Євгенія Олійник

 

«Розділові», мультимедійний проект агенції «АртПоле», завершує свій тур Україною на підтримку альбому «Щастя не оминеш». Він охопив вісім міст: Щастя, Станицю Луганську, Старобільськ, Харків, Тернопіль, Київ, Івано-Франківськ та Львів. У основі «Розділових» – поезія Сергія Жадана, яку виконує він сам, у супроводі музики мінського акордеоніста гурту Port Mone Олексія Ворсоби й донецького композитора Влада Креймера та візуалізації перформерки Олі Михайлюк. «Z» побував на виступі «Розділових» у Києві, й міркує, як учасникам проекту вдається щоразу підбирати найточніші слова для розмови про війну та любов.

 

 

«Розділові» починаються зі слова «ніч». Наступні слова чіпляються за нього, переплітаються між собою, проступають на білому тлі позаду сцени, розплутуються в прямі лінії, змішуються, крапають напівпрозорими лямками, стікають потоками чорнила. В плині поезії, мелодій і рисунків немає поділу на окремі фрагменти. Усе це – складові єдиного цілого, яке передає не наратив, а настрій, відтворюючи його найменші коливання. Так, перша частина виступу занурює в стишену тривогу, яка то гусне, гучнішає й переростає в розпач, то майже зникає й лишає кілька хвилин для безтурботної радості. «Мультимедійне дослідження любові», – так учасники пояснюють суть проекту. Й, власне, що це, як не любов: щемка ніжність, розпачлива турбота, невгамовний біль.

 

Настрій «Розділових» змінюється не лише упродовж самих виступів, але весь час поза ними. Два роки тому, коли в проекті ще брала участь австрійська танцівниця Андреа Хандлер, у ньому було стільки ж меланхолії, але набагато менше гіркоти й набагато більше романтики. Або, краще сказати – ілюзій, від яких нас, за словами Влада Креймера, позбавила війна. Тепер «Розділові» звучать набагато більш пронизливо. А саме слово «війна» стало поряд із іншими головними словами проекту: «ніч», «нічого», «ніжність» і «любов».

 

«Розділові» з’явилися чотири роки тому, й іноді стає цікаво, чим би вони були тепер, якби не війна, – й чи існували би взагалі. Знайомство Сергія Жадана з командою «АртПоля» відбулося в Одесі. «Нові розділові», як вони тоді ще називалися, вперше прозвучали в Харкові – вперше прозвучали в Івано-Франківську та Києві, й були набагато ближчі до поетичних читань, ніж тепер. Потім були виступи в Садибі Мсциховського в Селезнівці Луганської області, де збиралася повна зала, незважаючи на перші блокпости. Минулого року «Розділові» подорожували звільненими містами Сходу.

 

 

Зрештою, окрім турів та виступів у дуже різних форматах, повноцінною частиною проекту став інтерактивний сайт, де є  часткові записи перформансів та тексти. Все це оформилося в альбом «Щастя не оминеш», який згодом з’явиться у відкритому доступі. Кошти на його запис та промоцію збирали на «Спільнокошті». Втім, тепер, коли тур ще не закінчився, учасники думають про другий альбом – матеріалу для нього вистачить.

 

Прикметно, як «Розділові» з часом стали більшими за суму своїх частин. Проект зрісся, а поезія Жадана перестала бути його єдиною рушійною силою. Тепер усі його учасники діють на рівних правах заради спільною мети, а саме – творення певного акту співпереживання. Адже «Розділові» справді працюють на стику різних медіа, в жанрі, який найдоречніше було б описати як дійство.

