Розбір Польщі і приготовленє до розбору Австриї: сторінка з минулого й сучасного росийської полїтики.
Орґан, котрий в кождім числі розбирав Австрию, Новое Время грозить: грозить доказами, що підпиранє реліґійної єдности, яке, мовляв, водить ся по цілім цивілїзованім сьвітї, нїяким чином не може бути назване злочинною пропаґандою; грозить війною, кажучи, що Росия "в почутю своєї традицийної повинности обороняти православних всюди там, де та оборона виходить із актів інтернаціонального характеру, відповість на всї представленя Австриї в сїй справі в відповідний спосіб."
На се в N. Fr. Presse "визначний знавець росийської істориї" відповідає, що доказів права на оборону православних в Австриї Росия не знайде, бо Австрия, забираючи Галичину, не робила в справах віри нїяких зобовязань. А що-до традиційної повинности Росиї обороняти православних, то заявляєть ся словами специялїста з росийської істориї, що керманичі росийської полїтики все далекі були від того, щоби обороняти свободу віри; вони мали на ціли тільки одно:
витворити собі в чужій державі партию, яка все завдячувалаб попертю Росиї,
щоб через її вплив і голос кожного часу, коли буде потрібно, покермувати сили чужої держави туди, куди потрібно для цілий Росиї.
Така відповідь Новому Времени є зовсїм справедлива. Вона оперта на історичнім досьвідї, здобутім в часї приготованя Росиї до розбору Польщі, коли то росийська "оборона" православних в Польщи практикувала ся зовсїм таксамо, як нинї в Австриї.
Ярка анальоґія між давними і новими фактами зазначена віденським істориком тільки з легка. А варто її підчеркнути сильнїйше. Тому й згадаємо тут коротко дещо з істориї
дисидентської справи в Польщи 1764-1766,
представленої в Monografi-ях w zakresie dziejow nowozytnych, видаваних проф. С. Аскеназим (ХІІІ, Краків-Варшава 1911).
Під фікциєю т. зв. дисидентської справи в Польщи — каже проф. Аскенази — "остаточно крило ся не так питанє релїґійне, домашне, як радше чисто полїтичне, накинене й зовнїшнє: розборове". Колиб з таким твердженєм тяжко було кому згодити ся, характеристики поступованя Росиї супроти Польщі перед розбором він не зможе відкинути, бо та характеристика зачерта з офіціяльних росийських переписок. Керманич тодїшної росийської полїтики — каже дальше проф. Аскенази — холодний реалїст Панїн, з Петербурга цариці Катерини II. найдовірочнїйше осьвічував росийського амбасадора в Варшаві Репнїна, що ціла акция в справі віри зістала снкціонована царицею в Польщи
"не з наміром розповсюдненя в Польщи нашої віри і протестантської, але в ціли позисканя для нас тим чином раз на все нової й тревалої партиї... завдяки присвоєному нам на вічні часи протекторатови".
В дальшім Панїн іменем цариці застерігав ся рішучо проти всякої правдивої поправи долі православного населеня в Польщи, бо така поправа тільки причиналась би до зросту вже й так дуже значної еміґрациї і сталого утїканя росийських селян до Польщі; заявляв ся специяльно проти підпираня унїятів, котрих належить уважати просто "відступникамивід нашої віри" ("отнюдь отщепенцы"); категорично заборонював проєктоване введенє двох унїятських епископів до польського Сенату, що булоб незвичайно "прикро" і приписував, перед такою "прикрою" евентуальностю, радше зректи ся зовсїм поставленого ранше Росиєю постуляту введеня до Сенату білоруського православного епископа; в загалї Панїн наказував обмежити ся лиш на удавану поміч, а старанно вистерігати ся правдивої, успішної помочи для дисидентів і православних в Польщи, котрі легко могуть стати ся "з нинїшних протеґованих соперниками в будуччинї; бо між полїтичними товариствами в певнім значіню нема місця анї для жалю за прийняті кривди, анї для вдячности за давні добродїйства".
"З таких то немилосердно тверезих заложень виходячи, — каже проф. Аскенази — під маскою гуманїтарної облуди криючи такі тверді простолїнїйні стремлїня до насильства і забору, вдерла ся союзна сусїдна інтервенция в претрудні вже з самої своєї натури, в надто вже в собі помотані, нещасні, заострені справи польських ріжновірців, щоби взяти їх в руки по свойому й викути з них убийче оружє"...
Коли такою була колись "союзна" інтервенция Росиї в Польщи, то чомуб — спитаємо — мала вона бути иншою в Австриї, не звязаній з нею союзом? І коли така була росийська оборона православних в Польщи, як представляєть ся вона з офіциальних письм Панїна, то що ж мало-б нинї вплинути на її зміну?
