Вже одинадцять років АртПоле організовує мистецькі проекти в Україні, а на однойменний фестиваль з’їжджаються десятки тисяч відвідувачів. Цього року стало зрозуміло, що в АртПолі вміють не лише створювати культурні проекти високого рівня, а й за потреби готові їхати в гарячі точки з вірою, що говорити мовою мистецтва можливо і потрібно навіть у неспокійний час. Наприкінці квітня АртПоле приїхало на Луганщину, щоб створити ARTPOLE.LU. У той час, коли прапори самопроголошеної Донецької Народної Республіки підіймалися над міськрадами Донбасу, у селищі Селезнівка неподалік Алчевська свої тексти читали Сергій Жадан та Василь Голобородько, Олена Костюк створювала інсталяцію з фотографіями гуцулів, а польські та українські художники працювали над ленд-арт об’єктами на териконі.
Проект Олени Костюк, с. Селезнівка, ARTPOLE.LU
Координаторка подій агенції АртПоле Таня Манзюк розповіла, чому важливо їхати на Схід, як в АртПолі наважилися провести подію чи не в епіцентрі воєнних дій, а також про досвід порозуміння, такий важливий для всіх нас сьогодні.
– Таню, розкажи, як виникла ідея робити проект на Луганщині і чому саме в Селезнівці?
– Про Селезнівку та садибу Мсциховського ми дізналися кілька років тому, і відтоді декілька разів туди приїжджали. АртПоле працює в різних частинах України, це мандрівний фестиваль. Так само і окремі проекти, такі як музичні тури, ми намагаємося представляти в різних куточках України. Коли ми працювали на Донбасі, то познайомилися з місцевими організаторами культурних подій і дізналися про Селезнівку. Також одна з характерних рис АртПоля: якщо ми робимо проект в новому місці, то намагаємося вивчити, дослідити, зрозуміти особливості регіону, простору... Можна сказати, що кілька років тривало вивчення садиби. А минулого року на День Незалежності ми зрозуміли, що саме можна зробити в Селезнівці. Взагалі програма ARTPOLE.LU вибудовувалася довкола перфомансу «РОЗДІЛОВІ». Це мультидисциплінарний проект, його авторка – директорка агенції Оля Михайлюк, а учасники – з різних міст та країн. Протягом того часу, коли ми перебували в Селезнівці – з кінця квітня до 8 травня – садиба була і лабораторією, бо всі учасники створювали перфоманс безпосередньо на місці, а також майданчиком, де відбулася прем’єра.
– В одній зі своїх статей Оля Михайлюк згадувала «панукраїнський трикутник» подій АртПоля. В чому його суть?
– Події Майдану стимулювали нас знову і знову ставити собі запитання, що таке Україна, якою є українська ідентичність, і якраз те, що ми працюємо в різних точках України, дозволило нам сформувати цей трикутник. Раніше ми робили в Бахчисараї фестиваль «Східні ворота. АртПоле-Крим». Довгий час працюємо з Унежем в Івано-Франківській області, і ось з’явилася ще Селезнівка на Луганщині. Тож цей трикутник був підказаний самим життям. Саме тоді, коли з Криму почали надходити різні тривожні маячки, ми були там і провели деякий час до самого референдуму. Проводили два концерти білоруського гурту PortMone – в українській військовій частині та для мирних жителів у Сімферополі, готували серію журналістських матеріалів на основі спілкування з місцевими мешканцями, щоби зрозуміти ставлення мислячих людей до ситуації. Тобто Крим у нас відбувся раніше, у травні – Селезнівка, а на липень запланований Уніж. Такий от трикутник.
– В якому стані садиба Мсциховського і хто нею опікується?
– Садиба перебуває на балансі, якщо можна так сказати, сільради Селезнівки, нею опікуються місцеві активісти. Вони мають благодійну організацію, і працюють там вже кілька років, намагаючись підтримувати маєток в життєздатному стані. Історія садиби доволі непроста – вона недовго побула саме садибою, як її задумав Казимир Мсциховський. Після революції 1917 року він покинув Україну, а в цьому приміщенні в різний час функціонував будинок відпочинку, туберкульозний та наркодиспансери, а у ‘90-х взагалі нічого не було, і вона стояла в запустінні. Незважаючи на таку долю, доволі багато збереглося. Є два діючих каміни, в окремих кімнатах є підлога та ліпнина. Звісно, деякі кімнати в аварійному стані, та й радянська реконструкція вплинула на зовнішній вигляд маєтку. Але, дякуючи людям із Селезнівки, садиба потроху відроджується. Вони не мають ресурсів на повноцінну реставрацію, але принаймні не дають будівлі зруйнуватися.
– Чи є там якісь місцеві меценати, які підтримують садибу?
– Наскільки мені відомо, все відбувається за рахунок внесків приватних осіб. Під час ARTPOLE.LU вхід на територію та заходи був вільний, лише квиток на сам перфоманс коштував 20 грн. Усі кошти ми передали на ремонт підлоги в залі, де проходила подія. На території садиби є також спроби реконструкторських фестивалів та деяких інших подій, і ось завдяки таким ініціативам активісти збирають гроші.
