Студенти факультету культури і мистецтв Львівського університету Івана Франка спробували означити для себе культурний вимір української революції на однойменній студконференції 9 квітня. Ключовим поняттям дискусій стало слово «відповідальність».
Фото Іван Богдан
Революцію можна планувати, можна її творити, перетворювати, критикувати, переконувати, як треба було зробити і запевняти всіх, що все це сплановано, її можна ігнорувати, її можна боятися, заперечувати (внаслідок того страху), в ній можна розчаровуватись чи надихатися нею, вірити в неї, радіти їй і пишатись своєю в ній участю. Себто – з революцією-в-дії, коли вона пульсує, і ніхто не знає, чого йому сподіватися на завтра, коли вона в тебе за вікном, в серці чи в телевізорі, можна поводитись як завгодно (щоправда, в міру своєї позиції чи її відсутності). Але коли активна її фаза у столиці закінчується, спектр маніпуляцій звужується до: пережити її, бо ж твоє життя продовжується, заперечувати її значущість чи просто про неї говорити. Перший варіант, незважаючи на цинічний на ньому наліт, є вірним. Але, видається, без проговорювання нічого в нас не вийде.
Чому варто говорити про революцію? Так, боляче й некомфортно, з постійним цвяхом у голові: як ми тоді жили? (особливо в кінці лютого лютого), з тисячами питань і ймовірними варіантами розвитку подій, які не сталися, ніби на довгому сеансі у психотерапевта ми повинні проговорити це все, усвідомити, осмислити,щоб могти жити далі якось оновлено – «в сім'ї вольній новій». Євромайдан тривав довго і став для нас імпульсом розвитку, прикладом нашої небезхребетності чи навіть наявності титанового хребта, мотивом діяти, натхненням жити, став джерелом шопенгауерівської волі до життя, спонукою творити… Щодо останнього, то тут йдеться не тільки про розфарбовування касок, розквіт лівого мистецтва, йолку-як-експонат чи інші мистецькі практики. Революція власне і є колективним актом творчості: креативна потенція Євромайдану несказанно потужна – ми витворили нову українську культуру, яку, звісно, ще рано пробувати осягнути, тут потрібна дистанція. Але беззаперечним був і є вплив революції на українську масову культуру (не плутати з профанною).
Спробу поговорити про культурний вимір української революції зробили студенти факультету культури і мистецтв Львівського університету Івана Франка на однойменній студконференції 9 квітня цього року. Ціллю організаторів не було поставити оцінки певним явищам чи процесам (рано ще, та й чи потрібно), чи бодай охопити всі проявлені культурні феномени революції. Метою стало осмислення певних подій, учасниками яких ми були, та здійснення спроби зрозуміти, що ж змінилося в українській культурі, чому такій великій кількості людей стало некомфортно в запропонованій моделі буття, в тому числі й культурній, і, найістотніше, як нам жити далі з новопосталим нелегким багаторівневим спадком революції?
До участі в конференції зголосилося 10 дійсних чи колишніх студентів факультету, найперше культурологічного напряму підготовки. Найістотнішими питаннями, які ставили перед собою молоді доповідачі, були питання ролі соціальних мереж у революціях ХХІ століття і зокрема Євромайдану, питання нової стихійної сакралізації майданного простору, історії візуальних й аудіальних символів повстання, актуальність постаті Шевченка, і що робити з майданом в наших головах - як про нього слід пам’ятати? Сфокусуємо увагу на деяких з них.
Роль мережі Інтернет у становленні сучасних революцій обрав для аналізу студент 4 курсу Андрій Радецький. На думку доповідача, початок ХХІ століття увійде в історію як доба революцій нового формату: «арабська весна», масові протести на площі Таксім в Туреччині, а тепер й український Євромайдан об’єднує важливий фактор: зародження революції в соціальних мережах. Соціальні мережі – найперше facebook та twitter – стали чимось на кшталт давньогрецьких агор – віртуальним місцем зустрічі й обговорення суспільних проблем та шляхів їх вирішення. Численні повідомлення, коментарі, попередження, заклики, прохання про репости, списки найнагальніших справ, найнеобхідніших терміново речей та ліків стали звичними для учасників Євромайдану. Саме з соцмереж ми дізнавалися про потреби мітингувальників, заплановані акції, шукали шляхи добирання до (з) Києва, дізнавались про можливі небезпеки. За словами М. Кіяновської, нам бракує вміння працювати зі шквалом інформації, схоже на те, що Майдан став для нас добрим вчителем. Через соціальні мережі і їх питомо соціальноєднаючу функцію ми витворювали нову майданну спільноту – спільноту незгодних. Цікавою підсумковою тезою Андрія була подяка Марку Цукербергу, який може додати собі в актив ще одну країну, що з допомогою facebook скинула свого диктатора.
