Срібна земля із срібної тасьми

15 березня відзначаємо річницю Карпатської України — Української незалежної держави, що виникла навесні 1939 року на основі автономної республіки у складі Чехословаччини в 1938–1939 рр.

Тож кожного року з нагоди цієї дати програма кінолекторію НММ «Тюрма на Лонцького», який я стало проваджу, пропонувала відвідувачам огляд та обговорення документалістики, що обмежувалася широко відомими кінокадрами стрічки Каленика Лисюка, доступними з відкритих джерел, та сучасними відеореконструкціями подій тих буремних років.

І тільки цього року пощастило довідатися, що фільм Лисюка – не єдине передвоєнне насвітлення рухомого образу мешканців та краєвидів Срібної землі, як поетично називали колись Підкарпатську Україну…

Посприяло цьому знайомство із незалежним кінопродюсером та дослідником кіновиробництва української діаспори Олександром Дебичем, який торік у Львові презентував поряд із фрагментами віднайдених фільмів Юліана Дороша «Гуцульщина» (1933) і «Останній салют командирові» (1938) ще й документальну стрічку громадянина США родом із Рогатинщини Івана Яцентія «Галичина» (1927-1935 років).

Власне, від Олександра Дебича почула про другого громадянина США українського походження, який окрім іншого працював у царині кінодокументалістики й у 1938-39 рр. фотографував та фільмував Карпатську Україну, її президента о. Августина Волошина та його уряд у Хусті.

Незалежний кінопродюсер Олександр Дебич.

Свого часу молодий український дослідник Олександр Дебич за програмою академічних обмінів Фулбрайта перебував у Клівленді (штат Огайо, США), де опрацьовував фотоархів музею. Саме там він натрапив на знахідки часів Карпатської України.

«Насамперед це були раритети авторства Каленика Лисюка родом із Хмельниччини, якого називали українським Джеймсом Бондом. Він тоді перебував на Закарпатті з чіткою метою – фільмувати події становлення молодої української держави. На жаль, цей кінооператор заплатив за стрічку «Трагедія Карпатської України» дорогою ціною трагедії особистої: загибеллю сина Петра, із яким він приїхав навесні 1939 року. Після угорської агресії, Каленик Лисюк перебрався до Словаччини, де реконструював події в Карпатській Україні, а сам фільм змонтував вже на початку 1940 року в США на кіновиробництві Василя Авраменка, який виступив режисером і продюсером стрічки», – розповідає Олександр Дебич.

Коли досліднику таланить

Однак це ще не все, що віднайшов Олександр Дебич, бо під час його 9-місячної стипендії (2017 - 2018 рр.) трапилося те, що сміливо можна вважати закономірною винагородою допитливому науковцю із Києва, який вивчав фонди Українського Музею-Архіву в Клівленді: йому судилося здійснити справжнє відкриття, увівши в сучасний історичний дискурс інформацію про призабутого журналіста, сценариста, режисера й оператора, який вписав і свою яскраву сторінку кінохроніки до історії Карпатської України.

«Це Володимир Папуга (Walter Blondyn), уродженець Баффало, також відомий як Володимир Блондин, Бл(ь)ондиненко, – уточнює Олександр Дебич, якому пощастило зібрати архівні матеріали, документи, листи та кінофрагменти авторства Володимира Блондина.

Володимир Папуга (Walter Blondyn).

«Довідався про нього, коли мені з Канади повідомили, що неподалік Клівленда мешкає особа, яка опікується фотоархівом свого покійного тата. Це була Партисія Блондин-Сенборн (Patricia Blondyn Sanborn), яку я запросив на зустріч до Українського Музею-Архіву в Клівленді, де вона показала документи із сімейного архіву. Прочитати самотужки ті писані кирилицею аркуші вона не могла, а отже не знала, про що чи про кого там ідеться. Хоча українську чула в оточенні своїх батьків, але сама вже була остаточно американізована», – пригадує Олександр Дебич.

Українському досліднику несамовито поталанило: через історію із цими документами він у березні 2018 року докладно ознайомився із документальною спадщиною Володимира Блондина, у якій окрім іншого були й світлини Юліана Дороша – саме ті, що їх тепер експонує Винниківський краєзнавчий музей та лаштуються демонструвати в Івано-Франківську, Коломиї, Раковці, Хусті та Ужгороді.

