Історія художника Йосипа Васьківа відсилає нас до міфу про Робінзона Крузо. До тієї частини реконструкції життя на острові, яка не потрапляє ні у свідчення самого Крузо, ні у ймовірні спогади свідків, які знали Крузо перед островом чи після нього, ні у легенди аборигенів із сусідніх острівків, які не могли не підозрівати про острів Робінзона Крузо і не могли не пояснювати собі і своїм дітям про загадкового поселенця на сусідньому острові, який у їхній космогонії вважався безлюдним. Майже нічого не можуть прояснити і плутані оповіді П'ятниці, котрий потрапив до Європи, котрий довший час був поруч з Робінзоном, але тепер все так змішалося у його свідомості, що вже невідомо, що було чим. В кожному разі навіть європеїзований П'ятниця не може бути свідком у тому, що діялося з Робінзоном на острові.
Ідеальним варіантом реконструкції в такому разі могло би бути уявна зустріч двох архетипів – Робінзона Крузо і Шерлока Холмса. Все виглядає так, що Холмс опинився на острові, який багато років тому покинув Крузо, і за тим, що Крузо залишив на острові, намагається відтворити не тільки хід подій, не тільки острівну еволюцію Крузо, але навіть його дрібні звички, мікрорухи та інші вагомі дрібниці, які роблять окреме життя життям вагомим.
Очевидно, що Робінзон Крузо не був найвизначнішою постаттю свого часу. Водночас важко знайти особу, яка б проявилася більше, ніж він. Феномен Крузо не перестає бути актуальним досі. Більше того, здається, що справжня епоха робінзонів ще тільки зближається, вона ж є тим, що не вкладається у можливості найтонших наукових експериментів сучасності. Чимось дуже недослідженим, від чого насправді незабаром буде залежати доля людства. Про це ще ніхто, крім Робінзона, не знає.
Крузо після кораблетрощі опинився у місці, де він один став носієм і представником цивілізації, яка не передбачає такого індивідуалізму. У благих екологічних умовах Робінзон, керуючись тими крихтами знань і інструментів, які в той момент були всією цивілізацією, самотужки не давав померти тому, що він знав, представником чого він був.
Подібно з Васьковим. Опинившись після Львова і Варшави у східнокарпатському містечку Делятин, Васьків більше ніколи не мав змоги контактувати з середовищем і плином часу того світу, який він покинув. Але знання, зерна, інструменти, книги, які дивовижним чином опинилися разом з ним на острові, він перетворив у сорокарічну щоденну працю, виплекуючи власний варіант цивілізації, яка – принаймні у його випадку – загинула остаточно.
У практиці карпатського лісівництва були експерименти з інтродукцією чорноплідної горобини. Її звідкись привезли і почали висаджувати у наших лісах. Вона прийнялася. Вона цілковито загубилася серед природного лісовідновлення. Але вона є. І її ягоди неможливо не відрізнити серед десятків інших видів, що приходять і відходять.
І все ж потрібний Шерлок Холмс. Це ж бо він володіє дедуктивним методом. Це він може – потрапивши на острів, який покинув Крузо, – розповісти про найменші рухи того, хто тут так довго жив.
Насправді Йосип Васьків покинув острів Делятин дуже просто – він помер тут у 1972 році. На місцевому цвинтарі є могила з нетиповим для цих місць написом. Йосип Васьков, педагог, художник. Так написано на білій мармуровій табличці поруч з фотокерамічним зображенням незвичного для тутешньої антропології чоловіка. Чоловік на знимці значно молодший, ніж міг би виглядати той, який народився 1895, а помер 1972 року.
Спочатку острів, через який пройшов страшний кінець світу сорокових, який виявився не тільки кінцем світу, а скорше переглядом пам'яті, бо життя все одно проросло з закінчення так, ніби просто відійшло все невжиткове, майже все забув і живився тільки казками, що нагадували імпульси від слабнучого акумулятора.
Так. Був такий Васьків. Він був учителем у школі. Художник. Його за це всі поважали, але не зовсім розуміли і сприймали. Жив у хаті під лісом. Пас кіз. Чомусь казали на нього Ганда. Двоє-троє містових гордилися тим, що у них десь є щось, намальоване Васьковим. Але могила художника, який не мав нікого рідного, завжди була впорядкованою.
