Володимир Кучинський – режисер, засновник та художній керівник Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, лауреат низки національних та міжнародних літературно-мистецьких премій. У театрі Курбаса здійснив понад двадцять постановок. Викладав у театральних школах США та Польщі, зараз веде акторський та режисерський курси при Львівському національному університеті ім. Івана Франка. З Володимиром Кучинським ми говорили про особливості улюблених авторів, важливість перекладу та потребу нової драматургії в Україні.
Богдана Неборак: Хто Ваші улюблені автори? Яка література справляє на Вас враження?
Володимир Кучинський: Література, яку я читаю, має бути пов’язана з багатьма речами. Я не захоплююся звичайною белетристикою. Мене цікавить література, яка є відбитком часу. Я читаю Винниченка, тому що його твори втягнули в себе атмосферу часу. Так само і з Хвильовим. Тому я не можу певно сказати, що люблю літературу. Але я люблю об’єм: інтелектуальний, історичний, соціальний. Це може бути філософська література: Манн, Піранделло, Платон. З одного боку це література, а з іншого боку йдеться про особливий погляд, який цим текстом виражений, структуру. Тоді це виглядає, як Сонячна система, коли ти можеш сказати: ось Сонце, ось така-то планета, вони взаємодіють між собою.
Можливо, моє ставлення до літератури зумовлене режисерським, драматургічним підходом. Я люблю таку драматургію, яка вміщає в собі багато іпостасей. Це мало б виглядати як багатошаровий торт. Візьмімо Достоєвського: в основі його романів лежать італійські притчі. Читач може про них не знати і ніяк не поєднувати з романом, а для мене вони дуже важливі. Я люблю Достоєвського саме за поєднання різних світів. Історія, сюжет важливі для мене, але не найважливіші. Мене цікавить багатовимірний простір, який стоїть за цією історією. Так само з Піранделло, наприклад, із його «Генріхом IV». Ця річ закодувала в собі всі особливості та закони імпровізаційного образного театру. Сюжет простий, але ця історія не існує для мене без величезного об’єму суб’єктивістського, імпровізаційного самовираження. Сучасні драматурги теж мені подобаються. От Еріх-Еммануель Шмідт: його цікавлять закони часу. У своєму «Євангелії від Пілата» Шмідт описує речі, до яких ніхто не торкався, а для мене вони кардинально важливі. Мені бракує певної глави у оповіді Нового Завіту – і Шмідт спробував заповнити таку прогалину. Для мене важливо, який об’єм може створити автор.
Б.Н.: Останнім часом в Україні виходять збірники перекладної драми. Чи читаєте Ви таку драматургію? Яку Ви любите?
В.К.: Наш час – похідний від класичної драматургії. Він не народжує великих імен. Хоча я щойно згадував про Шмідта – він хороший драматург. Але це скоріше продовження класичних традицій. Коли йде мова про перекладну драматургію – це страшенно важливо, але вона вже класична. Тут навіть не «але», просто в силу обставин вона – класична. Інша штука, що ми лише наздоганяємо цю класику і мусимо займатися перекладами. Я постійно провокую перекладачів. Нещодавно мені принесли переклади Гарольда Пінтера. Це чудовий автор. Я читав раніше дещо в російському перекладі. Зараз ми пізнаємо такі переклади як сучасну річ, яку щойно перекладено. Але це вже класика. Так само з Едвардом Олбі.
Слава Богу, переклади мені приносять, молоді перекладачі працюють. Але не зважаючи на те, що ти відкриваєш цю драматургію для себе, для світу вона вже відкрита. Мені би хотілося мати справу з сучасними українськими авторами, які би створювали потужний об’єм. Ми робимо це, наскільки можемо – так в театрі з’являються Клім, Павло Ар’є. Павло розкрутився як драматург у дружбі з нашим театром, хоч ми і не поставили жодної його п’єси. Зараз це вже знаний український драматург.
Драматург, котрий може в потужному об’ємі зафіксувати сучасні проблеми, віяння, погляди, провокує особливий процес. Зараз на вулиці та в театрі відбуваються процеси дуже схожі, вони вібрують між собою. Країна переживає особливий, епічний час, який максимально задіює людину, її психофізику. Якщо в такий час з’являється п’єса, котра достатньо фіксує це в своїх структурах, то суспільство може переживати суттєві перетворення. Це добре порівнювати з атомною реакцією, поділом частинок у геометричній прогресії. Такий час може створювати дуже потужне суспільство. Драматургія, фіксуючи це, може такий час продовжувати.
Б.Н.: Тобто Ви вважаєте, що зараз дуже добрий час для молодого українського драматурга?
В.К.: Звичайно. У літературу, драматургію приходять з чутливим, благородним серцем. Такі ситуації, як Майдан, дозволяють людині ставати на дуже вишукану вертикаль. Тоді із трошки лохів можуть з’явитися дуже вишукані майстри. Це страшенно важливо. Людина знаходить точку, на якій вона хоче стояти, триматися. Митець, який переживає таке перетворення, може продовжити його в літературі, спровокувати інших людей.
Б.Н.: Ви би хотіли поставити в себе у театрі таку п’єсу?
В.К.: Звичайно. До честі Кліма чи Павла Ар'є, багато таких усвідомлених переживань вже існує у їхніх п’єсах. Великі автори, власне, тому і великі, що їм дано усвідомлювати в образних системах великі часи, неординарні процеси, вчинки.
Б.Н.: Як Ви добираєте п’єси для постановки?
В.К.: Добрі п’єси ставляться в театрі Курбаса (сміється).