«Серед різних документів, які Патрисія принесла, мою увагу привернули 4 фотографії. Я попросив Патрисію зачекати хвильку, щоб зіставити отримані світлини зі схожими фотографіями авторства Каленика Лисюка, які нещодавно сканував в УМА. І це виявилися таки знимки з Карпатської України! Ми просиділи, розмовляючи декілька годин поспіль…» – веде далі Олександр Дебич.

Відтоді Патрисія Блондин-Сенборн виявила неабиякий інтерес до історії України, зокрема до подій, що відбувались на території Карпатської України. Вона запалилася цікавістю до батькової спадщини аж так, що два роки тому, коли відзначали ювілей Карпатської України, разом із племінником Метью Романом відвідала Хуст та мала виступ на міжнародній науковій конференції в Ужгородському університеті.

Патрисія Блондин-Сенборн на конференції в Ужгороді в оточенні доц. Ігоря Вегеша, Олександра Дебича та племінника Метью Романа.

«Патрисія та її рідна сестра Діана (Diana Roman) із трьома синами є прямими спадкоємцями архіву Володимира Блондина. Після того, як родина отримала підтвердження історичної цінності сімейних документів, було прийнято рішення передати їх до Українського Музею-Архіву в Клівленді. Ба більше, вдалося заохотити Патрисію до пізнання коренів, адже до цього вона зовсім не знала, скажімо, про ймовірних родичів у Європі чи батьковий творчий доробок, а тепер вже сама скрупульозно уклала його біографію й активно долучається до її популяризації», – пояснює Олександр Дебич.

Непересічна творча особистість

Волтер Блондин (Володимир Папуга) народився 27 грудня 1911 року у м. Баффало, штат Нью-Йорк (США) у родині емігрантів із Тернопільщини.

Між 1920-21 рр. повернувся з родиною на Батьківщину, до села Золота Слобода Козівського району, у якому 2 роки тому пошуковцю вдалося віднайти не тільки могили його родичів, чимало з котрих було репресовано радянською владою, а й родинний дім за адресами на листах, що зберігалися в сімейному архіві в США. Також у родинному архіві збереглася світлина, на якій зображеного малого Володимира в оточенні батька й матері.

Матрона, Петро та маленький Володимир Папуга в США, Buffalo, New York.

Володимир Папуга навчався у Бережанській школі, потім у львівській гімназії, по закінченню котрої мав дворічні студії у Варшавському державному університеті на спеціальностях «соціологія» і «драма». А 1930 року повернувся до США в Нью-Йорк.

Олександр Дебич розповідає: «Саме тоді й прибрав вигадане ім’я Walter Blondynenko, пізніше скоротив до Walter Blondyn. Працював актором у нью-йоркському артистичному гуртку, інструктором українського танцю і секретарем у відомого балетмейстера і кінорежисера Василя Авраменка. Відзняв на відеокамеру декілька знакових історичних виступів цього колективу».

Танцювальний колектив Василя Авраменка. (Він стоїть перший зліва зі скрипкою, крайній справа – Володимир Папуга), 1931.

У 1936–1937 роках Володимир Бл(ь)ондиненко був головним редактором двотижневика «Вісти з Огайо» – офіційного органу Українських Злучених Організацій (УЗО) штату Огайо. Брав активну участь у громадському житті еміграції: так, 1935 року був секретарем Комітету Летунського Свята в Клівленді; 1938 року ввійшов до складу Уряду УЗО як пресовий референт; того ж року брав участь у створенні Українського Культурного Городу (тоді його збудували вихідці з Карпатської України, і він мав назву Русинський Город) тощо.

Публіцистичні твори, друковані в україномовній та англомовній періодиці США, зокрема газетах «Свобода», «Вісти з Огайо» і журналах «The Trident», «The Ukrainian Weekly» публіцист підписував різними псевдонімами: Уолтер Блондин, Уолтер Бл(ь)ондиненко і Walter P. Blondyn. Цікавий факт, журналістську посвідку Володимиру Папузі в Клівленді підписав сам Еліот Несс, який свого часу посадив за ґрати відомого мафіозі Аль Капоне!..».

