Йду нераз Львовом, і груди мої розпирає гордість. Таке велике місто! Камениці — малощо не хмародери, вулиці — малощо не бульвари, людей — малощо не пів міліона! Даш нурка в це муравлище і шукай як голки в копиці сіна! Дві вулиці від дому, в якім живеш, ніхто тебе не знає, ніхто тобою не цікавиться, роби що хочеш — до любовної зустрічки включно.
Так менш-більш думає кожний львовянин і хто зна чи не думав би так до смерти, колиб не... самоуправні вибори.
Вони мене одного дня вирвали жорстоко з мого сну про великість нашого коханого Львова.
Приходить до мене знайомий і каже:
— Чи ви знаєте п. Гелєну Меллер?
— Поняття не маю. Думаю — якась німкиня. Але ви, пане товаришу, досить дивний чоловік: уявляєте собі, що всі у Львові знаються! Цеж величезне місто! Величезне. Триста пять...
— Помало, помало. Не таке велике, як вам здається. Отже не знаєте такої?!
— Ні.
— А вона вас знає.
— Можливо. Це трапляється в житті.
— Ба. Не тільки вас. Вона знає мене і ще зo триста українців.
— Не розумію, до чого все це говорите.
— Зараз-зараз. Отже я пішов справджувати своє прізвище в списі управнених до голосування. Нема!... Як?! Трицять літ живу у Львові, плачу податки, каси хорих, обезпечальні і т. п., а голосувати не маю права?! Питаю якогось "пішпана", чому мене нема. А "пішпан" каже: "Бо так зезнала пані Гелєна Меллєр. Між іншим зізнала і про вас і про цілу нашу вулицю.
— А вона мешкає на нашій вулиці?
— Та звідки! Десь на бічній Малої Замарстинівської. Зараз нині виберуся туди запитатися не тільки про те, де мене пізнала, але й звідки знає, що я не є громадянином Львова.
— Прошу вас, — кажу йому — запитайте при нагоді і про мене. Направду цікаво, звідки вона має такі широкі знайомства.
Знайомий пішов, але двері не спочивали. Раз-у-раз хтось заходив і кожний з тим самим: що не є громадянином улюбленого города, бо так зізнала Келлєр, Фішка, Сікорка, Заґлобскі, Цєсляк, Трелька, Католік та ікс плюс ипсильон інших львовян.
Потім я сів і щиро зажурився. Що це все доказує?!
Що Львів, моя гордість, Львів, те на мою колишню думку величезне місто, це мала провінціональна діра, в якій себе всі знаменито знають. Знають хто ти, де живеш, кілько маєш літ, якого стану, кілько заробляєш, з ким ходиш а з ким гніваєшся, що їв нині на обід і що будеш їсти на вечерю...
Мало того! Знають навіть, коли ти набув чи стратив право голосу до самоуправних установ!
Зайдеш собі десь у закуток, задоволений, що ніхто тебе тут не пізнає, а перша ліпша Келлєр, Фішка чи інша Сікорка побачить і розтрубить по цілому місті, а коли, а з ким, а де, а чого. І халепа готова.
Страшенно мале місто.
[Діло]
27.04.1939