Демократія зазнає невдачі, якщо громадяни не повірять в те, що їх країна вартує того, щоб воювати за неї
Закрийте очі і повторюйте слова "український націоналіст", і у вашій уяві виникне образ: ймовірно це буде чоловік, напевно, що бородатий, скоріш за все з голеною головою і обвислими вусами. Можливо, він буде одягнений у чорну уніформу або у шкіряній куртці і чоботях.
Залежно від того звідки ви родом, на додаток до цього ви можете уявити його антисемітом або вбивцею польських селян. Як і будь-який інший стереотип, цей також матиме відношення до певних історичних реалій. Серед покоління дідів і прадідів були українці, які, будучи затисненими між двома найкривавішими диктатурами в історії людства, співпрацювали з нацистами у боротьбі проти Радянського Союзу. Були й такі, хто брав участь у масовому вбивстві поляків, і такі, хто брав участь у масових вбивствах євреїв.
Але ця похмура картина не відображає деякі інші історичні реалії. Вона не відображає іншу, менш сумнозвісну групу українських націоналістів, тих, які – у країнах з більш вдалою географією – стали б для сучасної української держави такими, як Джузеппе Ґарібальді, Шандор Петефі чи Томас Джефферсон. На ній немає такого освіченого націоналіста, як, наприклад, Михайло Грушевський, який написав першу історію України і під чиїм головуванням зовсім недовго, до поразки України та включення її до складу СРСР, діяв незалежний парламент України в 1917 і 1918 роках.
Та насамперед, вона не відображає того, що насправді сталося з переважною більшістю українських націоналістів у ХХ столітті: вони стали жертвами етнічних чисток, штучних голодоморів та депортацій. В 1932 і 1933 роках від трьох до п'яти мільйонів українських селян були свідомо заморені голодом до смерті тільки тому, що Йосип Сталін боявся сили сільського націоналізму. Після того як їх було вбито, щоб завершити процес культурного геноциду, у їхні спорожнілі села відправили жити багато росіян, депортованих з інших районів СРСР. Арешти людей, яких держава вважала "занадто українськими" тривали аж до 1980 -х років.
Аж до 1990 року, коли уже почався розпад СРСР, найпоширенішим результатом стала поява не України, залитої маршируючими на парадах націоналістами зі сторінок підручника, а нації, насиченої людьми без національної ідентичності взагалі. У тому ж тоді році я кілька тижнів провела у Львові, на заході України, звітуючи про зародження руху за незалежність. Готелів було зовсім мало, так що я зупинилась в квартирі двох музикантів середнього віку, Владека та Ірини. Тоді я про них взагалі не писала, але тепер я розумію, що їхня апатія і цинізм щодо незалежної України були настільки ж значимими, як і палкі дебати, що їх провадили, розмахуючи національними стягами на центральній площі Львова, націоналісти.
Владек походив з українського села і грав на акордеоні в радянському "народному музичному колективі". Але він був наполовину поляком – я зустрілась з ним через його двоюрідного брата у Варшаві, він говорив польською мовою, і у нього було польське прізвище. Його дружина Ірина, була російськомовною єврейкою. Обоє, як і багато радянських громадян, народилися не тут, у Львові вони мешкали випадково.
Жоден з них не захоплювався радянським комунізмом, і вони були ситі по горло життям у Львові, місті, де водопостачання на той час було лиш кілька годин на день.
Але на українську державу вони також не покладали великі надії. Владек казав мені, що він не хоче жодних "нових людей" у владі, бо вони "прийдуть голодними" і потребуватимуть швидких грошей і великих хабарів. Краще лишити при владі старих політиків; вони вже вкрали все, що їм потрібно. Коли демонстранти повалили статую Леніна перед оперним театром – показово, що в основу її постаменту було покладено старі єврейські надгробки – вони просто знизали плечима. "На чужих надгробках вони побудують ще один пам'ятник іншому «герою»", – сказала мені Ірина.
Вже тоді в західній пресі почали з'являтися серйозні статті, застерігаючі про небезпеку націоналізму в Україні: вже був розтиражований цей живучий стереотип – чоловіки у чорній уніформі, антисемітські гасла. І тепер, в ретроспективі, ясно: автори цих статей боялися хибно сприйнятого феномену. Бо те, чого Владеку, Ірині і більшості українців насправді бракувало – це був націоналізм. Чи патріотизм, громадянський дух, національна відданість, національна приналежність – виберіть якому слово ви віддаєте перевагу: відчуття, що в Україні є щось особливе та унікальне, відчуття, що за Україну варто боротися.
Хоча все своє життя вони прожили на Україні, ніхто з моїх господарів не відчував жодної прихильності до української державності, яка збиралась народжуватись. Ніхто не відчував жодних зобов'язань до нової української влади і, звичайно, вони не відчували якогось особливого зв'язку з іншими українцями. У цьому вони були подібні до переважної більшості пострадянського світу: білоруси, казахи і навіть самі росіяни часто не відчували жодної відданості своїм «новим» країнам або своїм новим співвітчизникам. Коли розпався Радянський Союз, ці люди відразу стала громадянами державних утворень, що не існували протягом десятиліть – якщо взагалі існували. На відміну від поляків чи естонців вони не відчували гордості за отримання чи відновлення національного суверенітету – тільки збентеження.
