Блукання світами привело мене до Ізраїлю у 1993 році. Ще не охолола тоді пам’ять про “війну у затоці” 1991 року, коли на країну впало півдесятка Саддамових ракет. З огляду на серйозність ситуації влада Ізраїлю дозволила багатьом категоріям громадян озброюватись. І, хоч на момент мого прибуття загроза минула, чимало людей розгулювали з кобурами на поясі. Це було і демонстрацією патріотизму, і своєрідною модою.
Чи небезпечна зброя у побутових конфліктах?
...Південні, гарячі ізраїльтяни спалахують миттєво. Побачиш, бувало, як стоять один навпроти одного, ніби два півні, “тунісець” і “мароканець”*. Вирячені очі – до таких самих очей, зведений люттю рот – до такого самого рота. Горлають гортанною мовою, аж піняться. Так і чуєш з обох боків: “Мáньяк!” “Бен зонá!”**
А сонце пряжить і пряжить кучеряві голови. Але ті не перегріваються. Руки – позаду. Застосування сили – це стаття. Рукоприкладство. Потягтися ж до кобури, хоча би для відлякування – і думки нема.
...На початку, поки не вивчив мову і не влаштувався програмістом, працював охоронцем. “Шомер”, як зветься це по-місцевому, мав бути озброєним. Іспит зі стрільби для мене, після дворічного офіцерства в радянській армії, труднощів не являв. Був час, коли “шомерячи” у двох компаніях, я мав два пістолети одночасно.
Італійська “Беретта” – дівчинка. Вона невеличка, пласка. Можна покласти у кишеню. Ізраїльський же “Єрихо” – без сумніву, хлопчик. Переросток. Великий, масивний, з випинаючими кутами. Із ним мороки незрівнянно більше – заважає, куди не почепи.
Головна проблема, коли маєш зброю, – не загубити її. Отримуючи пістолет, зобов’язуєшся весь час носити його зі собою. Під час сну – класти під подушку.
Звісно ж, це нереально. Я, приходячи з роботи, закидав кобуру з пістолетом чимнайвище на антресолі – аби не дісталися діти.
...В традиційніій єврейській культурі закладена патріархальність сімейного життя. Дружина тут має називати свого чоловіка “баалí” (“мій володар”, “мій повелитель”). Така форма стосунків часом входить у протиріччя зі сучасністю. Буває, “повелитель” вбиває непокірну дружину, буває (що рідше) – навпаки. Наскільки пригадую із випусків новин, такі злочини чинилися найчастіше ножем, а не з вогнепальної зброї.
...В Ізраїлі маєш зброю на очах постійно. Солдати і солдатки ЦАГАЛу повсюди тягають свої автомати “Узі”. Особливо багато їх на вихідні, коли їдуть зі служби додому або вертаються назад. Не дуже приємно, як у переповненому автобусі тобі впираються дулом у бік або в стегно. Але звикаєш до всього.
...Звісно ж, володіння зброєю дає ексцеси. Найгучніший стався 25 лютого 1994 року. Барух Ґолдштейн, лікар за професією, мстячись за теракти з боку палестинських радикалів, у хевронській мечеті застрелив кілька десятків і поранив понад сотню молільників. Для когось він став злочинцем, для інших – героєм.
...Отакі спогади, у зв’язку з українськими подіями, навідували мене віддавна. Але щодо права на володіння бойовою зброєю для цивільного населення не задумувався. Не дозрів бо народ.
На сьогодні ж, після повідомлень з Одеси, де сепаратисти (ще й отримавши зброю від міліції) відпущені на свободу, а українські патріоти тремтять за свою долю, стає очевидно: в Україні – війна. Причому із зовнішньою загрозою.
Ізраїль тут має досвід, бо перебуває в цій ситуації постійно. І, у разі загострень, не вагаючись, озброює лояльних до влади громадян.
___________________
* Так називають в Ізраїлі іммігрантів (“олімів”) з цих країн. Туніська (а надто мароканська) алія є дуже чисельними.
** Це найпопулярніші івритські лайки. Перша зрозуміла і без перекладу, друга означає “син повії”.
04.05.2014