Журналістська посвідка Володимира Папуги.

За словами дослідника, 1938 року Володимир Бл(ь)ондиненко з цією журналістською посвідкою та американським паспортом вирушає до Європи й стає не просто репортером української заокеанської преси, а чільним автором знятого частково в Карпатській Україні фільму «Україна в огні» ( не плутати із однойменною кіноповістю Олександра Довженка!), адже долучився до його створення як сценарист, режисер і оператор.

«Українське фільмове мистецтво»

На той час у Хусті вже діяла українська кінокомпанія з представництвом у Нью-Йорку. Якщо точніше, то 14 грудня 1938 року відбулися збори товариства «Українське фільмове мистецтво» під головуванням Степана Росохи. На зборах вибрано провід, до якого ввійшли Ф. Агій, І. Іванецький, Н. Балицька, М. Никоряк, А. Мальницький, С. Росоха, І. Роман, М. Чирський, М. Михалевич, Д. Левицький.

Інформація про УФМ досягнула й столиці Галичини: «Українське фільмове мистецтво. Під такою назвою повстало в Хусті перед двома тижнями товариство, яке відразу приступило до праці й почало накручувати краєзнавчі й документальні фільми з Верховини», - повідомляла львівська газета «Українські вісті» 30 грудня 1938 р.

Саме до цієї студії УФМ і прибув Володимир Бл(ь)ондиненко після своїх, описаних згодом у пресовій періодиці, осінніх поїздок до Львова й Бережан, де він став свідком ганебних польських пацифікацій. Фільм, над яким працювала УФМ, також широко висвітлював репресії польської держави супроти українців та вияви визвольного руху у відповідь, окрім того містив реконструкцію подій роттердамської трагедії (убивство засновника УВО та ОУН Євгена Коновальця), а також розповідав про приклад національної державності Карпатської України.

До речі, рубрика «Вісти з Карпатської України» була вельми популярною в тогочасних газетах по два боки Атлантичного океану. Зокрема й львівське «Діло», 14 лютого 1939 р. під такою ж рубрикою вже резюмувало зусилля хустських кінематографістів: «Нова українська фільма. В Хусті накрутили українську звукову фільму з визвольної боротьби України під наголовком «Україна в огні». Сценарій фільми написали Микола Чирський та Бльондиненко. Словний допровід пера письменника Уласа Самчука, мистецьке оформлення М. Михалевича. Обстанова краєвидів з Карпатської України, сама дія виведена в Америці в робітнях Василя Авраменка, який випустив уже кілька українських фільм».

Реклама фільму «Україна в огні".

Приблизно у цей же час український щоденник «Свобода», що його видавали в США, також розпочинає паралельну промоцію фільму «Україна в огні», публікуючи рекламу й світлини із стрічки синхронно із подорожніми спогадами «Вражіння з подорожі по Європі» Володимира Бл(ь)ондиненко, який від вересня 1938 до березня 1939 р. їздив Францією, Німеччиною, Бельгією, Голландією, Австрією, Польщею й Чехословаччиною.

У повідомленні, опублікованому на шпальтах «Свободи» 22 лютого 1939 року, зазначено: «Ця фільма представляє поодинокі епізоди з українського життя, як: життя під польською окупацією (пацифікація), підземелля, трагедія в Роттердамі, повстання Карпатської України, великі національні маніфестації, польські терористичні акти в Карпатській Україні...»

Газетна реклама фільму «Україна в огні».

Отож йшлося про завершення виготовлення фільму, оригінал сценарію якого, та, ймовірно, декілька відеоуривків Олександр Дебич віднайшов у США.

«Уцілілі короткі фільми Володимира Папуги, які мені вдалося віднайти в США, це «Виступ танцюристів Василя Авраменка на сцені Метропополітен опери» (США, 1931), «Український павільйон Світової виставки в Чикаго» (США, 1933), « Виступ хору Олександра Кошиця та танцюристів Василя Авраменка на Світовій виставці у Нью-Йорку» (США, 1935), – перелічує Олександр Дебич. – Але було іще дещо, від чого перехопило подих, коли я його побачив: рукописний оригінал сценарію «Україна в огні».

Лист-сценарій фільму, що його Микола Чирський датував 14-го грудня 1938 року з підписом «Хуст. Підкарпатська Україна».

