Дебютанти.

(Микола Орищин: „Тяжка заповідь“, З вступним словом М. Яцкова і портретом автора. Новітня Біблїотека, випуск 7. — Нещасний Василько: “Призабуті стишки“: Дрогобич. Накладом автора 1912.).

Одною з признак наших часів є те, що виступаючі вперве з окремою збіркою письменники — властиво ті, що хотіли би ними бути — заздалегідь обдаровують суспільність своїм портретом і власноручним підписом. Правда, ніхто ще не цікавий нї на одно, нї на друге. Читач думає собі, що був би час показати підпис і портрет от скажім при нагодї 25-лїтного ювилею важкої праці. Але наші дебютанти думають инакше. Очевидно, вони ліпше знають вартість своїх збірок і їм не хоче ся вірити в те, щоб їх збірка враз з дорогоцінним портретом і підписом могла нпр. опинити ся в такім закутку книгарнї з якого не то дальші поколїня, але навіть сучасні її не вратують. Добре однак було би, щоб наші дебютанти звернули увагу на мимовільну коміку тих портретів і підписів та понехали вже раз обдаровувати ними українського читача. З тої одної рациї, що той читач рішучо не цікавий нї на одно, нї на друге. А той час, якого потребує дебютант до вистудіованя меньше або більше олїмпійської пози, мігби він ужити з хісном на провіренє того, що дає суспільности — крім портрету і підпису.

Говорю про се тому, що обі збірки, якими тут хочу займити ся, осмотрено портретом і підписом виступаючих авторів. А збірку п. Орищина ще й передним словом. Написав його п. Яцків. Се передне слово при перших збірках такеж зайве, як і портрет та підпис. Бож прецінь письменство то не сальон, куда за попередним порученєм, — нїби за протекцию — одного зі знакомих впроваджує ся незнайомого гостя; се не сальон, а один з теренів висшої житєвої боротьби, в якому обовязує передусїм правило повної самостійности. Те, що можна сказати про дебютанта, те треба вичути з його твору, а не зпередного слова. Адже сї добрі і злі сторони даного твору знайде собі читач сам і має знайти сам, бо осуд автора передного слова має в найлїпшім разї лиш вартість особистої думки, на яку читач знова — подібно як і на портрет і підпис — не цікавий. Навпаки. Передне слово инодї гнїває читача, бо воно накидає йому якийсь осуд з гори, немов би автор передного слова був про те переконаний, що читач не в силї сам подумати над даним твором. А вже найсьмішнїйше се передне слово тодї, коли його автор обіцює в нїм безліч прикмет, яких читач в творі не в силї дошукати ся. Тодї замість одної компромітациї є — дві.

Передне слово п. Яцкова до прозових нарисів п. Орищина під наголовком "Тяжка заповідь“ — які вже друковано у Л. Н. Вістнику, а тут вперве видано — обіцює стільки, що можнаби те передне слово сьміло покласти на чолі повного виданя творів якого дуже визначного новочасного письменника. Дещо можна би віднести до Ґетого, а дещо до Байрона. Замітив я – каже цілком поважно п. Яцків — в Орищина отсї прикмети: сьвідомість творчої мети, свободу і самостійність, далеку від всяких лїтературних впливів, (се правда — духом книжки в сїй збірці не заносить —) бистрий обсервацийний змисл, дар композициї, юнацьку буйність в переливах мерехтячих красок, (що се таке ?!), ориґінальний хист оповіданя в підзначуваню хвиль побічними, втрученими несподїванками (говорені в скобках!), здоровий український гумор (ох той здоровий український гумор!), а головно підсьвідому, демонїчну струну, яку люблю у добрих мистців. Замітно орудує він фантазиєю і при тім всьо у него просте, живе, щире. Що до іронїчного дару, то вичитуючи нераз товаришам сї оповіданя, я покладав ся зі сьміху. Як на початок, видить ся минї, досить (sic!) — а тепер Товаришу Орищине, збери свої молоді, орлині сили і покажи сьвітови далї, що потрафиш на нашім біднім, українськім овидї! Я не постидаю ся за Тебе“.