– Тобто, мешканці не були дуже здивовані, коли приїхали якісь люди з Києва і почали щось не зрозуміле робити?
– Оскільки є цей місцевий осередок, то вони періодично залучають волонтерів до розчищення саду, прибирання тощо, тому люди з Селезнівки знають про це місце, цікавляться, приходять. А довкола садиби – величезний сад, де мешканці люблять проводити час. Але багато з тих, хто приїхав з Донецька і Луганська, вперше почули про садибу Мсциховського і Селезнівку.
– До речі, як багато було відвідувачів та звідки приїхали люди?
– Кількість публіки доволі помітно відрізнялась другого та восьмого травня у зв’язку з подіями на Донбасі. 2-го приїхало більше сотні людей, чи не половина з них – з Луганська, трошки менше – з Донецька, і третина була з Алчевська, найближчого міста до Селезнівки. Звісно, були журналісти та місцеві мешканці, а також діти, дуже багато дітей. А 8-го травня вже значно менше людей доїхало, хоча було декілька людей з Києва, які приїхали з п’ятигодинною затримкою потягів.
– І тоді логічне питання про відповідальність. Ви не відмінили подію, наважилися її проводити, тоді як дехто з учасників відмовився від участі, як-от Любов Якимчук.
– Чим далі в часі, тим події ставали жорсткішими, ситуація – напруженішою. З нашого боку не було однозначного заклику: їдьте всі на Донбас. Ми чесно писали про те, що відбувається, що рішення їхати чи не їхати – особистий вибір кожного. У той же час намагалися чи не з кожним, хто вирішив до нас приєднатися, бути на особистому зв’язку, щоб розуміти, хто звідки їде, і які в кого виникають питання. З «Абрикосами Донбасу» ситуація наступна. Це проект Люби Якимчук та контрабасиста Марка Токаря, її чоловіка. Вони вирішили, що Люба із маленьким сином повертається до Києва, а Марк лишається. Його виступ із контрабасом 8-го травня був дуже потужним. Це проходило в камінній залі, вогонь горів, пташки за вікном співали, контрабас звучав, і ці три компоненти поєдналися так, що і наші київські друзі, і журналісти, і місцеві люди прониклися цією атмосферою.
– Чи ви мали екстрений план евакуації в разі якихось військових дій чи провокацій? На щастя, все пройшло добре, але могло бути інакше. Чи думали ви над тим, що робити у цьому випадку?
– Ми перебували в Селезнівці тривалий час до самої події. Весь час були серед людей, спілкувалися. До того ж в Алчевську та Селезнівці ситуація була відносно спокійною. На мою українську мову реагували спокійно, іноді здивовано, але жодного разу не було агресії. Оскільки ми працюємо в тісному партнерстві з місцевими активістами з Селезнівки, а також із підприємцями з Алчевська, були друзі, котрі пильнували і могли попередити про загрозу.
– Дуже цікаво, яким був досвід спілкування з мешканцями Селезнівки, Алчевська. Ось є приклад із зруйнованим ленд-арт об’єктом на териконі. Що ти можеш сказати про розуміння чи нерозуміння?
– Відразу хочу сказати, що сама садиба була острівцем безпеки та місцем компромісу. Вона цікавила нас як місце для творчості, дослідження, і в той же час до неї з великим трепетом та любов’ю ставилися місцеві люди. А вони мають різні настрої, проросійські в тому числі. Садиба була точкою, де ми могли досягнути розуміння з людьми, яким хочеться, щоб вона жила, щоб туди приїздили, щоб там відбувалися мистецькі події. Звичайно, ми спілкувалися з людьми на різні теми. Були такі мешканці села, які селили в себе публіку з Донецька, чи віддавали хату для наших адміністративних потреб. А бувало, що і діти пояснювали ситуацію зі свого боку, наприклад, так: «Ну от, я залишаюся без роликів цього року, бо мамі половину зарплати не видали через той Майдан». Дивно усвідомлювати, що з усіх наших проектів, які ми представили під час ARTPOLE.LU – це і поезія Сергія Жадана, і приїзд австрійської танцівниці – найбільший опір зустрів ленд-арт об’єкт на териконі. Це був наш вихід за територію садиби, і цей жест виявився незрозумілим. Видно, деякі люди настільки не вірять, що можна саме таким займатись, що на териконі можна просто садити лаванду для сузір’я Метелика, щоб до нього люди приїздили задуматися.
– А є таке сузір’я?
