Різдво.

Воно є як казка.

Лиш воно одно. Инші сьвята зачинають ся зі сходом дня, всьміхають ся до нас промінєм сонця, звіщають свій прихід розгомним згуком дзвонів, кличуть нас на сьвіжі лани зелених піль, між людий, в щасливу метушню житя. А Різдво як казка лине на сьвіт в торжественній тиші перших зорий ночи. Воно — мовчазне сьвято ночи і тиші. В нїм в глибокий сумерк і сьвятий спокій казочних сьвїтів. Тому воно в великим торжеством дїтий — тих непорочних душ, що з глибокою вірою зрять на чудові фантоми казки, пливучої з уст старого слуги в тихий сумерк зимовогодня. Нїяке сьвято не блестить так диямантами казочних мрій як Різдво. Його вже сама природа зодягає в казочні шати. Бо що є зима, як не одна тиха казка про вічний сон? Коли чародїй місяць вичарує диямантний сьміх із лона білого снїгу, коли всьо довкруги наче розвіває ся в мовчазних опонах зимового, блакитно-срібного виднокруга, а природа спить глухим сном зачарованої княжни — не вгортає нашої душі тоді сьвідомість чогось розмріяного, невисказаного, таємного? Природа все складає найчуднїйші казки. Головно зимова. Її тиша на строює до байок. Так її сумерки вчать нас дивити ся на сьвіт оком візіонерів. Бо на днї кождої тиші є мрія, а в кождім сумерку є дивні, утаєні лиця. А коли Різдвяний Вечір гляне в наші комнати своїми голубими очима, тоді зима шепче нам свою найкрасшу казку: казку про сріблистих Ангелів, що отулюють болючу душу чоловіка мягкими крилами божественного спокою. Се солодка мрія Різдвяної ночи. Вона дитинна як всяка велич. Вона мусить бути дитинна бо її жерелом, се народини Дитини Бога. І легко нам линути зоряним шляхом тої ангельської мрії, бо нас вгортає тиша і ніч. Сьвята Ніч. Одна з тих безсмертних ночий нашого дитинячого житя, що в них ми на пів з трівогою, на пів з роскішним захватом почували себе між землею і небом.

Тої ночи в наших душах зродила ся віра в сьвіт Ангелів.

Може тому вона була така промінна, така гарна, така торжественна.

Тодї казка Різдвяної ночи не була для нас дитинячою ілюзиєю. Вона була одною із форм нашого істнованя, належала до житя так конечно, як рідний дім і ті, що нас в нїм голубили. Той недосяжний сьвіт Ангелів, де стоїть сияючий престол Бога, де Херувими плачуть над гріхом злого чоловіка, а демони ждуть на його засудженє, той сьвіт великої тайни — глядїв тодї на нас голубими очима Сьвятого вечера.

Нїколи ми його подиху так глибоко не відчували, як під блеск перших, різдвяних зорий. Тодї все для нас було тайною, з кождого кута гляділо на нас щось, що мало своє місце там — в тім недосяжнім сьвітї Ангелів, де сіяв злотистий престол, сьпівали Херувими і плакали засуджені душі! Тої ночи була якась дивна злука між тим снїгом, що вгортав землю, і тими зорями, що мерехтіли на небі.

