На марґінесї москвофільської розправи.
Богато гумору виявив Гоголь у своїх писанях. Але без порівнаня більше гумористичних історий викликав у Галичинї той утвір Гоголя, що був найменше призначений до того — "Тарас Бульба".
Прикметами найвисшого комізму визначують ся результати читаня "Тараса Бульби". В той сам час, коли та повість не лиш на росийській Україні, але і в Галичинї, в кругах винародовленої інтелїґенциї, будить почуванє національної совісти, вона в тих самих кругах являєть ся й материялом для пропаґанди обєдиненя України з Московщиною — національного, а в Галичинї й релїґійного. Тої другої евентуальности не сподївав ся й сам Гоголь, котрий на основі тої самої української народної поезиї, що стала для нього жерелом українофільства в "Тарасї Бульбі", читав у лїтературнім кружку польської еміґрациї в Парижи реферат про дві руські народности, про національні й культурні відрубности Українців від Москалів. По чиїй стороні станути-б йому в нинїшних спірних процесах між Українцями і Москалями, се було би для нього може труднїйше рішити, нїж лаві присяглих у процесї Бендасюка і тов.
Та не брак в істориї популяризованя "Тараса Бульби" і комічних специяльностий.
Перворядною такою специяльностю є факт, що голошена обєдинителями язикова єдність галицьких Українців з Москалями компромітуєть ся перекладами "Тараса Бульби" для Галичан, і то не в українських виданях, але в русофільських, в Білоусових. Правда, се Білоусове виданє не дає нинїшнього перекладу, повторяє переклад з 1856 р., зладжений Петром Далибором Головацьким. Одначе і в істориї того перекладу ми найдемо незвичайно комічний момент. Петрови Головацькому поручив перекласти "Тараса Бульбу" брат його, Яків Головацький, а посилаючи йому в 1849 р. чеський переклад Запа, писав: "щоби тобі лекше було в переводї". Чи-ж се не коміка, коли один з перших галицьких руссофілів так документує єдність української мови з московською? Для лекшого перекладу з московського на українське він поручає користувати ся перекладом чеським; міркує, що для Галичанина чещина повинна бути зрозумілїйша нїж московщина!
В парі з тою комікою обєдиненя з перед 60 лїт йде коміка наших днїв. Судиям в процесї Бендасюка і тов. роздано примірники перекладу "Тараса Бульби" в Білоусовім виданю. За тим перекладом заявилась оборона, кажучи, що він вірнїйший, (?!) нїж инші українські. Переклад у судї прочитують. Прочитують при помочи — нових перекладів на польське. Як се? То хиба польський біблїоґраф Естрайхер написав неправду, зачисляючи переклад "Тараса Бульби" з 1850 р. до перекладів польських? Атже-ж Білоусове виданє — то повторенє того самого перекладу з 1850 р., що його Естрайхер втягнув до своєї польської біблїоґрафії. В Росиї аж із львівського процесу мають переконатись, що за Естрайхером і їх учений Заболотскій подав у "Извѣстіяхъ Имп. Академіи Наукъ" (1911 р.) відомість про такий польський переклад "Тараса Бульби" в Галичинї з 1850 року, якого не розуміють Поляки...
В звязку з фатальним перекладом "Тараса Бульби" з 1850. р. замітимо ще одну дрібничку. Як Яків Головацький мав свої скрупули що до погляду на єдність української мови з московською, поручаючи переклад братови Петрови, так Петро, перекладчик, бачив трудности з єдностю двох вір і наций. І він, перекладаючи "Тараса Бульбу", усував їх так, що "католическіе недовѣрки" виходили в нього "ляцькими недовірками", а замість "Россія" і "Россіянинъ" появлялись "Русь" і "Русин". Се доказ, що перекладчикови і на думку не приходило популяризувати "Тараса Бульбу" в таких цілях, в яких популяризують його нинїшні руссофіли, оправдуючись рівночасно, що — мовляв — "Тараса Бульбу" одержав 1861. р. в ґімназиї як нагороду пильности д-р Іван Добрянський. Одержав; то правда може бути; але який переклад? Власне той з 1850. р.
Не могли й инші галицькі Українці й католики злучувати тенденций руссофільства і православя з популяризованєм "Тараса Бульби" перед 60 роками, бо се є робота новійших часїв, робота руссофілів. Рудольф Мох — знана личність з 40-их років мин. столїтя. Він був приклонник не лиш чистої української мови, але й фонетичної правописи; він був ревний католицький місїонар. І він на соборчиках кат. духовенства читав уступами "Тараса Бульбу". Читав і розумів його зі своїми слухачами инакше ніж п. Колдра.
Инакше также нїж Осип Марків, котрий популяризацию Гоголя в Галичинї ґльоріфікував мин. року в "Извѣстіяхъ Имп. Академіи Наукъ" як прояву повороту Галичан до єдности з московською нациєю. Публїкация в тім дусї переплїтана й аґітацийними віршами М. Глушкевича, під фірмою поважної наукової інституциї зразу видавала ся нам лиш чисто науковою компромітациєю може лиш деяких покровителїв "русского ученого" з Галичини. Та от найновійший том "Извѣстій" (кн. 4. за рік 1913) приносить артикул, з котрого довідуємось, що та публїкация Маркова є пляґіятом з публїкациї Ю. Яворського, друкованої в Росиї в 1904. р. Се вже є й компромітация галицької русофільської науки.
[Дїло]
21.05.1914