Портрети з нашої дійсности.
З першим з них зустрінувся я вранці. Сніданок кипів на машинці, коли ввійшов брат, а за ним 13-літній хлопчина.
— Не гнівайся! Йду до праці тай зачіпив по дорозі. Сидів на сході під брамою. Може в тебе є що попити гарячого? Уявляєш: йде пішки зза Тернополя до Самбора...
Я поглянув недовірчиво. Малий мав рудаву, надто втиснену в плечі голову, веснянки на блідому лиці й велитенські, запорошені чоботиська, у яких обцаси зїло каміння дороги. В руках мав паперову торбу, в ній книжки. Збентежено мняв шапку.
— Сідай, хлопче — підсунув я крісло. — Зараз буде чай з молоком. Ти давно вийшов з хати?
— А третій день іду...
— Не болять ноги?
— Болять, але це нічого. Скоро буду в мами.
— Так ти до мами йдеш?
— До мами. Я був у свого стрия в Teрнопільщині, стрий учителем в Я., а тепер стрия перенесли і я не мав де бути. Треба пішки йти...
В торбі у хлопчини були три книжки: рахункова, польська й українська з тих, що їx вживають у 4-ій кл. народніх шкіл. Зшитки були повні гарного письма, рахункових вправ, ґеометричних рисунків.
— Ти будеш дома вчитися, коло мами, правда?
— Чи я знаю? Мама бідні, а нас в хаті четверо — говорив поважною мовою селянської дитини, що з малку мусить про себе думати й журитись. — У стрия я був уже два роки.
— Батько чим був?
— Кравцем.
— А ти мабуть теж хочеш бути кравцем?
— Ні — взяв він з моїх рук горнятко з молоком. — Я хочу бути шлюсарем...
В очах щось мигнуло темне, ніби всміхнувся до мрії.
— Але не знаю, як буде...
Пив гарячий чай і дивився пильно на кухонку.
— Ти таку бачив уже?
— На образку бачив — лиснули очі інтеліґентною думкою. — Але на очі бачу перший раз... Чи то, прошу пана — осмілів — дорога штука? Самому не годен зробити?
Осмілів геть. З бідного, згорбленого, недокормленого в дитячих літах, сірого з одежі хлопчини, що ростом ніяк не зраджував своїх літ, виклювувався світлий майбутній ремісник, інтеліґент, може й діяч. Я пішов до шафки з книжками й коли він випив та подякував, подав йому три книжки.
— Ой, дякую — втішився. — Ще по дорозі прочитаю. А в хаті є ще мої книжочки і "Haш Приятель'', що мені отець-катехит давав. Я відсилав, аби тамті читали.
Упхав книжечки у свою паперову торбу, яку ми з братом перепакували у ще один папір, взяв золотого, якого ми йому простягнули, і мняв шапку:
— Будьте здорові. Taй дякую. А в кого я був — прочитав мою візиту на дверях. — Буду знати. Слава Йсусу!..
Пішов униз сходами, в чоботях, яких обцаси зїло каміння дороги. Ще перед ним далека вона.
— Яка? — аж тиснеться питання.
ПОЛІЩУК, ЩО ПИШЕ...
Той другий прийшов у полудне: застукав так легосенько, що я скоріше інстинктом, як вухом вчув, що хтось під дверима. Перше вражіння: великі темні очі й високе інтеліґенте чоло.
— Я вже у вас був хіба з десять разів — говорив мягким голосом, що ніби просив вибачити. — Я хотів просити такої якоїсь ради. Ні, дякую, не буду сідати. Вже йду. Я так на хвилиночку. Нікого у Львові не знаю, a брат стриєчний колись згадував...
Ледви посадив я цікавого гостя, хоч плаща таки не хотів скинути. З вимови чую — не галичанин...
— Так, я з Полісся. Батьки господарі на кількох морґах. Я приїхав, ходжу на курс, цього року скінчу шість ґімназійних, у черговому матуру.
— Деж ви примістилися?
— В бурсі. Та в тім то й річ, що третій місяць уже не плачу, не маю чим і — я розумію: не можуть мене даром тримати.
— Так що? Вернетесь до хати?
— Ніяк не можу. Ви знаєте поліські умовини. І грошей не присилають. Мабуть, їм теж тяжко...
Яку йому міг я дати раду? Справа була незвичайно проста: цьому юнакові, що прийшов з далекого Полісся й за два роки хоче перегризти середню освіту, треба було 15 зол. місячно на бурсу і 15 зол. на його видатки, на школу. Яка мала, але одночас яка жахливо велика в наших умовинах сума! А що потім?
