У радянський час Великдень, як і решту релігійних свят, українцям доводилося святкувати майже підпільно.
«Це нині влада дозволяє людям на великі християнські празники ходити до церкви, красити крашанки, навіть по телебаченню показують, як всю ніч митрополит править у Володимирському соборі. За моєї молодості ми могли про таке тільки мріяти, – згадує про тогочасне святкування Великодня Ольга Гуменюк, жителька села Кам’янка Житомирського району, 1937 року народження. – У перший день свята нас завжди голова колгоспу виганяв на польові роботи: або щось сіяти, або перебирати буряки, чи саджати картоплю – в залежності від того, на який час припадала Паска. Я собі навіть не могла уявити, що настане час, коли у цей празник зможу спокійно ходити до церкви, не працювати першого і другого дня».
Цікавлюсь у баби Ольги, як же їм вдавалося тоді відзначати Великдень. «Ох, синочку, – продовжує моя співрозмовниця, сумно посміхнувшись. – Всякого було… У нас у селі церква довгий час не працювала, комуністи зробили з неї комору, потім магазин, але старі люди не дали знищити ікони – порозбирали по хатах. Уже потім, здається, у 80-х роках знову дозволили відкрити. Коли церква не працювала, відзначали по хатах, як миші під віником. Жив у нас у селі один набожний чоловік, Іван Гупняк, так баби на Паску йшли до нього додому на всюношну. Іван читав молитви перед образами та водою, а баби підспівували йому. Під ранок, обмочивши віника у воді, святив у такий спосіб паску. Гупняк не одну жінку навчив співати церковних пісень. В селі його хату позаочі називали «Іванова церква», а його – «святим Іваном» або «мирським батюшкою». Сільський голова не раз лякав його, що відішле до Сибіру за те, що «дурманить людям голови».
У кого в сім`ї не було партійних, то ті були трохи сміливіші, а хто мав партійний квиток, боялися страшне, адже могли виключити з партії, осоромити на партійних зборах.
У мене сусід був Степан Конюшок, партійний. У них з Ганькою, дружиною його, постійно на свято страшні скандали були. Вона була баба набожна – хотіла відзначати за всіма християнськими канонами, а він боявся за свій квиток. Кричав їй:
- Ти мене, Ганько, підведеш під монастир своїми крашанками. Через них прийдеться покласти на стіл партбілет.
Вона за словом до кармана не лізла, тому відповідала:
- Заспокойся, Степане. Бог все бачить і на тому світі віддячить. Коли твої партійні будуть смажитися в пеклі в казанах, тебе Бог забере до жінки в рай. Невже ти не хочеш бути зі мною і на тому світі?
- От бісова баба, - плюючись, відповідав Степан. – Роби, як знаєш.
Щоправда, на свято сусід від гріха подальше йшов із дому і приходив надвечір, щоби ніхто не міг закинути, що святкував. У селі же люд різний, хтось міг і донести, куди треба. А так Степан завжди мав, як там зараз говорять, галібі».
«Алібі», - поправляю я.
«Так, так, синку, алібі. Я баба стара, ненавчена, це ви, молодь, багато всього знаєте. А ми три класи закінчили, читати, писати навчилися, і гайда в поле. Голова колгоспу і селищної ради знали про сімейну драму Конюшків, але закривали на це очі. З партії Степана ніхто не вигнав. Вони вже повмирали. Може, як Ганька говорила, у раю двох.
Нині напередодні Великодня тільки й чути в селі, як свині кричать – господарі ріжуть. Намагаються на свято, щоб усе було свіже, домашнє: і шинка, і ковбаска, і сальце. У наш час свиней різали за місяць до свята, аби не визивати підозр у партійного керівництва. Аби напередодні свята зарізали свиню – ніхто би не забрав, але почали би читати нотації, що Бога немає, не відзначайте куркульські свята, не втягуйте дітей у релігію, бо зіпсуєте їм майбутнє.
Писанки красили в «цибульнику». Набирали шкаралуп із цибулі, кидали до казана з водою, доводили до кипіння, потім кидали яйця – вони виходили червоні. Один «цибульник» міг обійти весь куток на селі, адже не у всіх на весні ще була стара цибуля.
Там, у партії, теж не дурні люди сиділи. Вони розуміли, що старих баб уже не перевчиш – вони, як вірили в Бога, так і далі будуть вірити. А ось молодь намагалися виховати безбожниками. Пам’ятаю, навіть тоді, коли вже дозволили ходити до церкви, аби молодіж на всюношну у Великдень не йшла до церкви, голова колгоспу запрошував до клубу музикантів, і вони всю ніч там карулєсілі на вулиці. Коли в церкві після служби уже били в дзвони, музика в клубі грала ще дужче – аби заглушити їх дзвін.
З моєю дочкою в класі вчився хлопчик Вася Савчук. Так його не прийняли в піонери, бо мати була пєвчою в церкві (співала в церковному хорі – В.Г.). Хлопчина і вчився добре, і вихованим був, але ходив з матір’ю до церкви – через це й не прийняли.
