіону, де гурт виступає як творчий чинник в культурі народа і він — той гурт — мусить бути для одиниці байдужний. Вона іґнорує собі його зі становища свого індівідуального вихованя, бо не знаходить нїякого рівноважника у вихованю гурта. А до вихованя гурта треба саме того свобідного стадіону, який позволяє на згуртованє мас під оживотворяючий клич фізичної культури народа.

Ось чому модерні народи уладжують тепер ті стадіони та шукають свобідних просторів під ті видовиша згармонїзованих гуртів, які дають спромогу виховати величаву красу народних мас.

Послїдними лїтами уладжено імпозантні майдани-стадіони у Італїйців, Греків, Анґлїйців, Шведів, Нїмців, Поляків.

А в нас??

[Дїло]