Зорі звіщали нам, коли час засїсти до вечері мира, а ми ждали на них і не сьміли начати без них нашої радости. Хтось наче отворив двері від неба і простягав дорогу від недосяжного блакиту до нас. Ангели виходили з раю, несли ся з усьміхом крізь вселенну, злітали до нас, шукали нашого деревця, клали на ньому дарунки для нас. Ті добрі промінисті Ангели що своїма сльозами відкуплювали страдаючі людські душі. Коли вони там були в тій чудовій комнатї, де пишала ся озарена ялинка? Як вони могли там дїстати ся? Як вони виглядали? Ах — то лишало ся тайною. Солодкою мрією нашої віри, бо золоті орішки і яблока все тодї аж вщасливлювали нашу душу, коли тих Ангелів вже не було. У нас лишала ся одначе болюча туга за ними. Різдвяна ніч вчила нас тремтячої мрії і болючої туги за чимсь несказано добрим, промінним, непорочним, за чимсь сьвятим. Різдвяний Ангел із впертим фантомом химерного щастя чоловіка. Того щастя, що приходить до нього само, вщасливлює його на момент і лишає його нечайно самотним, з горесною тугою в душі. І вони з якимсь нїжним, глибоким почуванєм тулили наші голови до груди матери, бо ми вірили, що вона в в змові з тими Ангелами, знає коли вони були і знає, як вони виглядали. Вона нам така дорога була тота наша мати за те, що враз з Ангелами творила нам розпромінений рай Різдвяної ночи! Який дорогий був нам її дім, як дуже почували ми ся її дітьми, як вщасливлювала нас та гадка, що ми невідлучні члени одної ріднї ! Ті Ангели, що в незбагненій для нас хвилї обвішували наше деревце золотими орішками, вони наче лишали по собі подих якоїсь глибокої любови. В той Сьвятий вечір ми лиш любили. Нам непонятний був тодї всякий гнів. Скрізь ми бачили лиш усьміх і сьвітло. Нам бажало ся всїм вчути ся влученим якимсь всьо прощаючим поцілунком любови. Адже в перших хвилях різдвяної вечері ми згадували їх всїх — і тих, що були далеко від нас і тих, що нїколи вже не мали бути з нами.

А в ночи приходили — вони. Ті, що діждали ся сьвяточних зорий в самотних гробах. Що за торжественна, велика хвиля, що в нїй навіть покійні навіщали живих — неначе з туги за їх цілунком любови. Вони вправдї приходили так незамітно, як Ангели.

В блеску тої сьвічи, що горіла о півночи на святочнім столї, вони довкруги сидїли невидні для нас. Їх замовклі уста не доторкали вправдї нїколи лишених страв. Але в тиші глибокої півночи вони були.

Матір казала. Отже вони мусїли бути. Бо Різдвяна ніч горвула до себе всїх. А хто був самотний і не мав нїкого і немічний був і зле йому було на сьвітї, того Ангели брали між себе і линули з ним через золотистий престол вічного батька. Скрізь одна велика казка. То щастє і любов. А зорі переморгували ся радісно мов сьміючі ся ангелики, різдвяний снїг сипав докола своїми мерехтливими іскрами, а всесьвітом несла ся роздзвонена ангельським співом тиша. Надихана мрією про Ангелів дитина всипляла з образом промінного деревця в душі. Воно вже згасло давно. Ще лиш промінь місяця вичаровував тихі блески на ньому. Але те деревце було могутнє і невмираюче як казка — воно було для себе окремим сьвітом. Воно ставало символом чогось несказано дорогого, несказано радісного і несказано гарного, за чим дитина тужила так тому, що житє швидко мало йому відібрати його.

Те недобре житє, що сьміє ся з казок і ненавидить мрій.

О — воно вскорі показувало своє лице. Різдвяна ніч минала як сон і вона не вертала аж за рік. А ті ночи, що слїдували по нїй, вже не були такі дивні як вона. В них не було казки. Не було вже в них нї Ангелів, нї тих мертвих гостий. І деревця швидко не було. Ось воно в недовзї чорнїло на дворі, обідране і порубане, а його різдвяне сяєво як казка лиш пригадувало ся. Лишив ся по нїм лиш тужливий спомин чогось любого, красного і сьвятого. Крізь його галузки всміхали ся ще довше очи Ангелів. І усьміх матери пригадував ся на вид счорнїлого, порубаного деревця і блеск золотих горішків і симфонїя якихсь срібних дзвіночків, що несли ся Різдвяною ночию. Той чудовий її сьвіт таки лишає ся в нас, мимо, що деревце порубано. Він яснїв тихо в нашій душі, опромінений нашою непохитною вірою в чудовий сьвіт ангельських єств, нашою вірою в безсмертність щастя. Чому Ангели завсїгди не мають злїтати до нас? Чому ми-б не мали бути знова разом? Чому-б те все не мало повторяти ся в нескінченість?

Огортала нас бездонна туга за казочним, вічним щастєм.

