Весна.
Глянь, яка весна довкола!
Грациї вже геть усюди
землю рожами вкрасили!
І дивись, як морська хвиля
весело пливе, колишесь!
А ось вже і дика качка, —
журавлі летять ключами...
Сонце ясне і ласкаве, —
хмари меркнуть і щезають, —
сяє хліборобська нива...
Доспівають оливкові
овочі — і зза листочків
мерехтять уже здорові
дари Бакха, винні грона!
Цикада.
Благословлю тебе, цикадо,
що на вершках дерев високих
роси краплиночку напєш ся
і вже як цар живеш, співаєш.
Усе твоє, геть все довкола,
що лиш доглянеш ти на нивах
весною, лїтом, в пізну осінь.
І хлїбороб тебе кохає,
бо ти йому не дїєш лиха.
Ти, віддана усїм смертельним,
віщуєш тепле, ясне лїто.
Тебе і Музи полюбили,
тебе кохає сам Апольльо,
що дав тобі твій срібний голос.
Безсилля старости не знаєш,
землі щаслива, мудра доню;
закохана в піснях, без горя,
без кости й крови уроджена,
самим богам ти майже рівна!
Рахунок.
Як всїх дерев листки ти
умієш зрахувати
і знаєш, кілько ллєть ся
всїх хвиль в далекім морі,
то сам зрахуєш, кілько
я мав дівчат коханих.
Рахуй з Атен лиш двацять
а инших ще пятнацять.
Відтак ще много — много
коханок із Коринту,
бо город сей в Ахаї,
земли жінок прекрасних.
Із Йонїї і Лесбос,
із Карії та Родос
два тисячі додай ще!
Що ж, друже мій? Не віриш?
Яж мушу ще згадати
Красуні із Канобос
і з Сириї та з Крети,
де Ероса в містах всїх
усї так гучно славлять.
А кілько ще із Ґадес
тай далї ще із Бактри
та з Індиї я мав їx,
Чиж можу я се знати?
Два огнї.
Гей — вина, дївчата, дайте,
Хай упю ся до нестями!
Жінка зрадила! О, горе,
в грудях буря! Загибаю...
Хай вінок листками плющу
мою голову прикриє.
Кров гуде в нїй і палає!
— Але жар палкий любови,
чим я втихомирю, серце?
[Дїло]
23.05.1914