Він був звичайним парафіяльним священиком, а тепер багато душпастирів мають його за свого покровителя. Третій рік поспіль в травні містечко Перемишляни на Львівщині приймає греко-католицьке духовенство з усієї України на прощі, присвяченій пам’яті блаженного священомученика Омеляна Ковча. 14 травня тут зустрічаються служителі УГКЦ з нагоди 5-ї річниці проголошення о. Ковча їхнім покровителем та 25-ї річниці легалізації Церкви.
Наслідування батька
Випускник Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ Володимир Гриб кілька років досліджує життєвий шлях блаженного Омеляна Ковча. «Коли я в Перемишлянах розмовляв з людьми, які ще пам’ятали свого пароха, розумів по їхніх очах, що вони бачили за життя справжнього священика», - каже він.
Таким харизматичним у служінні Омеляну Ковчу судилось стати, мабуть, тому, що він змалку бачив цю модель на прикладі власного батька – о. Григорія Ковча, пароха гуцульського села Космач, духівника 11-го Галицького корпусу УГА. Вони з дружиною Марією (з роду Яськевич) виховували п’ятьох дітей. Наймолодшою дитиною був Омелян. Закінчивши космацьку школу, майбутній священик вступив у Львівську державну гімназію, а що був здібний до науки, батько посприяв його навчанню в одному з найкращих університетів Риму – «Урбаніано». Є відомості, що, окрім богослов’я та філософії, Омелян вивчав ще й медицину. Згодом це не раз йому згодилася в священичому служінні для військових.
Повернувшись в Україну, одружився з буковинкою Марією Анною Добрянською, донькою декана Владислава Добрянського, свого часу активною членкинею Союзу українок. 1911 року Омелян Ковч отримав свячення – з рук єпископа станіславівського блаженного Григорія Хомишина – і першу свою парафію у Підволочиську, що на Збручі. Через рік з доброї волі поїхав на місійну працю для українських греко-католиків у Боснію, де пробув 4 роки. Потім служив у Сарниках Горішніх Рогатинського повіту, а 1919 року вступив до лав Української Галицької Армії, став духівником Бережанського коша. «Про цей період писав у своїх спогадах о. Іван Лебедович: «Годі було уявити, щоб Ковч у час бойових дій не був на фронті, хоч командування звертало увагу на великий ризик: «Я маю досвід з війни, і знаю, що вояк почуває себе найкраще на лінії фронту, коли бачить там лікаря і духівника», - казав він». І тут-таки в його житті трапилося перше чудо, – розповідає Володимир Гриб. – У 1919 році одну частину УГА більшовики розбили: половину військових розстріляли, інших – завантажили у вагони і везли у невідомому напрямку. В одному з переповнених вагонів був о. Ковч. Потяг несподівано зупинився в полі, щоб викинути трупи і подати воду до вагонів. В цей час Ковч зауважив біля виходу більшовицького вояка. Підійшов і сказав, що він священик, то ж йому потрібно жити, щоб молитися за тих, хто вмирає, і попросив вийти хоч би на хвильку з вагону. Вояк відкрив двері і сказав: «Йди, пий воду і набирайся сили». Коли Ковч повернувся, більшовицький офіцер скочив у вагон і крикнув: «Батюшка, а пам’ятай молитися за Луку!» - і перед ним закрив двері у вагон. За хвилину поїзд рушив».
Перемишляни пам'ятають хату, над якою «ангели пролітали»
У 1921 році о. Омелян душпастирював у Борщеві, а через рік призначений парохом в Перемишляни та сусіднє село Коросно. Тут з особливою шаною згадують не лише священика, але й усю його сім’ю, особливо дружину Марію. «Я читав у спогадах їхньої доньки, що мама «знала труднощі чи не кожної родини на парафіях. Коли приходив час поминальних відправ, і люди складали в жертву хліб, наша мама посилала його нами більше потребуючим або переказувала, щоби приходили взяти його. А коли були свята, то кожна більш дітна і матеріально неспроможна родина знала що в їмості буде для їх дітей щось приготоване», – цитує Володимир Гриб і додає: «Відомо, що вона також була доброю порадницею для жінок та молодих матерів, так що молоді пари перед вінчанням приходили просити благословення в дружини пароха. Її навіть називали «почесною хресною мамою у Перемишлянах та сусідніх околицях». 1939 року Марія Ковч важко захворіла і 29 квітня померла. Похована на місцевому кладовищі.
Омелян і Марія Ковч мали трьох синів: Мирона-Якова, Романа-Григорія, Сергія, – та трьох доньок: Анну-Марію, Ірину-Ольгу, Лідію-Олександру. Попри те часто в домі жило кілька осиротілих дітей. «Коли парафіяни проходили повз будинок Ковча, казали, що «над тією хатою ангели пролітають», - веде далі дослідник біографії блаженного священомученика. – Отець Ковч часто після похорону привозив до себе сиріт, щоби розділити з ними біль утрати. Як розповів мені паламар села Коросно Володимир Боднар, якось в часі йорданських відвідин отець Омелян прийшов до бідної родини, де було п’ятеро дітей, і залишив їй усі пожертви, які назбирав від парафіян».
Натомість люди пригадують, як скромно одягався сам парох: носив старе взуття і протерту реверенду. «На парафії в Перемишлянах була така традиція: щоп’ятниці бідняк міг прийти і взяти собі в церкві хліба чи якогось одягу, бо милосердний душпастир тримав для нього відкриті двері. На свято Миколая отець Ковч купував сиротам подарунки: зошити, ручки, книжки або необхідний одяг. В неділю брав молодь на прогулянку до лісу. Думаю, його можна вважати вчителем християнського милосердя», - каже Володимир Гриб.