— Не краще було б вам учитись якогось ремесла? Скоріше могли б ви добитись хліба — випробовую його погляд.
Лице поліщука спохмурніло.
— Чому ні, тільки ж я вже так затявся. Я вже скінчив у нашому повітовому місті дві ґімназійні і потім мусів перервати науку. І з того часу так і вирішив: Я мушу за всяку ціну бути у Львові...
Кімнату залягає прикра мовчанка. Як лячно іноді в таку мовчанку, коли не маєш, — так, таки справді не маєш що сказати...
— Вам літ? — кидаю, щоб перебити.
— 22. Ще маю трохи часу. Але й змарнував скільки літ. Я, пане редакторе... — нагнувся до своєї старенької, витертої течки — я приніс статейку таку. З Полісся. Може вам на щось придасться...
Не каже, що може дістав би за неї 2—3 золоті, такі цінні тепер для нього. За ніжний на такі пропозиції, бо коли беру "статейку", що є добрим жмутом журналістичного порізаного паперу й починаю читати великі, рівні букви та добрі перші речення, чую, що він червоніє на обличчі...
— Добре, кажу. Якщо це буде доречі, кілька золотих дістанете. Коли зголоситесь?...
— Ні! ні! — червоніє ще дужче. — Я не для того... Як позволите, то я зайду. Я вже не буду перебивати...
Устав, пішов. Тихо й непомітно. Залишив по собі дивне вражіння: 30 золотих місячно і може бути людина!...
Стаття була справді добре написана. Мало що довелося виправляти.
У СЛУЖБІ МИСТЕЦТВА.
Вечорами до мене заходить мій друг, молодий і талановитий різьбар, якого твори в наших музеях і якого вже люди знають. Ми однолітки: 34 рік, тільки ж я, в його бодай уяві, "вгромадянений": хата, яке-таке місце і праця. Того вечора прийшов теж, ще більш чорний, як завжди і ще мов худіший своєю тендітною постатю.
— Знаєш — сміявся мимо всього з мого запиту, як коло нього. — Досі я завжди казав, що вже далі не піде, але воно якось ішло. А тепер, коли дивлюся на тамте — то це були прегарні часи. Тепер, я тобі щиро кажу: Не піде далі. Ну, ніяк не піде!
Ходив по кімнаті у своїй старенькій блюзі й мигав обсмиканою чуприною під світло. ("Чуприна! — згадував я. — Колись ми всі завидували йому тієї чуприни!").
— Ти щось робиш? Видовбав щось нове?
Він аж спинився.
— Як його робити? В хаті, як у псярні — зимно. Коло себе й на глину сотика не маю. Від першого не плачу за хату...
Він ніби приловив себе, що говорить забагато і пробував жартувати:
— Четвертий день варю на прімусі капусняк. І який! Шкірки не видав, смальцю не чував!... Ще добре, що прімус господиня дає, бо якби був мій, то мусів би продати...
Ходив знову по кімнаті довго, мовчки. Я писав.
— Знаєш, я є пехман — спинився коло мене. — Мав я кавалок тієї праці у видавництві Н., то воно мусіло збанкротувати. Мав поїхати до Варшави на дальші студії — на білєт не було. Мав убрання одне, одиноке добре — хтось тиждень тому вкрав...
— Та як таки вкрав?
— Вкрав. Я пішов до Славка Р., що має хату і глину. Ліпив ціле пополудне, а злодій вліз — і пішов. Але — ніби прихопив себе знову на щирости — подивись, що виліпив!...
Це були світлини справді великих, чудових речей. Справжні мистецькі речі. Кожний рух ніби не в глині й кожна постать наче жива.
— Не ніг би ти зробити з цього копії та продати?
— Копії? Треба на форму, на ґіпс...
Ці гроші були в нього великим видатком.
— Але я розкручу — взяв шапку. — Слухай, може б ти когось знайшов, що хотів би собі зробити портрет-різьбу?
Питання стояло в повітрі, як гостра колючка. Наші люди видають сотки на сукні, приняття, конференційні "дві моцні"...
Мистець повинен обовязково не мати на глину.
ПІДСУМКИ.
Кожний з нас певно теж зустрічає такі самі постаті. Мабуть не тільки в мої двері ковтають вони. Це буденне явище. Типові люди, що зїздять на бічні рейки й застигають на них — на чию шкоду, прошу вас?
Шкода, що нема звичаю ковтати до людського серця. Може хлопчина, що мрів про шлюсарський фах і йде сотки км., може поліщук, що пише добрі статті і не має на бурсу, та мистець, що не має на глину і тижнями їсть капусту, мав би право туди застукати.
[Діло]
30.04.1939