Коли дочку приймали в піонери, разом з ними третій раз приймали й «Кольку-батона». Ми на нього так в селі прозивалися, бо білий був, як батон. Два попередні рази його виключали з організації за крадіжки і п’янство. Він був із неблагонадійної багатодітної сім`ї – мати й батько страшенно пили. «Батон» декілька раз крав зерно в амбарі (колгоспна комора. – В.Г.). Коли взнали хто, виключили з піонерів, другий раз позбувся галстука, коли прийшов п’яним до школи.
Усіх дітей зібрали в сільському клубі, там вони й зачитували піонерську клятву. Вони ще маленькі (приймали в піонери зазвичай у 3-му класі. – В.Г.), а восьмикласник Колька на їх фоні, як дядько виглядав. Вася до клубу не прийшов. Вчителька, коли зачитувала список, кого приймають в організацію, зауважила, що він недостойний носити галстук. Виходило так: хлопець, який був злодієм, розбишакою, пив горілку, був достойним втретє зачитувати піонерську клятву, яку уже двічі порушив, а Вася – ні. Потім життя все розставило на свої місця – «Колька-батон» двічі відсидів у в’язниці за крадіжки, спився і помер від туберкульозу, а Вася вивчився в Житомирі в інституті, тепер працює в місті на хорошій роботі».
«Дітей напередодні Великодня класні керівники інструктували, що до церкви йти з матерями чи бабусями на всю ніч не потрібно, – згадує Валентин Лелека, 1950 року народження; у ті часи він працював учителем в школі. – Виховні години присвячувалися антирелігійній пропаганді. Дітям розповідали, що попи дурять темний народ, що ніякого Бога немає – це їхня вигадка, і вони хочуть таким чином нажитися. Звичайно, постійно робився акцент на знаменитому вислові Володимира Леніна: «Релігія – опіум народу». Окремі вчителі або директор ходили вночі до церкви і видивлялися серед прихожан своїх учнів, писали список, потім на шкільній лінійці осоромлювали цих дітей, викликали до школи батьків, проводили з ними роз’яснювальну роботу.
Пам’ятаю, був у нас випадок: на другий день після свята третьокласник приніс до школи крашанку і кусочок паски, аби пообідати під час великої перерви. Коли витяг свій великодній обід, однокласники відразу почали з нього сміятися і розповіли учительці та директору. У школі стався скандал. Дитину разом із учителькою визвали до директора, почали читати лекції про шкоду релігії, лякали, що виключать із піонерської організації. Потім викликали батьків, провели з ними роз’яснювальну роботу. Молодій учительці початкових класів, що не вгледіла за цим, на педраді ледь догану не винесли з записом в особисту справу. Одним словом, великоднє яйце переполохало весь педколектив.
Найсмішніше те, що більшість учителів вдома також святкували Великдень, окремі навіть ходили до церкви (щоправда, не в тому населеному пункті, де працювали, бо за це відразу звільнили би зі школи)».
«За радянської влади на Паску завжди був робочий день або організовували якийсь суботник, щоби тільки люди вдома не лишалися. Бо знали, що будуть святкувати, – згадує Олена Ванкевич, жителька села Іванків Черняхівського району Житомирської області, 1957 року народження. – Скільки себе пам’ятаю, в це свято всіх гнали на роботу. Отак і святкували Великдень: або на польових роботах, або (якщо пізня Паска) – на першотравневих демонстраціях.
Коли виходили на роботу, кожен брав із собою доброго «сидора»: печену паску, шинку, ковбаску. Не обходилося і без самогонки. І вже після робочого дня накривали на полі імпровізований стіл – так відзначали гуртом свято. З нами там навіть постійно місцеве партійне керівництво сиділо, їло і пило. Звичайно, вони розуміли, що такий гарний стіл через те, що кожен вдома готувався до свята, але нічого не говорили, тільки посміхалися і виголошували тости про партію і вождів. Скажу так: у цей момент кожен думав про своє: вони – про вождів, ми – про Бога. Крашанок, звичайно, на поле ніхто не брав, щоби було менше розмов, а вдома вони були практично у кожного.
Одного разу з нами був парторг. Коли вже випив трохи зайвого, почав говорити, щоби люди не ображалися на нього, що в такий день приходиться працювати – мовляв, це не його примха, їм згори приходить вказівка на Великдень виводити людей на роботи. Розповів, що він із родиною теж вдома святкує і яйця красить, але у відкриту це не робить, бо можуть виключать з партії. Я його добре розуміла, адже у самої чоловік був партійним. Правда, хоч свій білет досі не викинув, на Великдень любив випити, похристоситися крашанками та добре попоїсти. Тому мені було знайома ця подвійна гра – на людях він в Бога не вірує, а вдома дотримується всіх звичаїв християнських свят. Тоді багато партійних накидали на себе таку ширму, щоправда, були і справжні фанатики – ті ніяких релігійних свят не визнавали. У них були свої: 1 травня, «октябирська» (День революції), День радянської армії…»
Світлини 1920-1930-х років – із фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного
19.04.2014