За ініціативою Олександра Дебича сценарій знайшла 2018 року в Клівленді Патрисія Блондин-Сенборн між листами, які її батько отримував від родичів з Тернопільщини.

«Вона не володіє українською, тому не знала, що написано в листі. Коли я побачив заголовок «Україна в огні», був приголомшений. Я знав, про що йдеться, бо вже шукав цей фільм.

Перша частина сценарію Чирського й Блондиненка збігається з кадрами у фільмі Івана Яцентія «Галичина» 1927 року. Ймовірно, Блондиненко використав ці самі кадри для свого

фільму, якшо слідував цьому сценарію», – розповідає Олександр Дебич.

Сценарій фільму «Україна в огні»

Український Музей-Архів, Клівленд, Огайо, США

Арк. 1

Україна в огні

Документальний фільм

1914 рік. Революція. Універсал в Київі. Крути. Зимовий похід. Перехід за Збруч. Базар. Табори. Емміграція. Смерть головного отамана.

Підпілля. Роттердам. Підкарп. Україна…

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ __ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

Підпілля (Галичина)

Бій за Львів… Потім розломи поля… Гадюкою в’ється Дністер...

Села, міста… По селах спокійна праця… Ось селянка пере білизну, селянин оре…

ІІ

Далі панорама Львова… Вулиця перспектива будинків… Скрізь польські написи… Ось стоїть поліцай, поступово наближається аж поки ціле його обличчя не заповнює екран, далі й обличчя (брутальне й нахабне) розпливається і натомісць білий орел на його кашкеті виростає на цілий екран. Але цей орел раптом починає танути мов імла і крізь нього вимальовуються чим далі тим виразніше контури гори Св. Юра…

ІІІ

Митропол. Палац, а потім кімната де в кріслі бачимо самого Митрополита, який сидить замислившись. Зовсім близько його суворе і мужнє лице…

ІV

Потім катедраля, що з неї виходять люди безпреривним потоком, що розпливається по місту (тут бачимо все і українські установи, та інстітуції, що є вже зняті). Потім знову гора Св. Юра… Що поступово віддаляється… На екрані темніє…

А ось цвинтар з рядом могил. Ось могила Івана Франка… Далі січових стрільців… Ці мертві січовики немов стоять на варті… Над кожною могилою тінь похованого у ній стоїть сперся на рушницю. Вартує... Потім ці тіні полеглих січовиків… Немов пролітають над містом…

VІ

Кімната. Постіль. Спить юнак і до нього як і до другого і третього залітає тінь січовика ніби кличе його на зміну... Юнак розплющує очі, підноситься на постелі немов вдивляється крізь стіни кімнати, немов прислухається до чогось… А тіні січовиків далі літають над містом, мов будять свою зміну. Потім знову цвинтар…

VII

Ось над могилою тінь січовика, що сперся на рушницю. Раптом до нього наближається перший юнак простягає руку і січовик передає йому рушницю. Те саме роблять і другі січовики, до яких підходять [рівно ж ?] юнаки, що їх вони збудили у місті… Потім ці юнаки лавою ідуть в напрямку де видніється панорама міста та гора Св. Юра в авреолі…

Арк. 2

VIIІ

Півтемна кімната. Кілька невиразних постатей круг столу… Похилилися над столом. Складають нове число Сурми… А ось у півтемряві друкарні видно як працює ротаційна машина (чи звичайна друкарська). Одне по одному вилітають з неї готові числа. Ось впала на пристіл остання. Наближується до першого пляну і виростає на цілий екран СУРМА… Перегортається перша сторінка… Відозва О. У. Н. (чи О.Н.У.).