Але без повсюдного відчуття національної відданості і громадського духу дуже важко змусити демократію працювати. Як виявилось, Владек мав рацію: люди, які в кінцевому підсумку прийшли до керівництва незалежною Україну не змогли збудувати українські інституції. Замість цього вони збудували свої власні достатки. Першими двома лідерами України були колишні комуністи, які проводили приватизацію – ще навіть корумпованіше і хаотичніше, ніж у Росії. Лідери, які прийшли до влади після помаранчевої революції 2004-2005 виявилася нічим не кращими. Завдяки слабкості держави, яку вони залишили після себе, їхньому наступнику президенту Віктору Януковичу за чотири коротких роки вдалось демонтувати армію України, її міліцію, податкову службу і багато іншого, примножуючи весь цей час особисте багатство своєї сім'ї. Справжніми бенефіціарами України двох десятиліть незалежності є українські олігархи, вони також не конче відчувають якусь лояльність до своїх співвітчизників. В нинішньому конфлікті деякі перейшли на бік «України», або «Європи», а інші на бік «Росії». До добробуту простих українців їх рішення не має жодного відношення.
Результат, прямо зараз, можна побачити на сході України. Бо Донецьк, Слов'янськ, Краматорськ – це те як насправді виглядає земля без націоналізму: корумпована, анархічна, повна куплених бандитів і найманців. У більшості випадків, люди в масках, які під керівництвом російських спецназівців нападали на українські державні інститути, не є націоналістами; це люди, які діятимуть за вказівкою, залежно від того, яка політична сила платить краще або обіцяє більше. І хоча вони становлять меншість, більшість не чинить їм опору. Навпаки, більшість пасивно спостерігає за битвою і, здається, готова прийняти будь-який уряд. Як і мої друзі у Львові, це люди, котрі живуть там, де вони, чи їх батьки, чи діди випадково, з примхи радянського бюрократа, приїхали жити, котрі взагалі не прихильні до будь-якої нації, чи будь-якої держави.
Тому крихітна група українських націоналістів, яку ми тепер можем домовитися називати патріотами, є єдиною надією країни на те, щоб уникнути апатії, жадібної корупції, і, врешті-решт, розпаду.
І це не є чимось особливим: у ХІХ столітті, жоден свідомий борець за свободу не міг собі уявити, що можливо створити сучасну державу – не кажучи вже про демократію – без підтримки певного націоналістичного руху. Тільки люди, які відчувають якусь відданість своїм суспільствам, люди, які шанують свою національну мову, літературу, історію, людей, які співають національні пісні і з покоління в покоління переказують національні легенди, будуть працювати на благо суспільства. Це ж стосується і росіян, хоча як це не трагічно, вони вперто звертаються до своїх імперських традицій як джерела національної гордості, а не до своїх ліберальних лідерів початку ХХ століття чи до своїх видатних дисидентів радянської епохи, засновників сучасного руху за права людини.
На Заході ми це знаємо, але останнім часом рідко це визнаємо. Частково тому, що ми дуже добре пам'ятаємо горе, яке етнічний націоналізм, одягнений як фашизм чи іноді як комунізм, принесли в ХХ столітті. Європейці, особливо тепер, стараються применшити національні відмінності, що назагал добре. Територіальні суперечки в Європі розчинилися, бо відкриті кордони зробили просто не таким важливим те, чи є Ельзас французьким чи німецьким. Але європейська демократія теж зазнає невдачі, якщо європейські політики не звертатимуться до почуття патріотизму, не братимуть до уваги національні інтереси і не прикладатимуть своїх зусиль для вирішення особливих проблем своїх конкретних народів.
У Сполучених Штатах ми не любимо слово "націоналізм" і тому лицемірно називаємо його іншими речами: "американська винятковість", наприклад, чи "віра в американську велич". І аргументуємо це як щось раціональне (Мітт Ромні написав книгу, яка викладає "докази американської величі") – замість того, щоб визнати, що націоналізм, по суті, є чимось емоційним. Направду, ви не можете реально створити "докази" націоналізму; ви можете тільки прищепити його людям, навчити націоналізму дітей, культивувати його на публічних заходах. В свою чергу, якщо ви це зробите, націоналізм може надихнути вас так, що ви спробуєте покращити свою країну, допомогти їй відповідати тому образу, який ви хочете, щоб вона мала. Серед іншого, 100 років тому ця думка надихнула людей на створення цього журналу.
Цього натхнення українці потребують ще більше, а не менше – таких моментів як в минулу новорічну ніч, коли опівночі на Майдані понад 100 тисяч українців співали національний гімн. Вони потребують більше таких оказій, коли вони можуть крикнути: "Slava Ukraini — Heroyam Slava" – "Слава Україні, Героям Слава", що було – так – гаслом контроверсійної української повстанської армії в сорокових роках, але стало адаптованим до нового контексту. І тоді, звичайно, вони повинні трансформувати емоції в закони, інституції, гідну судову систему і поліційні навчальні академії. Якщо вони цього не зроблять, то їх країна знову припинить своє існування.
Енн Аппельбаум є автором книжки Iron Curtain: The Crushing of Eastern Europe, 1944–1956 and Gulag: A History. (Залізна завіса: Дроблення Східної Європи, 1944-1956 і Гулаг : Історія.)
Anne Applebaum
Nationalism Is Exactly What Ukraine Needs
New Republic, 12.05.2014
Зреферував Михайло МИШКАЛО
15.05.2014