– Мало бути на териконі. З метеликом пов’язана історія із садиби. В одній з кімнат – вважається, що це був кабінет Мсциховського – зберігся малюнок на стіні, де маленька дівчинка біжить за метеликом. Малюнок ще з часів заснування, дорадянських, був створений на ліпнині, об’ємний, і достеменно відомо, що він давній. Про родину Казимира Мсциховського документальних свідчень збереглося мало, але існує легенда про маленьку доньку, яка одного разу побігла за метеликом і зникла. Чи довкола малюнку виникла легенда, чи сам малюнок виник внаслідок подій, вже важко розібратися. І ось польський художник Ярослав Козяра, коли дізнався про це місце, його історію та сучасні ландшафтні особливості, розробив проект для терикону: сузір’я, складене із дзеркальних скелець, від яких би відбивалося сонячне проміння. Ми дізналися, що в териконі можуть проростати зерна лаванди, і в середині літа вони могли б прорости і об’єкт би знову запрацював. Ми довго працювали на териконі, а потім з’ясувалося, що ці дії були розцінені як вороже втручання. Думаю, з боку руйнівників це не претензія до конкретної художньої концепції, а нерозуміння в цілому. Невіра в те, що можна робити художні об’єкти в тих краях. Це сприйняття чогось незрозумілого як ворожого. Хоча взагалі на подію приїхали люди, які були зацікавлені, відкриті, які розуміли те, що ми робимо або хотіли розуміти.
– Чи намагалися ви говорити з людьми, пояснювати свою позицію стосовно подій в Україні?
– Так, ми шукали різні способи говорити: наприклад, розмовляти з дітьми українською мовою і пояснювати, що «одуванчики», з яких вони плетуть віночки, українською називаються «кульбаба». Дітям було цікаво, вони самі пробували спілкуватися українською. З іншого боку ми говорили поезією, музикою, танцем на ті теми, які є вічними і, можливо, ширшими за актуальний контекст. Намагалися говорити тими засобами, тією мовою, які нам доступні. І на Донбасі є люди, які хочуть почути таку мову. Наша подія та люди, котрі на неї приїхали, довели це. Але є й інші, які не слухають і не хочуть чути. У їхніх руках зараз зброя. Це зокрема ті, хто зруйнував сузір’я на териконі. І ми як мистецька агенція не беремося давати рецепти, чи можливо впливати на них і як?
– Чи не було у АртПоля бажання зробити більш соціально орієнтовані проекти?
– Я не можу сказати, що ті проекти, що ми робимо, відірвані від життя. Адже ми перебуваємо в ситуації, спілкуємося з людьми. Програму ми будували так, щоби для всіх, хто приїхав, проводити екскурсію, розповідати про історичні пласти та нашарування, які є у садибі. Що садиба побудована на замовлення польського підприємця архітектором, запрошеним із Росії. Ми прагнули показувати всю цю глибину, довести те, що однозначність, якою зараз активно маніпулюють, не має підґрунтя. Скажімо, інсталяція Олени Костюк з фотографіями гуцулів – це теж спосіб комунікації з середовищем, людьми, котрі бачили ці фото і чули розповіді Олени про те, чому вона вирішила використати саме ці знімки. І на тлі стереотипу про бандерівців можна було показати глибший та правдивіший, автентичний бік.
Проект Олени Костюк, с. Селезнівка
– Зрозуміло, що це був не перший ваш приїзд на Донбас, але можливо цього разу вам також довелося зруйнувати якісь власні стереотипи?
– Я говоритиму не про всіх в цілому, а лише про себе. Скажімо, у Криму розмовляти українською мовою не завжди було безпечно. А ми не мали на меті спровокувати, хотілося більше дослідити і зануритися, тому часто переходили на російську. Тут, на Луганщині, цього відчуття небезпеки жодного разу не виникло. Іноді я запитувала співрозмовників, чи буде зручніше їм, якщо я говоритиму російською, але завжди відповідали: «Ні, ні, нам цікаво». Особливо діти: вони пробували переходити на українську і було видно, що їм просто цікаво, поза усім цим ідеологічним підґрунтям. А одного разу в мене був смішний епізод. Не приїхав автобус, яким я мала їхати з Алчевська до Селезнівки. І на зупинці я звернулася російською до пари похилого віку, селян з вигляду. Просто щоб їх не бентежити. Це був єдиний раз, коли я перейшла на російську. І мені відповіли українською.
– Як би ти охарактеризувала результат ARTPOLE.LU? Що вдалося створити?
– Перш за все, виник твір «РОЗДІЛОВІ», результат роботи учасників у садибі Мсциховського. Поставили першу частину розділових за участю Сергія Жадана та музикантів Влада Кремера з Донецька та Олекція Ворсоби з Мінська 2-го травня, а 8-го вже була відповідь Андреа Хандлер з її танцем. До моменту приїзду до Селезнівки ми думали, чи відбудеться твір, чи ні? Він відбувся. Одна з композицій для акордеона, написаних Олексієм Ворсобою спеціально для проекту, має назву «Вальс Алчевськ». Ми думаємо, як розвивати «РОЗДІЛОВІ» далі, пам’ятаючи, що народився твір в Алчевську та Селезнівці. Також в алеях саду відбувалися акції наших художників Віталія Кохана з Харкова та Володимира Бахтова з Ольвії, що працювали з живим вогнем. Результати їхньої роботи задокументовані на фото і теж можуть бути представлені в подальших презентаціях і дискусіях. Сподіваюся, що найголовнішим результатом ARTPOLE.LU стало порозуміння довкола садиби та мистецтва, і бажання зустрічатися там знову.
Володимир Бахтов, "Реконструкція алеї", с. Селезнівка
ФОТО: https://www.facebook.com/artpole/photos_stream
19.05.2014