Лайливі слова – природна частина мови й один з найкращих способів не піддатися надмірному розчаруванню чи роздратуванню в складних ситуаціях. Щоразу, коли зону планування в головному мозку позаду чола перевантажує процес стримування емоцій, людина стає неуважною. Тоді ображає, лається та проклинає з особливою легкістю – що сильно привертає увагу. Цим і користуються політики, – довели італійські науковці.
Дослідження італійських учених засвідчують: публічні діячі, які не цураються лайки, завойовують більше симпатії та викликають більше довіри, тому їх й обирають частіше, ніж інших. Для прикладу, лайливі слова, які вжив Барак Обама в шоу NBC «Today» 2010 року після катастрофи в Мексиканській затоці, не тільки не завадили, а, можливо, й допомогли панові Обамі на президентських виборах 2 роки потому.
Ешлі Монтагю у праці «Анатомія лайки» присвячує цілий розділ психологічним чинникам лихослів’я. Він порівнює лайку з почуттями дитини, яка плаче, і припускає: сльози з віком трансформуються в прокльони. Е. Монтагю доходить висновку, що обсценна лексика – достатньо прийнятна форма поведінки, оскільки замінює фізичне насильство, – пише Сергій Оржеховський.
Малюки часто тішать оточення тирадами з нецензурних словечок, і хоча значення сказаного не розуміють, але ясно бачать іншу його властивість: «погані слова» завжди привертають увагу слухачів. І цим із задоволенням користуються політики.
Дослідження італійських учених Ніколетти Каваци та Маргарити Гуідетті засвідчують: публічні діячі, які не цураються лайки, завойовують більше симпатії та викликають більше довіри – через це їх обирають частіше, ніж інших. У журналі «Journal of Language and Social Psychology» науковці пишуть: незалежно від політичних поглядів, 110 піддослідних, які взяли участь в експерименті, з-поміж вигаданих політиків відверто симпатизували тим та підтримували тих, хто в своїх блогах вживав ненормативні висловлювання. Також таких активістів з більшою готовність обирали за умови, що альтернативою їм був діяч, який не вдавався до обсценної лексики в своїх виступах та записах.
Імовірно, вважають учені, прокльони асоціюють з домінантністю, волею та наближеністю до глядача (слухача) – мовляв, у сучасному світі всі сваряться з близькими людьми. Такий ефект здебільшого стосується політиків-чоловіків. Жінки можуть здобувати симпатію вже на підставі належності до прекрасної статі: видумана блогерка Марія Гамбетіні справляла краще враження, ніж такий самий Маріо Гамбетіні.
Чи фраза «При всій повазі, пане Президент, але Ви – недоумок», яку 1984 року в Бундестазі міністр Йошка Фішер адресував Річардові Штюклену, сприяла його популярності? Безсумнівно, бо вербальна лайка на довго закарбовується в пам'яті.
«Чиї задниці я повинен за це притиснути?», – такими були слова, які сказав Барак Обама в шоу NBC «Today» 2010 року після катастрофи в Мексиканській затоці, що призвела до витоку нафти. Це яскравий приклад публічної лайки, яка не тільки не завадила, а й, можливо, допомогла панові Обамі на президентських виборах 2 роки потому. Також згадують випадок з Майклом Блумбергом, коли він як мер Нью-Йорка виголошував промову, приурочену до відкриття конкурсу з поїдання хот-догів 2012 року, і раптово замовк, уважно глянув на листки перед своїми очима й гаркнув: «Хто ж написав це лайно?».
Немає поганого піару – гасло політики. Його диктує один із основних законів політичної боротьби: виграє той, хто запам’ятовується. І боротьба, передусім, точиться за увагу потенційних виборців. Бути на слуху (неважливо, з якого приводу) – корисно амбітним політикам. І лайка перетворюється на козир в рукаві політичного діяча, – наголошують учені.
Зреферувала Соломія КРИВЕНКО
Оригінал за посиланням http://www.welt.
10.06.2014