Але ворог — житє, рубає насамперед невинне деревце в тім чорнім снїгу на дворі, а опісля рубає його в нашій душі. Те недобре житє сьміє ся з наших казок і воно ненавидить наших мрій. Нащо тим чудним людям віри в Ангелів і нащо їм туги за тими вимріяними єствами? — питає злорадно житє, те житє, що порубало по сьвятях наше деревце, і ми чуємо в душі гострий дотик якоїсь сокири, що рубає в нас те друге, лиш вимріяне, зі споминів створене деревце, яке трівожно бережимо в душі. Чого житє хоче від нас? Чого воно нищить нам те, що нам таке несказано дороге? Завидно йому, що промінній Ангел приходять до нас ? Ох — воно є як смерть — на житє. Воно любить, як щось в нас вмирає. І отсе чуємо, як ангельські сяєва гаснуть в нашій душі, як там розстелює ся якийсь страшний сумерк і щось мов усьміх конаючих Ангелів мерехтить тужливо в глибинах нашого єства. То однак не той блакитний сумерк Різвяного вечора, що в нього вилонювали ся солодкі мрії. То якийсь душливий убийчий сумерк, де заміть торжественних різдвяних зорий метушать ся чорні гадки. Вони студенї як лїд. Іде від них темінь і сум. То той ворог житє викидує їх клубами з глибин нашої душі і каже їм омертвляти мрію про Ангелів в нас. На що їм казок тим людям? На що їм мрії про небо? Чому їм не показати пропастий істновання, не прикувати їх душ до счорнїлої землі і не схмарити їм неба? Смерть казці! Смерть казці! кличе житє і рубає люто невинне деревце, котре Різдвяна ніч лишила розкішним спомином в нашій душі. Йому завидно, що ми такі щасливі були вірою в Ангелів і вона видирає нам її. Йому завидно, що ми лиш любови бажали і Сьвятий вечір та разом хотїли бути і воно розбуджує в нас незамітно ненависть і вчить нас стидати ся душі дитини. І воно розлучає нас, вчить нас пити солодку отрую самоти і вчить нас тої гордости, що не потрібує нїкого.

Різдво? Ангели? Матір? Рідня? Свої? Коли те все було? Так — ми вскорі не розуміємо колишнього чару Різдвяної ночи. Ми зачинаємо ся відрікати дитини в нас. Згодом казка стає для нас небилицею. Така нам вона смішна, мов той старий слуга, що нам її колись оповідав в сумерку зимового дня. Стаємо ся хитрі як змиї. І знаємо, де правда. Головно знаємо, де лож дитинячої душі. Те знаємо добре що Ангели зовсїм не приходять, не вбирають деревця, не кладуть нам дарунків, не беруть в обійми хорих дїтий і не линуть з ними перед золотистий престол вічного батька. Горесна темінь аж тепер вгортає нашу колишню комнату з озареним деревцем. Воно доперва тепер лежить порубане на кусні в нашій душі. І що йно тепер вгасають в нас різдвяні зорі. Золоті орішки є для нас мов ті весельчаки що поперебирали ся, підсмарували очи і уста, щоб кумедним видом розбавити пируюче товариство. Бачить ті пестрі ланцюшки, що ними ті безглузні дїти прибирали деревину? Чого тим бавити ся? На що їх призвичаювати до ложного блеску? Стежимо пильно за кождим срібним промінєм казки і чудово нам затроїти його жерело в імя нашого абсолютно реалїзму. Ми щасливі тим, що не чуємо туги за нїким, що байдужі нам наші батьки з їхними упередженями та з їхними претенсиями до нашої вдячности. Чого вони від нас хотять? Любови? Тут чуємо цілу нашу визшість над ложию дитинячої душі. Лиш знаємо оцінити горду душу. Блеск золотих орішків пропав безповоротно. Роль Тартюфа одначе нам не до лиця. Красше вже, коли з Петронївною усмішкою станемо коло озареного деревця, горді тою сьвідомостию, що радість дитинячих душ є для нас вірно повторяючою ся комедиєю людського безумя, якого історию напишемо.

Смерть казці.