Колиж тепер читач прочитає ще раз 5 ескізів тої неоцінної збірки ("Дебют", "Тяжка заповідь", "Подорож до Львова", "В горальнї" і "Сирватка"), то не знає, кому дивувати ся: чи авторови "Білої Квітки", чи авторові "Сирватки"? Бо з комплїментів передного слова лишає ся правдою лиш те одно, що в. Орищин є як найдальше від всяких лїтературних і культурних впливів. А всеинше лишає ся довгом, якого п. Орищин мабуть не віддасть читачеві нїколи. Бо в п. Орищина не видко якось нї слїду сьвідомости творчої мети, нї артистичного обсервацийного змислу, нї дару композициї, нї ориґінального хисту оповіданя — п. Яцків дарує, але говоренє в скобках се не ориґінальний хист — а головно не бачимо тої підсьвідомої, демонїчної струни добрих мистців, яка з здоровим українським гумором п.Орищина має стілько спільного, що п. Орищин з Наполеоном. Всї прикмети п. Орищина пояснить найкрасше таке місце з "Дебют": Учитель народний в Бортниках мріє про славу тай таке думає "Як би я приїхав до Арабії, то гроші зложив би в якімсь анґлїйськім або нїмецькім банку, а сам пішов би в край. Зайшов би до якогось богатого Араба і так до нього промовив (а промову уложив би по дорозї — підзначує з нечуваною ориґїнальностию п. Орищин:) "Правовірний муслїме! Се я, невірний джавр, приходжу до тебе по спасеніє душі! По довгих дослїдах, на які лише мов житє могло позволити, пізнав я, що віра моя поганська, бо приказує почитати аж трьох богів. Є иноспасительна лиш та віра, що каже: "Нема иншого бога крім Аллаха, а Магомет його пророк! Коли ти отже не заздрісний, аби моя душа обік твоєї втїшала ся в раю в крузї струнких гурій, то навчи мене Корану, аби я належно приготований міг приймити обрізанє (хибаб здурів!).“ Досить.

На тім зразци ориґінального хисту в підзначуваню хвиль побічними, втрученими несподїваними, уриваю здорово українсько гумористичний та підсьвідомо демонїчний монольоґ учителя з Бортник, не хотячи зраджувати забогато з творчої мети п. Орищина. Инша річ, чи читач так само буде лягати притім зі сьміху, як п. Яцків. Те одначе погадає собі читач на певно, що п. Яцків підсьвідомо застидав ся за автора "Сирватки", а п. Орищин повинен стидати ся за п. Яцкова. Бо коли вільно писати п. Орищинови навіть такі демонїзми, як те місце про воші на стор. 38. і вільно йому бистрим обсервацийним змислом помітити, що чововік в серединї зовсїм подібний до свинї (на стор. 47.), то не вільно п. Яцковому в імя якоїсь зле злорозумілої товарискости виписувати вітхнених панеґіриків в сторону людини, яка поза наївно – або ординарно дотепними мужицькими „віцами" не вміє нїчого сказати читачеви. Такого українського гумору ми маємо вже по шию.

Але чого дивувати ся наївности п. Орищина і наївности п. Яцкова, коли той, хто від десятилїт конечно хоче в нас уходити за єдино спасительний критичний авторітет — п. Евшан, так захоплений "поезиєю" Орищинового підзначуваня і "свинського" демонїзму, що не лише цитує з властивим собі ласкавим одобренєм кумедні вискази о. Яцкова — вже то наш п. Евшан все любив і любить цитат, так чудотворний Universaimittel рецензентів його типу — але і зі своєї сторони впадає в такий захват, що нам хиба треба дивити ся на того п.Орищина, як на обявленє нової штуки. Кого в нас з тих, що днесь є визначнійшими письменниками, так хвалили як того щасливого Полїкрата України — п. Орищина? Треба нам мимоволї побоювати ся пімсти заздрих богів, бо по комплїментах Яцкова ось ще які комплїменти п. Евшана падають на підсьвідомого автора "Тяжкоїзаповіди":