Кілька років тому Васьків був увічнений короткою енциклопедичною згадкою у ретельній книзі про Делятин і Делятинщину, матеріали до якої зібрали батько (помер у 1980) і син Клапчуки. Кілька дат з життя, стареча фотографія, репродукція однієї пастелі і сумне резюме – весь архів Васьківа був втрачений, знищений, залишилося кілька робіт у приватній збірці.
Друге народження Йосипа Васьківа безпосередньо пов'язане з дослідницькою активністю Андрія Мисюка. Хроніка цієї історії така.
Навесні 2012 року корінний делятинець Андрій Мисюк, який дуже інтенсивно відчуває своє закорінення у цей непростий Делятин, який перестав бути містом після Другої світової війни, почав працювати над створенням музею історії Делятина, міста, яке перестало існувати, але мало би бути знову містом. Передовсім завдяки відродженню історичної пам'яті, яка тут – як знамениті забуті соляні води – ніколи не втрачала містової концентрації, але довгий час не мала чогось такого, що би сприяло кристалізації надгустого розчину.
Андрій Мисюк виборов приміщення для кристалізації. Вілла посла Лагодинського, в якій свого часу працював музей Марка Черемшини, який свого часу працював асистентом адвоката Лагодинського у Делятині, найкраще надавалася для такого задуму. Через кілька домовленостей зі школою, яка розмістила у вже недіючому музеї початкові класи, майже вся вілла знову стала музейною.
Було зібрано неймовірну кількість матеріалів про історію міста. Представлено всі важливі речі і явища, які тут відбувалися. Бракувало тільки чогось про Васьківа. Міфічного найбільшого художника у Делятині, який, до того ж, не просто тут народився і пішов кудись у світи (таких є досить багато), а свідомо вибрав Делятин, був тут художником і не покинув його аж доти, доки смерть їх не розлучила.
Андрій Мисюк дізнався про те, що до Васьківа, від якого у Делятині нічого, крім могили і кількох легенд, не залишилося, в останні роки його життя приїжджав якийсь родич зі Львова. Правдоподібно, Богдан.
За телефонною книгою Мисюк почав шукати у Львові всіх Васькових, передовсім Богданів. А паралельно знайшов контакт із знаменитим львівським колекціонером мистецтва, родом з Надвірної, недалеко, отже, Делятина, бо музеєві конче потрібний був кептар делятинського типу. Виявилося, що у колекціонера теж була робота Васькова – та сама, що в енциклопедії Клапчуків, тільки в іншій техніці. Гуцул повертається з полонини, йдучи коло коня, навантаженого бербеницями.
Андрій Мисюк хотів би її до музею. Але колекціонер вже не може нічого віддати, бо ціла його колекція описана і зафіксована, і невдовзі має бути передана містові (її, врешті, прийняв Український Католицький Університет, надавши приміщення для збірок).
Натомість колекціонер знає когось, хто може щось знати про Васькова. «Це Богдан Васьків?» – питає Мисюк. «Чи давно Ви спілкувалися з мольфарами?» – каже колекціонер і відповідає, що так, він.
Вони вдвох ідуть до Богдана Васькова. Той також колекціонує, а давніше був якимось видатним інженером-будівельником. Коли Мисюк заходить до кімнати, то мало не непритомніє, його крик досі пам'ятають сусіди. У кімнаті стосами лежать сотні робіт делятинського Йосипа Васькова. Картини, ескізи, документи, скромна, але вишукана бібліотека. Понад усім – ще один варіант знакової роботи: «Гуцул з бербеницями».
Довгий перегляд архіву, під час якого визначний колекціонер вже кілька разів дрімає, закінчився абсолютно несподівано. Андрій Мисюк хотів випросити хоч щось. Натомість Богдан Васьків сказав: забирай усе. Мисюк знову мліє. Богдан, який є племінником Йосипа, розповідає, що вже кілька разів пропонував, щоби архів забрав якийсь львівський музей. Але львів'яни, почувши, що художник з Делятина Івано-Франківської області, втрачають до архіву інтерес і радять звернутися в обласний музей Івано-Франківська. У Франківську відповідають, що було би добре, якби все це взяти і самому привезти до нас. А тут Мисюк. Він цього хоче, він з Делятина і приїхав на автомобілі.