Про майданну спільноту говорила студентка 2 курсу Людмила Задорожна. Предметом її доповіді була нова сакральність майдану і практика витворення зовсім іншого, майже церковного поняття ближнього. Відомо, що Євромайдан спочатку осмислював себе як мирний протест, однак справжнє гу(а)ртування людей відбулося не в умовах миру, а в умовах виживання. Кожен агресивний випад влади підсилював почуття громадянської та національної самосвідомості. Ієрофанія революції, себто те сакральне (за Мірче Ілліаде), що витворила культура майдану, полягає у єднанні навколо української ідеї та ідей свободи загалом людей зовсім різних за походженням, національною приналежністю чи віросповіданням. В українській культурі, на противагу нав’язаним «крайнім хатам» і «трьом гетьманам», наразі народилася та повсюдно втілюється ідея сакральної єдності, де кожен – ближній. І це одне з найістотніших здобутків української культури за час тривожного тривання Євромайдану.
Мистецькі практики на студентській конференції обговорювались неодноразово. Аналізувати візуальну семантику майдану взялася студентка 2 курсу Софія Соляр. Зокрема йшлося про символіку прапору Європейської Унії та червоно-чорного стягу, йолку як символ колективної творчості та креативні й лаконічні візуальні маркери Євромайдану. Щодо аудіальних знаків окрім «Слава Україні!» – «Героям Слава!» йшлося про інші, не завжди цензурні (але ж яка цензура на революції? революція – це апріорі позацензурне явище) вигуки, які несли символічне навантаження та виконували функцію відмежування своїх від чужих.
Студентка 4 курсу Ірина Швидко разом з культурологом, випускницею факультету культури і мистецтв, Любов’ю Куйбідою поставили перед собою амбітне завдання: знайти відповіді на питання: як нам зуміти жити далі, і як правильно пам’ятати про революцію та її героїв? Комеморативні практики українців завжди концентрувались на певній травмі: чи йдеться про голодомор, а чи про масові розстріли в лютому цього року (ще ж зовсім недавно!). Себто, ми пам’ятаємо те, що нас болить. Протягом тривожних зимових місяців Євромайдан став для українського суспільства тим, що П’єр Нора означив «тотальною подією» – подією, яка позначилася не тільки на її безпосередніх учасниках, а також на тих, хто спостерігав за її розгортанням по телевізору чи в Інтернеті. Особливістю такої події, за словами Любові, є її публічність та потреба в репортерах, а також те, що вона провокує інтенсивні емоційні переживання і тривогу. Тому дослідник пам’яті П. Нора рекомендує нам напрацювати собі «рефлекс історика»: так він називає здатність виявляти в події частку неподієвого – тобто, аналізувати не саму подію, а те, що вона виявляє: в нашому випадку це – нагальну потребу змін внаслідок кризи ідей і невідповідності ймовірного дійсному. За умови такої дистанції ми зможемо побачити, які власне ми є, і як ми змінилися у вирі революційних подій.
На питання: що робити з тим, що вже відбулось, але все ще пульсує в головах людей, Ірина Швидко радить – пам’ятати. Тоді виникає питання: як саме пам’ятати, аби не травмувати себе ще більше. У своїй доповіді студентка, посилаючись на праці того ж таки П.Нори, міркує над потребою встановлення місць пам’яті – локацій, де б концентрувались комеморативні практики: практики спільного пам’ятання значущих для народу подій шляхом їх періодичної репрезентації та послідовної міфологізації. Тоді виникають нові виклики українській культурі: які це мають бути місця, де і хто вправі їх встановлювати – себто керувати нашою колективною пам’яттю.
Окрім названих контекстів йшлося також про революційні графіті (Катерина Харченко), об’єднуючу енергію спротиву (Адель Ягібекова), точку неповернення (Віктор Багаєв). Цікавим видалося твердження останнього: коли на початку багато людей критикували активні дії мітингувальників, мовляв, ще півтора року почекайте, а там вибори, куди спішити? То влучним порівнянням став приклад хворого зуба: якщо людину болить зуб, вона ж не чекатиме півтора року, а якомога швидше звернеться до стоматолога. Причиною майдану став нестерпний біль багатьох, і ми зуміли собі зарадити, от тільки мікстура не така швидкодіюча, як би нам хотілося.
Українська культура, без сумніву, зазнала змін. Проговорені на студентській конференції теми є тільки краплею в морі формування нової гуманітарної (гуманної) національної культури. Ключовим поняттям дискусій стало слово «відповідальність»: за те, що було, за тих, з ким втрачено зв'язок, перед собою, перед своїм майбутнім, перед власними спогадами. Євромайдан революційним способом сформував українську молодь: зникла опозиція між мною і державою: з’явилася європейська формула Я = Держава, а це добрий знак на шляху національного оздоровлення та виходу зі стану культурної фрустрації.
30.04.2014