Прага — Хуст із львівської перспективи.

Тримаючись послідовно засади, що кожний український національний провід на даній державній території єдинo компетентний вирішувати українські справи та що українцям зпоза границь даної держави не слід туди встрявати і як-небудь на характер тамошньої української політики впливати, а вже в ніякому випадку не вільно її накидати, — мусимо згори признати правильною ту ґенеральну політичну лінію, яка така маркантна у поведінці відповідального карпато-українського проводу, та ті постанови, що їх той провід прийняв у звязку з останньою крізою. Дефініція тієї ґенеральної політичної лінії дуже коротка і ясна: відроблювати всі ті втрати, що їx карпатські українці як нарід та Карпатська Україна як край втратили з приводу 20-ти літ еґоїстичного чеського централізму, але одночасно тривати при федерації з чеським і словацьким народом та супроти спільної держави виконувати свої обовязки таксамо льояльно, як льояльно та держава виконує свої обовязки супроти автономної Карпатської України.

Нема теж ніякого сумніву, що всі українці на землі сущі солідаризуються беззастережно з тим одностайним відпором, що проявився однаково у старих та досвідчених політичних діячів у Карпатській Україні, як і в широких тамошніх масах, які стихійно та буквально з кожним днем глибше проймаються національною ідеєю, — з відпором проти спроб завернути до старих метод чеського централізму та підпорядкувати чеському народові, як суверенові, всі інші народи федерації, як меншевартні етнічні орґанізми. Тугість, яку в цій справі виявляє карпато-українська інтеліґєнція, енерґія, з якою вона боронить щойно здобуті свої політичні права та віра, яку вона виявляє у сили карпатської вітки українського народу закріпити за собою ті права — не подивугідні прикмети, що в увесь свій зріст виявились і в отому останньому конфлікті на лінії Прага-Хуст.

Друга річ, яка нас надзвичайно мило вражає, це саме "орієнтація на правовість". З цілого дотеперішнього ходу подій у Карпатській Україні та з цілого ходу тієї останньої крізи так і кидається в очі стороннім глядачам, що наші закарпатські земляки самі цупко тримаються закону і в своїй боротьбі вічно покликуються на закон, протестуючи палко проти всяких доконаних фактів, які суперечать з основними законами молодої федеративної републики. Це надзвичайно відрадне явище: ніщо не дорівнює такому злочинові супроти рідної нації, як злочин призвичаювання її до самоволі та безкарности за самовільні протизаконні виступи! З того привязання до правопорядку виходить висновок, який зрештою вміщається у згаданій на вступі ґенеральній лінії карпатоукраїнської політики: льояльно співпрацювати з Прагою у всіх тих справах, що їx вимагає добро спільної держави та добро українського народу у державі.

Зберігати федеративний звязок з Чехією і Словаччиною — це імператив, що його диктує карпатоукраїнському народові і ґеоґрафічне (чи радше ґеополітичне) положення Карпатської України і її актуальні культурні та господарські потреби і навіть теперішня стадія всеукраїнської проблєми. І тут, коли річ іде про формування всеукраїнської політичної думки, то зголошуємось до слова, як ті, що тут, у державних границях Польщі, становимо не тільки найбільший поза Совітами український національний масив, але й найвищий дорібок культури: тут уже галицько-волинські українці мають голос, бо без них взагалі ніяка розвязка української проблєми у широкому розмірі неможлива. Ото ж ми завжди стояли на становищі, що єдиною і найтрівкішою підвалиною національної сили є духова, політична і матеріяльна культура нації. Тому не можна в історії нації, в історії її змагань, перескакувати ступнів, що їx необхідно перейти. У перекладі на актуальну карпато-українську мову значить воно те, що при найпалкішій обороні своїх рівнорядних політичних прав, як складової частини федерації трьох народів, — треба може дещо поступитись у своїх амбіціях, коби тільки зберегти в своїх руках всі найбільші можливости розбудовувати культуру та в еволюційній політичній боротьбі й у творчій позитивній політичній праці (вибори, соймова діяльність, законодавство, співучасть у загально-державній політиці) набірати того політичного досвіду, що його ніяка найкраща доктрина не заступить і не дасть.

І тому теж і ми не тільки не бачимо ніякого лиха у тому компромісі, що до нього прийшло між Прагою та Хустом, але вбачаємо у цьому черговий доказ мудрости карпато-українських провідників. Політичним вислідом і висновком того компромісу була промова мін. Клочурака. Знаменний у тій промові уступ про те, що ніяка ґрупа українського народу не має монополю на патріотизм. Цей зворот безумовно стоїть у звязку з тими проявами внутрішньої боротьби, які почали вже виступати у Карпатській Україні: вістки про це викликували серед галицького громадянства найбільше збентеження. Як виказали останні події, прийшло до дійсного парадоксу: адже деякі палкі елєменти у Карпатській Україні виступали спершу проти мін. Ревая, як колишнього соціяліста, того самого, якого швидко потім чехи відсунули від влади за його — націоналізм! Знову ж його наслідник, якого чехи висунули, як колишнього члена аґрарної партії, стаючи членом карпато-українського кабінету, відразу палко боронити політично-господарську самостійність українського народу у федеративній державі... Другий найважніший — на нашу думку — момент у тій промові, це підкреслення, що хоч Карпатська Україна не хоче бути предметом, тільки підметом у політиці, проте не має наміру робити "великої політики". Коли пригадаємо найперші заяви о. Волошина та Ю. Ревая — то це та сама тенденція: працювати над розбудовою рідного краю та не претендувати до ролі вирішного чинника у справах міжнародньої політики. Лєґенда про такі здогадні амбіції зродилась виключно на тлі злобних тенденційних слухів, поширюваних у ворожій до всього українства пресі звичайними анальфабетами, які лепетали про карпато-український "Пємонт", не здаючи собі справи ані з політичного сенсу того слова, ані зі справжніх замірів і можливостей карпатських українців.

Наш висновок такий, що з найбільшою радістю стверджуємо збереження у Карпатській Україні спокою та права. Кождий час закріплювання волі важкий і годі пройти його без прикрощів і жертв. В останній кризі безумовно впали жертви. Маємо те вражіння, що вони націю тільки загартують, зберігаючи дійсно вартісні одиниці, які тепер мусіли дійти з чільних становищ на інших становищах конструктивної праці. Ніщо вартісне у огні не загине. Найбільші цінности збереглися: сильна воля бути вільними та вмілість ту волю оборонити.

[Діло]