Анна-Марія Ковч описує такий епізод зі свого дитинства: «Ми всі шестеро були вдома. Як завжди, прийшов на вечерю і наш батько. Пригорнув привезених дітей, всміхнувся до нас і сказав до мене: «Візьми Анну до свого ліжка. Як будеш купатися, викупайся з нею і прибери у свою сорочку, а завтра – у свою суконку, бо ця, що на ній, забруднилася на цвинтарі. А ти, Ірино, так само зроби з Ізольдою, а ви, хлопці, візьміть Михася до свого барлогу на стрих».
Ще один спогад: «Якось тато сів біля мене, щоб, як казав, «провести конференцію». Говорив про мою шкільну подругу Катрусю, батько якої – старшина УГА – героїчно загинув. Катруся, її брат і дві сестрички стали сиротами. «Нам треба їм допомогти». – «Чим, тату, я можу їм допомогти?». – «Катрусі треба таких книжок, як і тобі. Подвійно купити ці книги нам не під силу. Купимо спочатку книжки Катрусі, а ти позичай у неї. І цього року ще носи свою форму, а нову купимо Катрусі». Тато чекав моєї згоди, а я за хвилину пригадала щось і кажу: «Тату, купімо Катрусі ще й плащик, бо той що є, замалий на неї». – «Але й ти не маєш, і твій малий на тебе». – «Тату, я все маю, бо маю тебе, а Катруся – сирота». В батькових очах заблищали сльози. Це був єдиний раз, коли я бачила їх на обличчі мого любого татка».
Ще й третій спогад – від старшого сина о. Омеляна – наводить семінарист Володимир: «Мирон навчався у Львівській семінарії і якось приїхав на Різдвяні свята додому та був стривожений тим, що тато хрестить євреїв. Мабуть, він насмілився пояснювати батькові, що це робити заборонено, а на той час, як пише «двері в їхньому домі не закривалися від євреїв». «Ще чую той біль і сором з батьківського погляду на мене. Тато дивився і дивися, а за хвилину спокійно з глибоким смутком каже: «Ти знаєш, як я радію з твого вибору бути священиком, але, на жаль, ти ще не готовий і ще не розумієш свого священичого покликання. Прошу тебе: після свят не вертайся до семінарії! Я зроблю всі заходи, щоб тебе прийняли до Львівського університету, вибери собі відповідний для себе фах». - «Але ж, тату… - хотів я вияснити почуте, та тато пішов у свій куток, сів і похилився над «Часословом»».
«Я знаю лише одну владу – і вона ні слова не каже про жидів»
1941 рік. Містечко Перемишляни населяють українці, поляки, євреї. Не лише рідні, але й парафіяни намагалися відмовити отця Омеляна хрестити євреїв, а він казав, що покликаний відкривати всім людям двері до неба. Про це їздив радитися і з самим митрополитом Андреєм. Невідомий зміст їхньої розмови, але коли повернувся, казав іншим священикам: «Кожен з вас знає свої обов’язки. Щодо мене, я не можу у своїй совісті бути нечесним».
Німецька влада намагалася вчинити різні провокації пароху Перемишлян: поширилися чутки, що він хрестив за гроші. Розповідає Володимир Гриб: «Був такий випадок, коли євреїв зігнали на центральну площу міста, поклали їх лицем до землі і казали, що не відпустять, доки бодай хтось не зізнається, що підкупив отця за те, щоби він його охрестив. Обіцяли 10 тис карбованців тому, хто посприяє арешту українського священика».
Врешті-решт о. Омелян Ковч потрапив в тюрму на Лонцького. Але йому обіцяли визволення, якщо відмовиться хрестити євреїв. Володимир Гриб наводить фрагмент із розмови німецького слідчого і отця Омеляна:
- Ви знали, що жидів вихрещувати заборонено?
- Не знав.
- Тепер знаєте?
- Знаю.
- Будете надалі їх вихрещувати?
- Буду!
- Чому? Наша влада забороняє це. А Ви знаєте, що означає противитися нашій владі?
- Я знаю одну владу. Я присягав їй, перебираючи на себе священичий сан.
- Але ж це жиди, розумієте?
- Мій володар – Христос, і його закон каже: «Хрестіть усіх в ім’я Отця, Сина і Святого Духа». Там ні слова нема про жидів. Хто хоче хреститись, того я в ім’я цього закону й хреститиму.
«Майданек – єдине місце після неба, в якому я хочу бути»
Так само блаженний Омелян Ковч не скористався з можливості визволитися з концтабору Майданек. Його родина і знайомі клопотали про це, заручившись підтримкою митрополита Андрея. Але, каже Володимир Гриб, Ковч у своїх листах до родини писав: «Прошу вас не робити нічого для мого звільнення. Вчора тут вбили 50 чоловік і, якщо би я не був тут, то хто би допоміг цим людям перейти страждання? Вони пішли би у вічність з усіма своїми гріхами, в глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе, і так вони переходять міст вічності».
Жертовний – аж до смерті – душпастир був вдячний Богові за можливість перебувати у «таборі смерті»: «Це єдине місце, після неба, в якому я хочу бути. Тут є ми всі рівні: поляки, юдеї, латиші, росіяни, естонці, а я є чи не одинокий священик… Тут я бачу Бога».
Отець Омелян до останнього дня життя сповідав і причащав в’язнів концтабору, аж 1944 року важко захворів. Проблеми зі шлунком не вдалося приховати від концтабірної поліції. 25 березня «парох Майданека» помер, його тіло спалено в крематорії.
Ілюстрації – офіційна Інтернет-сторінка Стрийської єпархії УГКЦ.
14.05.2014