У питанні «української кризи» Європа повинна нарешті почати діяти єдиним фронтом. Берлін, Париж, Лондон, Рим повинні нарешті зрозуміти, що дипломатичні важелі мають межу свого застосування. Подальша бездіяльність може виявитися злочинною хибою, яка спровокує дестабілізацію в Європейській Унії та НАТО.
Спостерігаючи за «миротворчими» потугами Європи, її спробами вмовлянням кремлівського керівництва зупинити російську агресію, зайвий раз переконуєшся, що вона ніскілечки не вивчила уроки історії ХХ століття. А передовсім це стосується Німеччини, котра дуже любить виступати адвокатом «кришталево чистого демократа» (так екс-канцлер Ґергард Шрьодер назвав свого часу Володимира Путіна). Водночас не знайти іншої країни, котра так спокутувала свої гріхи за геноцид, писала б про це книжки, проводила відповідні уроки в школах, споруджувала меморіальні комплекси. Навіщо? Щоб цілковито втратити пам'ять і пильність, не помічати, що фашизм, нацизм не конче повинен носити на знаменах Hakenkreuz?
Невже німці та їхні європейські колеги забули, як вдалося зупинити військову машину Гітлера, а разом з нею, окупацію незалежних держав, геноцид, державний тероризм? Дозволю собі нагадати: аж ніяк не завдяки дипломатії. Не міжнародне право, не рішення Ліги Націй, не петиції світових інтелектуалів, не концерти за мир зупинили Адольфа Гітлера. Просто на його силу знайшлася більша сила.
Сім років безчинств дозволив світ нацистський Німеччині, допоки не отямився й взявся за гасіння пожежі. І дипломатія тут була ні до чого. Що більше, вона лише погіршила справу, дозволивши Гітлеру виграти час.
Не дипломатія звільнила Східну Європу від радянського панування. Чи точніше так: дипломатія в цій справі залагоджувала лише формальні моменти, а головними дійовими персонажами були натовські генерали. Військова міць Пентагону та його європейських союзників, модерне озброєння Північноатлантичного Альянсу змусили Червону Армію фактично капітулювати й повернутися в російські казарми.
Пригадаймо, які Антеєві дипломатичні зусилля докладали Європейська Унія і США за цей рік. Косяками до Кремля їздили представники всіх рівнів, запрошували на зустріч до себе й на нейтральній території. А врешті-решт всі ці зусилля виявилися Сизифовими. Те, що Захід присягає не вдаватися до насильницьких дій у вирішенні «української кризи» аж ніяк не значить, що симетрично вчинить і Москва. Тут якраз діє обернено пропорційна залежність. Пацифізм Заходу ще більше заохочує Кремль до війни.
Цивілізований світ мав зрозуміти цю логіку Кремля ще під час війни на Кавказі, а особливо після інвазії в Грузію у серпні 2008 року, яка відбулася після фіаско спроби Києва й Тбілісі долучитися до Плану партнерства для вступу до НАТО.
Росію більше не цікавить міжнародне право, що більше, вона бажає його знищити. Анексією Криму Москва зайвий раз дала Заходу зрозуміти, що в подальшому не має наміру поважати угоди, укладені за останні 70 років.
Російські збройні сили ще минулого року проводили нахабні маневри біля самих кордонів НАТО. Імітували навіть прорив ворожої оборони завдяки ядерному удару. Російські бойові літаки раз за разом «нібито ненавмисно» порушували повітряний простір Балтійських держав і навіть Швеції та Фінляндії. Саме тому в Гельсінкі чимраз частіше дискутують про необхідність відмовитися від нейтрального статусу й вступити до Північноатлантичного Альянсу. Російські ракетні війська нарощують свою присутність поблизу західних кордонів.
Навіщо це робить Путін, розуміючи, що це аж ніяк не викличе захоплення в європейських держав? А йому захоплення й не потрібно, йому потрібен страх, тривога за власне майбутнє. Усвідомлюючи, що воля Заходу нівроку заплила тлущом, він таким воєнним шантажем змушує її до поступок. Путін пробуджує в колективному підсвідомому Європи найстрахітливіше архетипи, і змушує їх працювати на себе.
Найсмішніше, що Захід, котрий сам і змайстрував психоаналіз, купується на це, мов дитина. Налякані країни ЄУ, замість того, щоб виступи єдиним фронтом проти спільного ворога, починають сваритися між собою, вступати в сепаратні союзи. Путін потирає руки: політичну ситуацію в Європі вдалося дестабілізувати. Вона й надалі міцно сидітиме на російські нафтогазовій голці.
Богу дякувати, критичну точку європейської деструкції ще не перейдено. Знову на порядку денного постало питання створення «енергетичного НАТО», мінімізації російських впливів. А у європейських столицях чимраз голосніше лунає голос здорового глузду з вимогою найжорсткіших санкцій проти Росії. Брюссель серйозно взявся за антикорупційне законодавство, яке б перекрило шлях «брудним грошам», передовсім російським. Відкритішим стає й ринок енергоносіїв.
НАТО посилює свої контингенти на східних кордонах, і це викликає досить серйозне занепокоєння Кремля. Європа починає розуміти, що досягнутий за останні півстоліття добробут лише тоді чогось вартий, коли держава здатна його захистити. І захист цей дипломатією аж ніяк не вичерпується.
28.04.2014