На початку літа 2012 року весь архів Васьківа доїхав до Делятина. Кілька величезних пуделок картин, ґравюр, акварелей, ескізів, книжок і документів. Попросту шок від повноти чийогось світу. Візит на острів, наповнений присутністю Крузо.
У вересні делятинський музей почав працювати. Окрему кімнату на піддашші вілли довелося віддати Васьківу – так багато його є.
Виявляється, що Богдан Васьков, племінник Йосипа, впродовж кількох років у шістдесятих приїздив потягом Львів-Рахів до Делятина, йшов увечір до родича, говорив з ним кілька годин, а на світанку вже сідав на потяг Рахів-Львів, повертаючись додому. І кожного разу у своїй течці вивозив якусь частину архіву. І так багато разів. І таким чином ніщо не пропало. Чекало свого часу. І дива, яке станеться, яке сталося.
Диво, яке сталося, потребує Шерлока Холмса, запрошеного на острів, де сорок один рік жив Робінзон Крузо, після якого залишилося обмаль казок, але так багато матеріальних слідів. З яких тільки він, Шерлок, може реконструювати історію Робінзона. Такого собі Йосипа Васьківа.
Ми знаємо, що Йосип народився 1895 року у Йорданові біля Мислєніц. Його тато походив з Бродівщини (власне, звідти і племінник Богдан). У Йорданові залишився після служби у війську, одружився з місцевою жінкою, працював у суді. При хрещенні Йосипа записали Васьков, але з верхньою рискою, тобто Васькув. Власне так він фігурує у пізніших документах, так підписує більшість своїх робіт аж до кінця тридцятих років.
Знаємо також, що згодом сім'я опинилася у Львові. Йосип почав вчитися у вчительській семінарії, але вже у 1912 році став слухачем Вільної академії мистецтв у Львові, при вулиці Пісковій.
На перекладеному нотаріусом свідоцтві, виданому Васькову через багато років, засвідчено, що від 1912 до 1917 року той вивчав науку рисунку, малярства, слухав курс анатомії, перспективи і брав участь у виставках академії.
А вже у 1921-1922 навчальному році Васьків студіює журналістику у Вільному польському університеті у Варшаві.
Ще два документи того часу, які Васьків привіз до Делятина – це членський квиток мистецького клубу у Львові і членський квиток професійного об'єднання художників у Варшаві.
Останнє свідчення про життя художника у Варшаві – каталог великої збірної виставки у 1928 році, в якому картина Васьківа позначена у загальному переліку недалеко від роботи Малевича.
І ще кілька книжечок популярних варшавських літераторів з дарчими підписами.
Якийсь злам стався у 1931 році. Існують різні версії того, що стало останньою важкою. Чи дружина-полька не дозволила, щоби донька Васьківа вчила українську мову, чи його було звільнено через українство і належність до церкви східного обряду з роботи у варшавському інституті підвищення кваліфікації вчителів.
У кожному разі, у 1931 році Йосип Васьків покинув свій світ, до якого більше ніколи не повернувся. Саме тоді він опинився у Делятині на Станиславівщині. Кажуть, що перший рік він прожив у землянці під лісом, ні з ким не контактував і поводив себе дивно.
А через рік став провідником і почав водити групи туристів по Карпатах.
У той час Десятин був знаменитим курортом загальнопольського значення. Крім повітря і красот початку великих Карпат, він славився купелевими закладами з цілющою соленою водою. Правдоподібно саме серед відвідувачів курорту був хтось, хто або упізнав варшавського художника, або довідався про його драматичну історію і взявся йому допомогти. Може, Васьків якимось чином сам подбав про себе. Та від 1932 року він почав отримувати пенсію. Що то була за пенсія, неясно. Чомусь запам'яталося, що це було 180 злотих місячно. З такими коштами у Делятині можна було бути художником, не турбуючись питаннями виживання.
Про наступні довоєнні роки знаємо, що Васьків купив хату, що у 1933 році його виставка відбулася у делятинському народному домі, що він носив берети, що виписав собі багатотомну загальну енциклопедію. І кожного дня малював.
Особливо його зацікавив офорт. Збереглося кільканадцять пластин із закінченими роботами, десятки пробних відбитків, записки, які стосуються техніки офорту і гравюри.