 

Це не єдиний проект, який переводить поезію Жадана в інший вимір. Так, «Жадан і Собаки» починалися як дуже харківська урбаністична ска-панківська інтерпретація його віршів – для тих, хто знає проповідь преподобного Джонсона-і-Джонсона з роману «Депеш Мод» на пам'ять, – і чотири альбоми потому перетворилися на цілком автономний соціально-політичний музичний проект. А минулого року режисерка нью-йоркського театру LaMaMa Вірляна Ткач, яка в своїх виставах поєднує історичні сюжети з різними музичними традиціями, спільно з гуртом, музикантом Юліаном Китастим та київськими акторами зробила перформанс «Тичина, Жадан і Собаки», в основу якого лягла поезія Павла Тичини зі збірки «Замість сонетів і октав». Утім, «Розділові» за своєю естетикою лежать у дуже окремій площині.

 

Соціальна чутливість – це те, що вирізняє Сергія Жадана з-поміж письменників, які беруть на себе відповідальність висловлюватися стосовно ситуації в країні. Впродовж останніх трьох років він наголошує на важливості діалогу – не з ворогом, але з людьми на окупованих та межових територіях. Під час туру на підтримку книжки «Життя Марії» публікував короткі есеї про життя в кожному з відвіданих міст – символічне нагадування про те, що поза популістськими баталіями людей усюди цікавить, радує й тривожить, в принципі, одне й те саме. А нещодавно Жадан заснував благодійний фонд для допомоги мешканцям прифронтових регіонів.

 

«Розділові» – це також свого роду гуманітарна допомога, хоча її політичний аспект обмежується абстрактною присутністю слова «війна» в текстах, а сам перформанс дуже точно проявляє чуттєвість поезії Жадана. Проект досліджує слово як сутність – через звук чи письмо – й те, що неможливо ним означити, те, що більше за будь-яку мову – «синтаксис, який нас рятував, давно застарів». Саме тому, якими б складними не були «Розділові» за своєю концепцією, філософією чи побудовою, здається, що вони доступні до будь-якої публіки. Тому що відчуття, які спричиняють учасники через музику, текст і зображення, знайомі навіть тим, хто ніколи не знав, як про них розказати. Й переживання їх здатне принести розраду й полегшення. Адже чи не в цьому завдання любові?

 

 

Проекти «АртПоля» ще до війни були спрямовані на місцеві спільноти, порозуміння й партисипацію – коли ще навіть ніхто не вживав цього слова. З війною це завдання – налагоджувати пряму комунікацію через мистецтво – стало ще актуальнішим. Останні кілька років агенція працювала в основному з прифронтовими містами, зокрема, зробила проект «Вихід на Схід» у Бердянську, й продовжує їздити в окупований Крим. Перформанси Олі Михайлюк, присвячені людям, які постраждали від війни на Сході, засновані на спробах співпереживання. Наприклад, не в змозі висловити досвід переселенців, які пішки пішли з обстрілюваних територій, вона вирішила його повторити: і вирушила в 40-кілометрову пішу подорож навмання.

 

Відмовитися давати будь-які поради, бодай уявити собі чужі реалії та допомагати – такі завдання нині стоять перед кожним із нас, а надто перед тими, хто працює зі смислами. В цьому плані «Розділові» – це свого роду терапевтична сесія для будь-якої аудиторії. Адже незважаючи на те, що в різних частинах України до війни ставляться по-різному, ми всі насправді просякнуті нею, навіть якщо в наших містах спокійно й безпечно. І в Тернополі, каже Михайлюк, вона може відчуватися набагато сильніше, ніж, наприклад, у Щасті.

 

На Сході люди звикають до розрухи: до руйнувань, уламків, слідів вибухів, кажуть учасники «Розділових», але в цьому середовищі криється небезпека. Ми даємо людям згадати, що «все завершиться тим, що все почнеться спочатку», каже Оля Михайлюк. Надія – це один із двигунів «Розділових». Вона ховається серед туги і безпорадності, й властива навіть тим, кого вже «ніхто не зуміє втішити». Треба, щоб надія стала більшою за біль, кажуть учасники проекту. Тоді можна його приборкати. Адже, зрештою, щастя не оминеш.

 

28.02.2017