Не диво, що в XVІІІ. ст. унїяти були для росийського правительства "отнюдъ отщепенцы". Не диво було-б, коли-б в оборонї унїятів воно являлось фарисеєм. Але-ж таким самим фарисеєм було воно й тодї, коли нїби-то оборонювало православних. І як те росийське правительство в особі Панїна дивило ся на православних в Польщи! Підчеркує проф. Аскенази факт, що в тих самих письмах до Репнїна, в котрих Панїн давав йому інструкциї, православних не називаєть ся инакше, тільки
"подлые наши единовѣрцы".
Чи ж могли ті, що їх названо "підлими одновірцями", бути для Росиї чимсь иншим, нїж знарядом полїтики? Не на вдоволеню їх, але на бунтованю їх в Польщи залежало Панїнови й царици; на бунтованю їх і на впоюваню в них переконаня, що єдиним оборонцем їх є Росия. Належить ставити їм перед очи — радив Панїн — їх покривдженє в Польщи; належить ставити їм перед очи обовязки вдячности для цариці за все, що вона в Польщи зробила для їх добра; належить їм давати до зрозуміня, що чого вона "великою добротою своєю" не могла осягнути, те осягне силою.
Чи не пригадують ся при тім подібні методи Нового Времени? Голоси його в оборонї "подлыхъ единовѣрцовъ", але вже й не таких правдивих, як в Польщи, а фабрикованих з унїятів, з "отщепенцовъ" в Австриї? Малаб нинї та фабрикована подлість бути близшою для росийського серця, нїж колись подлість ориґінальна? Можливе...
Можливе, що нинї перед очима росийських полїтиків з табору Нов. Времени станула знову така ціль, якої вони не сподїють ся осягнути инакше, як лиш випробованою вже дорогою "сердечної опіки" над "підлими одновірцями" в Австриї, хоч би й фабрикованими з ненависних їм "отщепенцов", з галицьких унїятів. Тим і пояснювати треба би їх горячкове шуканє приводу до такої опіки, яке не спинюєть ся анї перед фальшованєм релїґійного характеру нинїшної Галичини, анї перед містифікованєм умов трактату, на основі котрого прилучено Галичину до Австриї.
Вже специялїст-історик ствердив, що в цілім тім трактатї нема мови про які-не-будь зобовязаня Австриї, пороблені для Росиї в справі галицьких православних. Але Новое Время грозить доказами?... Відки-ж може їх взяти? Коли вони не будуть виссані з палця, то могуть бути хиба — скажемо ми — крадені. Крадені з договору між Австриєю і Польщею, зробленого 18. вересня 1773 р. в справі занятя Австриєю Галичини і Володимириї. Підписали той договір: зі сторони Австриї барон Карл Ревіцкий, а зі сторони Польщі 98 маґнатів. І в тім то австрийсько-польськім, а не австрийсько-росийськім договорі ми знаходимо в V-ім артикулї таке: "Dissidentes et Graeci non uniti, qui provincias praesenti tractatu cessas incolunt, gaudebunt possessionibus et proprietatibus suis, quo ad statum civilem et respectu Religionis conservabuntur omnino in status quo, nempe in eodem libero cuitus ac disciplinae suae ехеrсіtіо, cum tantis et talibus ecclesiis bonisque ecclesiasticis, quae possedere in momento transitus sui sub dominium suae Majestatis Imperialis Regiae et Apostolieae mense Septembri anni 1772, neque sua Majestas iuribis summae potestatis in praeiudicium status quo circa religionem dissidentium et non unitorum in regionibus supra dictis unquam utetur". По невчасї подбала Польша в тім артикулї договору з Австриєю о свободу віри страчених вже для себе підданих. Застерігала для них в Австриї всї цивільні й релїґійні права, але не більші й не менші, як лиш ті, які вони в хвили договору посїдали — status quo. І з того виходить, що колиб навіть Росия схотїла нинї вбрати ся в чужі пера, колиб схотїла бути спадкоємцем польських претенсий до Австриї, то передівсїм вдячність для колишної Річи Посполитої повиннаб її спонукати до зреалїзованя таких претенсий в частях свойого власного забору, а дальше вже й до удержуваня status quo в чужих заборах, а не до нарушуваня його фабрикованєм "підлих одновірців" в Галичинї тодї, як їй того треба.
Не фабрикувала ж Росия православних в Тернопільськім краю в 1809—1815 рр.; не заставши там тодї анї слїду православних, відправила з квітком православного епіскопа Йоанникія, коли він хотїв брати той край під свою управу; полишила тамошних унїятів під управою специяльної унїятської консисториї в Тернополи, а потім луцького унїятського епіскопа Кохановича. То було коректне. І наслїдком тої коректности по уступленю Росиї з Тернопільського краю Австрия не знайшла в нїм анї одного апостата, анї одного православного. Нинї нараз росийські полїтики бачать у Галичинї повно православних з дїда-прадїда; бачать нечуване переслїдованє їх; приписують собі якесь право до опіки над ними... І хотять, щоб їх поступованє уважати коректним! Розумїєть ся...
[Дїло]
08.05.1914