Б.Н.: Як Ви працюєте з текстами п’єс? Чи дозволяєте собі модифікації, відхилення від першотексту?
В.К.: Я ставлюся до тексту як до чогось сакрального. Не в тому сенсі, що падаю ниць і працюю лише над відтворенням тексту. Йдеться про те, що за текстом стоїть об’єм – образний, змістовий, історичний, ігровий… Усі ці ніші потрібно відкривати. Я терпіти не можу режисерів, які, не маючи кебети розгадати текст, його вирізають. Це профанація. Інша річ – можна скоротити. Тоді ти знаєш, що ти виймаєш, від чого відмовляєшся. Драматургія завжди багатовимірна, в цьому її сенс.
Б.Н.: Є різниця між сприйняттям тексту п’єси читачем та театральної постановки публікою. Наскільки Ви у своїх постановках намагаєтеся впливати на глядача? Чи можливе виховання глядача?
В.К.: Я не є мораліст. Моралістів терпіти не можу. Якщо йдеться про виховання – це якось погано пахне. Але провокування цікавості до світу, до людини – це щось зовсім інакше. Мораль нічому не вчить, це дидактика, яка ні до чого не приводить. Пізнання – це зовсім інакше. Якщо ви пережили любов, то цей ваш досвід вестиме вас постійно по життю, бо ви це пізнали. Це певна щирість між учнем і учителем. Якщо вона виникає, то для учня це стає особливим досвідом, яким він послуговуватиметься у житті.
Такий контакт – це і є ваш досвід, в цей момент ви розумієте, що світ живий. Це речі, які ви пізнаєте, і які вами потім керують. Вони становлять ваш світогляд. Ви можете мати певну позицію, ви чогось навчені, і не тому, що хтось тицяв вам пальцем та вказував. Мати повагу до такого досвіду – це здається мені важливим у театрі. Теми досвіду можуть бути дуже різними, залежно до якого об’єкту ви звертаєтеся. Але щирість такого переживання, пізнання – це і є ваш досвід. Більше того, звичка до такого конструювання досвіду – це вже драматургія. Ви ж не усвідомлюєте це під час вистави, а просто дивитеся. А насправді це певний структурований простір. І цей простір структурує вас.
Театр – джерело підсвідомого впливу. Ви спеціально не думаєте, як твориться вистава, які образи створюють актори. Такі речі сприймаються емоційно. Для театру дуже важливо, щоб все було правильно зроблено. Тому що те, що зроблене правильно, буде і в людині відображатися правильно. Театральні конструкції – особливі провокатори, які не мають ніякої спільності з дидактикою.
Інша штука, що ті, хто творять театр, думають, для чого та як вони це роблять. Це дає їм вектори в роботі. Це енергія. Якщо я вас люблю, мені приємно для вас щось зробити. Якщо я чогось не люблю, я буду закритим до цього. Перш за все, щось має вразити людину, яка працює з п’єсою. Якщо це важливо для учасника, то глядач в залі так само приєднується до дійства. Виникає пізнання, яке є дуже щирим. Це не казка: у Давній Греції, яка створила культурне підґрунтя сучасної Європи, все крутилося навколо театру. Структурований простір театру дозволяє влити у себе дуже глибинну інформацію.
Б.Н.: Як Ви ставитеся до літературних перфомансів, коли автори застосовують певні сценічні прийоми, декламуючи власні твори? Чи повинен поет займатися акторством?
В.К.: У нас в театрі довгий час існував Гончар. Назар Гончар. Носив з собою напис «Театр ледачої істоти». Він приходив до нас в студію та видавав різні імпровізації. Я ці імпровізації ретельно класифікував, роз’яснював. Мені здавалося, що він дуже щиро ставився до того, і відповідно мій розбір теж мав бути дуже ретельним. Збоку це напевно здавалося не надто важливим – те, що він зробив. Це були імпровізації, сентенції з віршів. А Назар дуже любив цим бавитися, це існувало органічно та було дуже гарним продовженням його мовчання. І я ж не скажу, що це погано, це було його життям.
Кожен артикулює свої бачення. Важливо, аби це були добрі речі – такі літературно-театральні дійства, а ми могли у них легко розбиратися – тоді Львів дійсно буде культурним містом. Незалежно, чи акцію організовує драматург, чи поет, чи актор. Головне не пропускати сюжет повз, а усвідомлювати його. Якщо ви аналізуєте сюжет, то зможете ним бавитися. Такий підхід призвичаює до того, що наше життя – мистецтво. Підсвідомо призвичаює.
От зараз ви запитуєте мене про літературу. Коли говорять про літературу, то переважно починають умнічать. Це гірше, ніж глупо. У мене почала з’являтися до цього дуже сильна агресія. Люди говорять розумні слова, зайві терміни, товчуть воду в ступі. Ми починаємо змивати світ, його прості змісти та образність.
Б.Н.: Тобто почуттєвий рівень сприйняття Ви цінуєте більше, ніж структурний?
В.К.: Йдеться про гармонійність. Не можна просто переходити на вчену мову. Вона не контактує з життям. З іншого боку існує структурний, театральний погляд. Театр – це найпростіший структурований простір. Творити театр можна з будь-чого – лекцій в університеті, шкільних уроків. Це не просто театр, це наш спосіб мислення. Наскільки ви структуруєте свій простір, настільки багатогранно сприйматимете світ. І тоді емоційне сприйняття буде щоразу різним. Кольори такої веселки матимуть дуже багато відтінків.
Фото: Нік Горбань
05.06.2014