Друга пайка статтей, оголошених оце в останніх днях у "Ділі" на тему минулої господарки та подекуди й нинішніх відносин у "Народньому домі" у Львові — звучить як історія з 1001 ночі. Коли б не назвище загально відомого сивобородого діяча, найбільш авторитетного забірати у цій справі голос хочби з титулу свого офіціяльного становища, що його займає у теперішній правно-формальній ситуації тієї установи, — можна би думати, що всі ті речі — це витвір хворої фантазії. На превеликій жаль — це найправдивіша дійсність: цифри та рахунки є завжди найбільш реальним та переконливим арґументом. Такі цифри, що їx оце подав до загального відома інж. Юліян Мудрак, характеризують, як не можна краще, чудасію з нещасним "Народнім Домом", якої він усе ще не всилі позбутися. Користаємо з доброї нагоди, щоб ближче приглянутись явищу, на яке статті п. Ю. Мудрака кинули смугу яскравого світла.
Бо справи "Народнього Дому" не трактуємо як якийсь відокремлений факт сам для себе. Це ціле явище, а "Народній Дім" у Львові зі своєю несамовитою історією — це символ того явища. Гурт одиниць станув кількадесять літ тому на становищі, що велика загально-національна установа, яка повстала головно й у першу чергу наслідком політичного загально-національного представництва з часів "весни народів" та з всенаціональних збірок — той гурт одиниць станув на становищі, що та всенаціональна установа — це його власність, власність обмеженого гуртка одиниць, які нікого "чужого" до себе не допускали. Спрепарували штудерну інтерпретацію всіх правних актів, на яких спірається установа, як правно-публична одиниця, спротивились очевидній правді, що це загально-національна фундація, і ведуть уже кількадесять літ процес в обороні свого "права власности". Від розпаду Австрії акти тієї справи спочивають у Варшаві. А за ввесь той час голос мали не правники і не здоровий розум, тільки — політика і політика.
Політика казала використовувати той гурток узурпаторів національного майна як знаряддя у своїй актуальній тактично-політичій грі. Тільки завдяки такому підходові, який зрештою зовсім не турбувався правними арґументами одної і другої сторони, що спорили за "Народній Дім", зберігся на поверхні життя гурток, який по нинішній день репрезентує статутовий "Інститут Народний Дім" — цілком фіктивну, давно вже анахронічну орґанізацію. І з того титулу, що комусь треба було, щоб такий гурт одиниць "був" — національна установа стала на десятки літ предметом безпардонної вівісекції "законних власників". Офіціяльно називалося, що "Народнім Домом" правлять державні комісарі. Назверх "законні власники" час до часу друкували в ґазетах, субвенціональних державним комісарем, резолюції з протестами проти істнування державної комісарщини. Фактично державними комісарями були чільні й репрезентаційні одиниці зпоміж отих "законних власників", які разом зі своїми ідейними однодумцями та "співвласниками" установи — ту установу з найбільшим завзяттям, уперто, постійно і послідовно доводили до щораз більшої руїни. Аж довели її над край пропасти, чи — висловлюючись менше поетично — до назначених речиців ліцитації. Всі крики, щоб компетентні чинники вглянули у грабункову господарку, яка нищить установу, довгими роками не мали ніякого відгуку. Руїнники знаходили все оборону на сторінках польської преси, якій була байдужа доля "Народнього Дому", зате не байдуже було мати якихнебудь союзників у політичній боротьбі із українцями. Останній комісар, визначний "русскій челавєк", колишній двократно ранений та ордерами нагороджений старшина армії Денікіна, відійшов, залишивши довгу на скромних півтора міліона золотих! Тоді, коли — переймаючи управління "Народнім Домом" — перший державний комісар мав чисту гіпотеку установи і ні сотика її довгу. Сьогодні, в три роки від початку "санації" "Народнього Дому", чуємо від людини, яка знає всі санаційні подробиці, що провірити та вияснити видатки, що їх зробив той останній комісар з такою широкою "русскою" натурою на чужий кошт — "безнадійна справа"! Весело, правда? Мало того: люди, покликані державними чинниками для санації тієї установи, не можуть вичистити Авґієвої стайні з усього сміття, бо воно завжди ще знаходить собі протекторів. А ті, які ввесь свій час і працю без сотика особистої винагороди присвячують, щоб вивести національну установу з тенет банкроцтва — зустрічають у своїй праці перепони та докори... національно-політичного характеру! Чи можна знайти інший подібний приклад дивогляду?!