Але вона не вмирає. Вона вічна як сьвіт і глибока як житє. Ряд тих почувань, з якими ми в житю ставали під різдвяним деревцем — ряд тих почувань дав нам не лише образ розвою нашого духового житя, але і показав би він нам точно, що в природі чоловіка є несмертельне, а що переминаюче і лиш вітром житя надвіяне. Кожда Різдвяна ніч, то боротьба дитини з сатаною. В наших душах веде ся та боротьба. Веде її за дитину казка, а за сатану зневіра житя. Бо ті два складники в нашій душі несмертельні. Так, роскіш і біль є двома імморталїями житя. Безжурна казка про щастє каже нам тішити ся золотими зорями, промінєм деревця і подихом Тайни, що несе ся на крилах Різдвяної ночи. А зневіра прямує наше око все в глибини житя. Вона ненавидить казки, бо тота веде її на розстаї ложного істнованя. І є час в нашому житю, де ми ненавидимо тої казки про Ангелів і тої казки про вічну любов між людьми, де ми ненавидимо всякі позолотки і всякі вимріяні сінфонїї хоробливого сентименталізму з глибокої любови до житя. Чуємо якусь дивну роскіш в тім переконаню, що ми зірвали безповоротно зі сьмішними іллюзиями наших дитинячих літ, що не треба нам любови в житю, лиш дужого гніву, який сталив би наші нерви в житєвій боротьбі. Віддаляємо ся від сьвіта несьвідомого в тій степени, в якій збираємо ся до великих притворів дійсности. Віримо тим менше в те, що поза нами, чим дужша віра в нас самих. Визволенє від гурта, від житя в середовищу, від його почувань і його гадок — се таємна туга всякої глибшої душі і саме глибші душі рік на рік могли-б писати дивні істориї Різдвяних ночий. Бо вона — та Різдвяна ніч — що року стає проти них з невинним усьміхом озареного деревця і все шепотом солодкої мелянхолїї питає: Тямиш?

Ту тихо сияючу ніч над снїжно-білим сьвітом? Той перший блиск сьвятої зорі і тоту невисловлену тишу Різдвяної ночи?

Правда — те все було як казка? Тихе сіяюче і непорочне? Ти тямиш як ти пів-радісно пів-трівожно дрожав на гадку про великого білого Ангела, що хиляв ся над своїми устами і доторкав ся тебе нїжним цілунком божественної любови?

Знаєш ту казку? Сотворила її твоя туга за „Ангелом".

Так — ми знаємо добре ту любу казку наших дитинних лїт. В нас навіть за нею оживає болюча туга тодї, коли ми стали поглиблювати житє і переконали ся, що душа дитини такаж глибока, як і воно. В тій боротьбі житя, яка відводить нас від казок і каже нам йти шляхом студеної гадки, в тій боротьбі житя ми швидко бачимо, що вона саме дорогою найгореснїйших глибіний веде нас знова на шлях дитинячого думаня. Великанські виднокруги житя не дають ся обняти нашій гордій, але немічній гадці. Той сьвідомий нїби сьвіт, який нас окружав, представляє ся нам скоро темінню, в якій ми запалюємо лиш сьмішно малі сьвічі. Нїби побідоносна гадка чоловіка осягає вскорі вершину, з якої бачимо страшні провали, кинені кимсь між нас, а той незнаний нам сьвіт, котрого страшним порогом в гріб. І ми з болючою тугою завидуємо тій дитинї, що над тим провалом розстелює собі яснїючу ленту блакиту, якою всьміхнені Ангели сходять на землю, щоб вщасливлювати людий. Жаль нам чогось тої фільозофії Різдвяної ночи мов утраченого раю.

Мучить нас самота і хотіло-б ся нам почути тих ніжних слів матері під деревцем. Хотїлось би взяти в руки золоті орішки і сховати ся з ними в роздзвонену ангельськими співами тишу.

Але в нас нема вже дитинячих душ.

Крізь галузки озареного деревця лиш дїти бачуть лице Херувимів. А на нас тужливо глядить мелянхолїя вічної казки про щастє, про те проминуле щастє дитинячих мрій, яким нас колись обдарувало Різдво — незабутнє сьвято ночі і тиші.