"Пять маленьких оповідань“ — зачинає пестеливо п. Евшан. "Всї були вже друковані, почавши ще з 1903. р. в Л. Н. В. Але загубили ся скоро серед того материялу, яким був заповнений журнал, як загубило ся й богато инших цінних (дослівно: цінних) мінїятур і авторів. Якось не мають деякі автори сатисфакциї в тім, щоб плисти рівно з лїтературним житєм і думкою, скромність в них перемагає і вони ідуть собі з боку тихо та непомітно. Поза голосними іменами і шумом мало хто звертає на них увагу, навіть фахова критика лїтературна (себто п. Евшан) рідко знав про їх істнованє. А шкода, дуже шкода“.

Ну чи не Полїкрат п. Орищин? Яка шкода, що вся Україна вже в р. 1900 сейчас в XX в не дізнала ся з його уст, що чоловік в серединї подібний до свинї, що учитель з Бортник мiсто на руки надїв сурдут на ноги — яке живе щире, шепне радісно д. Яцків — що панї Березівська самому Єгові до віч запротестувала проти своєго подружа на втїху чортам, Яцковому і Евшанови, що треба нам придумати осібний термін на бороду (Kinn), "боНїмці могли би думати, що ми родимо ся відразу з — волосєм на бородї". "Хто може обчислити, яким руслом булоб поплинуло наше лїтературне житє, колиб те все ми були знали вже 1900, а фахова критика (т. є п. Евшан) вже тодї проголосила своє слово? За теж тепер в. Євшан нагороджує з відсотками п. Орищенови його дотеперішну скромність: "Оттакадоля – каже сумовито п. Євшан далї — стрінула отсї оповіданя. Вони становлять весь лїтературний доробок автора (— ту є трохи мимовільної іронії, але п. Евшан на щастє не бачить її) маленький по обємі, але великий по змісту (!) тимбільше, коли взяти під увагу серіозність, дозрілість та зрівноваженість духову їх автора, який ставить в них перші ще тільки (прошу!) кроки на лїтературнім полї.

Заслуга се Яцкова – пише п. Евшан далї і тепер зачинаєть ся Яцковий цитат, який нам вже відомий, а опісля слїдує така погроза п. Евшана:

"Се перший тільки акорд Орищина, акорд скоре урваний та приголомшений голосом галицьких письменників в останну пору. Треба надїяти ся і бажати дальших, більше сильних та дужих акордів того ориґінального автора". Конець.

На те все треба сказати лиш стільки, що такі збірки як збірки п. Орищина і такі захвати як захват п. Евшана, — се лїтературна контрабанда найнебезпечнїйшої сорти, котра нам показує, що артистичний смак не лише в декого з наших Wunderkind-ів, але головно в наших єдиноспасительних критиків є того рода, що від одних і других треба нам в імя культури втїкати як від лїтературної чуми. Бо готов ще хто сказати, що п. Орищин то останнїй вислів нашої штуки, а п. Евшан то справдї голос нашої критики.

Коли п. Орищин зарепрезентував ще раз той тип лїтературного побутовця, що тому пів віку балакав собі здорово про невибагливий сьвіт, який є надиханий атмосферою сїльського хлїва, та другий дебютант — псевдонїм "Нещасний Василько" зарепрезентував ще раз той неістнуючий вже — крім п. Василька — тип лїрика, що залюбив ся нещасливо і з тої рациї — все нещастє йде в парі — зачав писати неможливо наївні вірші. Я повинен сказати: неможливо кепські вірші, але що їх годї розбирати поважно, то і не треба злим словом псувати авторови його цюцю-бабки з поезиєю.

