Піснї Анакреонта.

Весна.

 

Глянь, яка весна довкола!

Грациї вже геть усюди

землю рожами вкрасили!

І дивись, як морська хвиля

весело пливе, колишесь!

А ось вже і дика качка, —

журавлі летять ключами...

 

Сонце ясне і ласкаве, —

хмари меркнуть і щезають, —

сяє хліборобська нива...

Доспівають оливкові

овочі — і зза листочків

мерехтять уже здорові

дари Бакха, винні грона!

 

Цикада.

 

Благословлю тебе, цикадо,

що на вершках дерев високих

роси краплиночку напєш ся

і вже як цар живеш, співаєш.

Усе твоє, геть все довкола,

що лиш доглянеш ти на нивах

весною, лїтом, в пізну осінь.

І хлїбороб тебе кохає,

бо ти йому не дїєш лиха.

Ти, віддана усїм смертельним,

віщуєш тепле, ясне лїто.

Тебе і Музи полюбили,

тебе кохає сам Апольльо,

що дав тобі твій срібний голос.

Безсилля старости не знаєш,

землі щаслива, мудра доню;

закохана в піснях, без горя,

без кости й крови уроджена,

самим богам ти майже рівна!

 

Рахунок.

 

Як всїх дерев листки ти

умієш зрахувати

і знаєш, кілько ллєть ся

всїх хвиль в далекім морі,

то сам зрахуєш, кілько

я мав дівчат коханих.

Рахуй з Атен лиш двацять

а инших ще пятнацять.

Відтак ще много — много

коханок із Коринту,

бо город сей в Ахаї,

земли жінок прекрасних.

Із Йонїї і Лесбос,

із Карії та Родос

два тисячі додай ще!

Що ж, друже мій? Не віриш?

Яж мушу ще згадати

Красуні із Канобос

і з Сириї та з Крети,

де Ероса в містах всїх

усї так гучно славлять.

А кілько ще із Ґадес

тай далї ще із Бактри

та з Індиї я мав їx,

Чиж можу я се знати?

 

Два огнї.

 

Гей — вина, дївчата, дайте,

Хай упю ся до нестями!

Жінка зрадила! О, горе,

в грудях буря! Загибаю...

 

Хай вінок листками плющу

мою голову прикриє.

Кров гуде в нїй і палає!

 

— Але жар палкий любови,

чим я втихомирю, серце?

 

[Дїло]

23.05.1914