Недавно один старший чоловік переказував почуту ним від ще старшої делятинки історію про Васькова і «віз джамали». Буцімто у 1939 чи 1940 році Васьків на знак протесту проти окупації і розділу Польщі змайстрував собі житло на колесах і оселився в ньому у ґорґанських лісах делятинського присілку Любіжня. Важко перевірити правдивість цього епізоду, але його доповнює один задокументований факт.
У травні 1941 року радянська влада влаштувала велику обласну виставку у Станіславі. У детальному каталозі, який зберігся в архіві Васькова, йдеться і про нього. Вісім картин, за назвами яких можна припустити, що це ґорґанські пейзажі, цілком могли бути намальованими власне під час тієї виправи на возі. Тим більше, що біля прізвища Васькова вказано – Любіжня (у цьому примірнику каталогу Васьків своєю рукою виправив Любіжню на Делятин).
Приблизно тим самим часом можна датувати ще одну цікаву роботу, пов'язану з історією звичаїв. Це урбанний пейзаж Станіслава, дещо неточний щодо розміщення конкретних будинків. На пейзажі є рукописна помітка автора – шкода, що мусив малювати з пам'яті, а не з натури, бо, якби сів малювати у місті, то міг би бути затриманий і арештований як шпигун.
Після 1941 року Васьків вже ніколи ніде не виставлявся.
Від 1945 до початку шістдесятих він вчителював у делятинській школі. Спочатку викладав і німецьку мову, і українську. Потім малювання. А в останні роки був покараний таким чином, що залишили йому тільки уроки ручної праці. Васьків був незручним вчителем для радянської школи. Він постійно балансував на межі дозволеного і забороненого.
Є така історія про його стосунки з шкільним керівництвом. Якогось року у школах почали запроваджувати метод взаємного контролю вчителів. Це означало, що кожен вчитель зобов'язувався контролювати роботу іншого і давати тому зауваження та рекомендації стосовно викладання. Васьківа мав контролювати вчитель фізкультури. На зборах Васьків сказав, що не бачить в такому жодного сенсу, бо що може знати фізкультурник про викладання образотворчого мистецтва, і що може він сам порадити фізкультурникові, коли зовсім не розуміється на спорті.
«То що, Ви не підтримуєте політики партії?» – запитав директор. «Не підтримую», – сказав Васьків. «А яку тоді політику ви підтримуєте?». «Я підтримую політику Магатми Ганді», – відповів Васьків. З того часу Васькова почали називати Гандою.
Його вважали диваком і не цілком нормальним. Тільки з листа Наталії Семанюк, вдови Марка Черемшини, можна зрозуміти, що Васьків поважно приклався до оформлення музею Черемшини у Делятині, власне у тій віллі Лагодинського.
На старості літ Ганда пас кіз, жив з якоюсь жінкою, яку називав «моя совітка» (вона була приїжджа, працювала на вокзалі, а після смерті Васьківа продала його хатчину і кудись поїхала), грав на скрипці. На пленери вже не ходив, але не переставав вигадувати якісь алегоричні картини. Вони так і не були створені, але залишилися ескізи. Ескізи зроблені кульковою ручкою, що означає, що на початку сімдесятих, незадовго перед смертю.
Найважливішим, однак, було те, що, завдяки нічним візитам племінника весь архів художника був переправлений до Львова.
А тепер повернувся до Делятина, на острів. І там всього різного так багато є, що потрібно Шерлока. Щоби придивлятися до сотень листів графіки, десятків полотен живопису, книжок, записок польською і українською мовами, портретів і автопортретів, пейзажів, похилених будинків на вулицях Варшави, Катовіц, Станіслава і ще якоїсь уявної Італії, планів перетворення Делятина на ідеальне місто, повне елєґанції і сили, з вулицею Сумних Аптекарів, мідних пластин, відбитків, екслібрисів, алегорій і побутових сцен, рисованих у якомусь хмарно-вітряному заокругленому стилі, і побачити крізь все це уламок цивілізації, що відбрунькувалася у певний момент від основного стовбура і невпинно розвивалася у автономному острівному режимі. Майже як Мадагаскар біля Африки. Або Робінзон Крузо з його плантаціями і винаходами.
Щодо Делятина, то Васьків вибрав його у 1931 році тільки тому, що колись давно, ще коли він був малою дитиною, батьки поїхали з ним на літній відпочинок до модного курорту на початку великих Карпат, де було повітря, води і ще щось. Мабуть, щастя.
08.05.2014