Фактом є, що санацію "Народнього Дому" у Львові, започатковану щойно тоді, коли стали загрожені гроші державних банків, переводять українці головно своїми таки українськими грішми (українські покупці і парцелянти, які дають вищі ціни від інших рефлєктантів на обєкти, без продажі яких неможливо вирятувати найважнішу частину майна, будинки при вул. Рутовського та при вул. Курковій, — врешті українські комірники, які єдині платять правильно комірне, вище від комірників інших національностей). Таким самим фактом є, що москвофіли далі не вгавають у заходах, щоб захопити решту майна "Народнього Дому" — не для санації, а щоб його до решти роздряпати. "Народній Дім", українська культурна установа, має вже другого з черги іменованого урядом адміністратора-поляка. Обидва вони — особисто люди совісні та по всьому льояльні, які проте цілковито не знають відносин серед українського громадянства та серед москвофілів і тому мимохіть опізнюють санацію установи. Через свою непоінформованість та напевне у звязку з загальним "вітром", який знову віє у москвофільські вітрила, кожний із тих польських адміністраторів виявляє дивну "слабість" супроти москвофілів, поруч із куди більшою енерґією супроти українців (справа Слизюка, дарові приміщення та стягання залеглого комірного від москвофілів, напр. від "русских дам", які мають власну реальність). Таксамо ріжні державні установи виявляють подвійний підхід до справи санації "Н.Д.": сам уряд ставиться до неї немов би прихильно, а проте ріжні нижчі чинники перешкоджують їй (напр. становище скарбових установ або перемишлянського старости, який унеможливлює парцеляцію Білки й Костенева, без якої неможлива санація). Те саме торкається Банку Господарства Краєвого, головного вірителя, який ніби переводить санацію (формально). Зладження санаційного пляну коштувало кілька тисяч золотих, "Народній Дім" оплачує теж — як на наші відносини — високоплатного адміністратора, який має інший головний варстат своєї праці та може цій справі присвячувати тільки частину свого часу й уваги. Зате сам Банк нічим досі до санації активно не причинився.
Але найголовніше, що вважає у нинішній стадії відносин у "Народньому Домі" — це стан провізорії. Справа "Народнього Дому" була темою одного з кільканацяти меморіялів, що їх зголосила президія УНДО урядові в 1935. році, коли річ ішла про те, щоб у двосторонніх розмовах вирішити найважніші спірні питання. Ця справа була просто клясична для скромности і слушности тодішніх українських вимог. Адже у цій справі нічого поляки (держава, уряд, польське громадянство) не "дають". Річ іде про майно того народу, який — без огляду на те, як хто його називає — живе тут компактною кількаміліоновою масою та своїми грішми і заходами своїх лєґітимованих представників — здобув собі давно у передвоєнних часах ту установу. Адже річ іде тільки про рятування власного маєтку, про те, щоб запевнити чисто культурній установі змогу — працювати згідно з своїм призначенням для культури, а не служити предметом чиєїнебудь наживи. І тому здавалося, що та справа буде поладнана у першу чергу, як найясніша, найпростіша, така, яка не тільки нічого державу не коштує, але й рятує престіж державних чинників, болюче заторкнений господаркою несовісних державних комісарів-москвофілів, та рятує фонди державних банків-вірителів, загрожені тією легкодушною господаркою.
На превеликий жаль, сподівання українського громадянства і в цій справі не здійснилися. Зпоміж дуже нечисленних справ, що їх уряд немов то хотів поладнати по лінії згаданих українських меморіялів — ту справу також поляднали тільки поверховно, тимчасово і половинно (таксамо як справу національної термінольоґії, двомовних написів та ін.). Справа так довго неполаднана, як довго не реактивована Фундація і не заведена постійна управа, яка єдино могла б перевести остаточну санацію фінансів "Народнього Дому" та його реорґанізацію, як культурного заведення.
Коли б навіть польський уряд не мав та не признавав ніяких інших юридичних, культурницьких та політичних арґументів у користь тези, що "Народній Дім" у Львові — це всенародня культурна українська Фундація, яку треба реактивувати та передати в українські руки, то історія господарки "Народнім Домом", історія руїнницької поведінки, москвофілів та конструкційно-санаційних зусиль українців — повинна стати найбільш проречистим доказом, кому залежить на маєтку культурної установи та на самій культурі і кому — на "хапатні", на руйнуванні існуючого маєтку і культурних вартостей — без ніяких творчо-конструктивних зусиль. Статті інж. Юліяна Мудрака, в яких нема слова неправди, перебільшення ані тенденційного насвітлення, яскраво підкреслюють факт — конструктивізму українського та неґативізму москвофільського, "Народній Дім" у руках москвофілів — це руїна "Народнього Дому"; коли хтось денебудь і якнебудь боронить "прав" москвофілів до "Народнього Дому", той хоче руїни "Народнього Дому". Так розуміє цю справу ціле українське громадянство — і не може інакше її розуміти.
В українському інтересі лежить вивести на чисту воду все, що з цій справі неясне, сумнівне, — кожну позицію, кожну цифру. Ми не маємо чого стидатись ані щонебудь скривати, замазувати. Тому добре сталося, що — на просьбу нашої Редакції та ріжних українських громадянських чинників — інж. Юліян Мудрак подав до прилюдного відома те, що не повинно бути соромливо затаюване. Кажемо отверто: українське громадянство, глядючи з великим признанням на працю українських членів Тимчасового Виділу "Н. Д." — не може погоджуватися з їх поведінкою в усіх справах "Н. Дому": вважаємо напр., треба рішуче зірвати з потуранням жалюгідній "традиції" — вживати у внутрішньому діловодстві "Н. Дому" дикого "язичія". Цe річ просто національного престіжу. Добре є, коли маловажними справами жертвується для добра поважної справи. Поважною справою є цифри. Але недобре, коли цифри так виповнюють увесь овид, що гине за ними — національний престіж.
[Діло]
13.05.1939