У кождім віршу його "Призабутих стишків" бачимо, як він розганяє ся схопити невмолиму поезию, але вона все йому вириває ся і п. Нещасному лишає ся в руках лиш кепський рим і кепський ритм, неуживані вже слова і все те, чого добрі поети трівожно вистерігають ся. Ars poetica — перемінила ся під його злощасним пером в licentiapoetica. П. Василько складає вірші так, як ґімназияльний студент, значить, на кождім кроці треба собі погадати, що се лиш жарт і що остаточно нїхто тими кепськими віршами не покривджений, противно, — 10 процент призначено на українську ґімназию в Дрогобичи. Так чому автор не може їх Найдорозшій Галюсечці присьвятити на спомин? Може д. Орищин подавати нам свої помічаня в Арабії — та про внутренности свинї, чому п. Василько не мав показати нам, як наші неграмотні батьки тому 100 лїт писали любовні вірші? Ось

Мій ідеал!
Струнка як ялинка
Русалка-шатинка.
Уста коралеві
А очі у Неї
Як небес склепіння...
Синенькі веселі.
Отсе моя мрія!

Чого хочете? „Ялинка“ римує ся знаменито на корінно-українське "шатинка" — "Неї" на "коралеві", "склепіння" майже подібне до "мрія", a "веселі" очевидно треба віднести до "коралеві". Лише "небес" дістає в ритмічнім читаню немилий наголос на першім складї, хоч воно не наголошує так як гебес, лиш небес, — ну, але як сказано, се нїчо надзвичайного, лиш licentiapoetika, яку стрічає ся і у найліпших поетів. Головно, коли іде о траґічні звуки:

Не вабить мя май,
Не манить ручай
Здрадилась Галино
Здорова! Прощай!

Що значать пробки того, що "Галина здрадила“ — такі малі похибки, як кепський наголос на "манить" — "здрадилась", або те, що ми не кажемо "мя" лише по просту мене? Годї уживати "мене", коли ритм не позволяє.

Так як годї уживати правильної форми, "ти здрадила", коли до ритму треба "зрадилась".

І годї силкувати автора Арістотелем, коли 10 прц. йде на ґімназию. Тим паче, що в автора

серце мов море...
Воно знaєй відчуває
Що щастє, що горе.
I потрафить заплакати тай заголосити,
Що чоловік тодї стане мов несамовитий.

Що при тій нагодї рим і ритм стають і собі несамовитї! — те ясно. Пусте, що нїби не можна сказати "любой" місто "любої", що якось несамовито виглядає, коли український поет пише в стиху "луна", а в дописці поясняє: "місяць" (бонай би так хто в нас написав в римі: Glück, а в дописці пояснив: "щастє") як сказано, наш поет не дбає про такі дурниці, які ще поезиї прецінь не творять. А коли він при кінци співає:

Не дай ми,Боже, дожитихвилї
Як в грудях брата братня пожака
Стреміти буде за се,
Що рублїв ради був він піддяка!
Боколи нарід в кайдани скутий,
Розбудить зі сну сам ворог лютий,
Коли пізнав куди му стежка,
Тодї розправа із ним не легка!

то ми мимоволї забуваємо про те, що "ми" не може бути місто "менї" а "му" не сьміє стояти місто "йому", лиш огортає нас жах зза тої стражної пожаки і тої сцени її "стремліня" к братній груди, чого не дай нам Боже всїм ще раз дожитя в такій невмолимій формі, як тут. Тим то в нашого поета вже змалку було прочутє будучого нещастя з поезиєю, чого доказом є те місце з прозового етюда "Один момент з моїх хлопячих лїт: дарма! Тільки ворон чорний, простягши широкі крила, своїм диким кра... кра... віщував менї мою чорну Недолю. З вболїлим серцем прибігав я до хати і, заходячись від плачу, жалував ся своїй старенькій бабуси..."

Ах! бабуся нїчого не могла вдїяти... — Крук мав рацию. Дитя підросло і написало — "Призабуті стишки". На щастє однак — нїхто не написав до тої збірки передного слова. Скінчило ся лиш на портретї і підписї. Можлива лиш ще одна тільки небезпека: збірку д. Нещасного похвалить наша фахова критика, себто п. Евшан. Тому — caveantlectores!

[Дїло]