Свого часу він написав «Українсько-російський словник» (збірка віршів) і заявив про себе, як про одно з найцікавіших молодих поетів українського Сходу. Народився, мешкає і працює на металургійному заводі в Макіївці Донецької області. Крім того є засновником Донецького Слему. Учасник великої кількості мистецьких заходів по всій Україні. Цьогоріч вийшла перша прозова книжка автора «Десять слів про Вітчизну», яка, в свою чергу, запозиціонувала його як одного з найцікавіших молодих прозаїків. Звісно, не лише література нас цікавить у розмові з Олексієм Чупою, а, найперше, нинішні події в його рідному краї. І про все це – далі.
– Розкажи, будь ласка, як тобі зараз живеться в Макіївці?
– Живеться так, як і до того, бо моє коло спілкування власне з мешканцями Макіївки мало перетинається. Я вже тривалий час живу тут собі, мовби в панцирі: в мене свій світ, своя атмосфера, своя пісочниця, та і Донеччина в мене теж своя. Тому, якщо не заглядати до новин, то особливих зрушень чи змін я би не помітив. Але ж я заглядаю, і тому останнім часом живеться тривожно.
– Хто саме хоче Донецької республіки чи приєднання до Росії?
– Є такі люди. За моїми особистими враженнями – це близько третини населення регіону. За віком більшість – за сорок, а то і набагато поважнішого віку. Це люди, які не зуміли пристосуватися до нової держави, до нової системи понять після розвалу СРСР. Не зуміли з різних причин: хтось просто постарів і не в стані перетравлювати все, що відбувається, в когось є певні особисті мотиви. Наприклад, одна з моїх викладачок з дитинства не любить українську мову, бо в неї вчителька була, як вона каже, «довбанута». І ось вона за інерцією не любить Україну. Хтось, може, переслідує якісь фінансові інтереси і так далі. Але більшість усе ж, на мою думку, просто живуть минулим і хочуть «вернуть все взад», аби було як було. Їх виховання не сприймає нових моделей суспільства, їм ліньки щось там вирішувати, щось відстоювати, вони переконані, що держава їм неодмінно винна за сам факт їх народження, а соціальний пакет – це така ж невід’ємна штука, як серце. Ну, і все ж, події останніх місяців тільки підсилили цей антагонізм, бо більшість тутешніх мешканців споглядала його у криве дзеркало російської або проросійської журналістики. Тому зимові протести багатьох просто налякали. А отже, їхня ДНР – підсвідоме бажання захиститися.
– Ти особисто знаєш таких людей?
– Так, трохи знаю. Не те, щоби близько, але знаю. Люди собі, як люди – ходять, їдять, розважаються, про щось там мріють. Тільки ось їхня громадянська позиція кардинально різниться від моєї. Але, на щастя, з близьких людей лише одна подруга стала на бік сепаратистів. Я цього зрозуміти не можу, але це її вибір і її проблеми. Всі ми дорослі люди.
– Яке ти бачиш вирішення ситуації, що склалася?
– Останнім часом багато з ким говорив на цю тему. Може, мене зараз закидали би яйцями, але я бачу вирішення проблеми у перемовинах із сепаратистами. Якщо йдеться про те, щоби втримати Донеччину в складі України (а варто би її втримати), то варто сідати і домовлятися. Звісно, без зброї під столами і заручників у підвалах. Зараз відкрився гнійний нарив, на який ми багато років не звертали уваги, і тепер є шанс його вилікувати. Шрам залишиться в будь-якому випадку, але можна вийти з цього всього оздоровленими.
Бо ж ситуація складається така: зі смертю кожного цивільного місцеві просуваються ще на один маленький крок в напрямку до неприйняття України, як такої.
Сепаратисти керуються, за великим рахунком, лише двома ідеологічними гаслами: про пригнічення російськомовних та те, що Донбас годує Україну, а сам – жебракує. Це їх фатальна помилка, бо ж і перше, і друге – не зовсім відповідає дійсності. Якщо вони на підставі цього вимагають самоврядування і федералізації – варто вибити з-під ніг у сепаратистів цю табуретку. Все пізнається у порівнянні, думаю, за пару років прості, роботящі і терплячі люди Донеччини зрозуміють, на чиєму боці правда.
– В таких умовах тобі пишеться?
– В таких умовах радше накопичуються емоції, досвід та викристалізовуються якісь сюжети. З листопада пишеться, чесно кажучи, мало, але відчуваю, що невдовзі прорве.
– Цього року вийшов твій перший роман «10 слів про Вітчизну». Якою є твоя вітчизна в романі і чи міняється вона нині?
– Так, вийшов у Харкові. Вітчизна в ньому є понівеченою, але такою, до якої усе ж неможливо не повернутися. Це, власне, книга не про вітчизну, як таку, а про українця поза своєю вітчизною.
А стосовно змін – так, міняється. Якби я почав писати цю книгу на рік пізніше, то мої герої навряд чи вирішили виїхати з України, а рвонули би до Києва на барикади. Або висновок роману був би іншим. Міняється вітчизна. Думаю, мою вітчизну попереду чекають найдинамічніші в Європі зміни, – настільки багато енергії є в людях.
– Зараз готується до друку твій другий роман «Бомжі Донбасу». І який там Донбас?
– О, до друку він почав готуватися зовсім несподівано для мене. Питання вирішилося в півгодини. Себто зайшовши одного разу в мережу, уже за півгодини я знав, що незабаром вийде друга книга, що передмову до неї напише один із улюблених моїх сучукравторів Іздрик, і що обкладинка буде хардкоровою. Справді, несподіванка. Особливо, якщо брати до уваги, що півроку тому, перебираючи свої записи, я думав, що якраз цю книгу я не видам ніколи.
А суть цього тексту полягає у спробі по-іншому, якось провокативно, чи що, поглянути на історію України, особливо на ту частину України, де я мешкаю. Людям зі слабкою психікою та відсутністю почуття гумору я би не радив цю книгу читати, бо в них виникне відчуття, що їх десь в чомусь намахали. А втім, і їм можна спробувати.:)