ІХ

(Текст), потім друга, третя… Потім «Сурма» поступово віддаляється, немов поринає в темінь… Ось у хаті круг стола у світлій плямі «Сурма». Один з молодих читає, решта слухає… Ось юнак десь під муром читає «Сурму». Ось дівчина у полі читає Сурму. Ось двоє юнаків сходяться десь у закутку і один «з під поли» передає другому «Сурму». Ось чиясь таємнича рука кидає Сурму на чиєсь подвір’я… Ось засовує комусь у кишеню або кудись у скриню… Чи у солому до селянського возу…

ХІ

Ось дві чиїсь таємничі рукі виліплює на паркані відозву (далі текст щось із Сурми чи іншої нелегальної літератури)... Коли ці рукі кінчають ліпити раптом на них з’являються ланцюжкі (кайдани). Руки падають тепер вже безсилі додолу…

А ось знову темна кімната… Дві постаті (сільвети)... Один подає другому пістоль і гранату. Другий приймає. Ховає… Перший кладе йому руку на плече. Кілька мить обидва не рухаються. Потім перший знімає руку з плеча підносить її вгору: «Слава Україні». Другий теж підносить руку: «Слава Україні». Потім повертається і виходить. Перший суворо, але з любов’ю дивиться другому навздогін… Ось вулиця. Їде авто. Раптом вибух. Авто перевертається… Темніє… А ось темні і загрозливі контури шибениці… І знову цвинтар. Ненадписані могили, що над ними стоять тіні Біласа і Данилишина… А ось Ольга Бесарабова… На екрані темніє… Потім поступово вимальовуються контури Ротердаму (тут перехід на Ротердам. Крокі полковника і т.д.).

Арк. 3

По скінченню «Роттердамської трагедії» (Присягаємо!!!).

3 перехід. До…..... «Радіо голосить про мобілізацію в Ч.С.Р. Потім на екрані панорама міста, а над ним напис Мюнхен. Конференція. Образи Гітлера, Мусоліні, Чемберлена і Далядьє. І через цілий екран гасло самоозначення народів… Далі на екрані з’являється мапа України… Вимальовується особливо на ній Підкарпатська Україна, а далі перехід, як їде поїзд, далі купка людей у вагоні розглядають мапу Підкарп. України (і т.д.). Частина про Підкарпатську Україну закінчується Хустським замком, а понад ним тризуб в авреолі… Цей тризуб потім наближається виростає на цілий екран, а за ним мов з імли вимальовується величезна юрба маніфестантів, що несуть плакати… Потім плакат збільшується і на ньому гасло маніфестуючих. Хай живе самостійна Карпатська Україна. Ми шлемо нашим Закарпатським братам свій «привіт», «Ми усі як один підтримуємо змагання наших Закарпатських братів». (Чи щось в цьому дусі)... Потім один із плакатів, що заповнює весь екран, немов розривається, оскаженілий натовп контр-маніфестантів (польська вулиця) продерається крізь плакат… Із ним поліція… (це переходить в образкі з паціфікації, здемольовані інституція… Бій наших з поляками камінням - те що було вже ? ... Шпиталь Блажкевичова і т.д.). І знову панорама Львова а за ним контур Хустського замку з пламеніючим Тризубом понад ним, так що тінь від Тризуба падає на ціле місто… Потім ця тінь починає насуватися ген понад поля села і міста, аж підходить до Дністра, та кидає полум’яну свою тінь потойбіч… А там ця тінь загорається мов Сонця схід, що починає освітлювати Жовті жита і Синє небо понад ними. Так що весь екран перетворить у велитенський синьожовти прапор з пломеніючим Тризубом.

Апофеоза (Малюнки Михалевича).

14.ХІІ.1938 Україна [Підпис Чирського]

Хуст. Підкарпатська Україна Слава Україні!

Срібна земля на срібній стрічці

...Навесні 1938 вони усі неодмінно мали перетнутися на тих теренах. Не тільки кінооператори Каленик Лисюк і Володимир Бл(ь)ондиненко. А й прозаїки Юрій Горліс-Горський та Улас Самчук, драматург Микола Чирський, поет Олег Ольжич (д-р О.Кандиба), журналіст Іван Рогач…

Пошкоджена будівля пошти. У вікні: І. Рогач, (?), 1938.

Цікаво, що режисер «України в огні» прислужився колезі-письменнику прототипом образу до його твору, виданого вже по війні: «Саме як автор документального фільму про Карпатську Україну він виведений Уласом Самчуком в документальному романі «Сонце з Заходу» (1949) і діє як пан Бльондин з Америки», – пояснює докторка філологічних наук проф. Ірина Руснак, яка розшифрувала лист-сценарій і опублікувала літературнзнавчий аналіз Блондиненкового журналістського тревелогу «Вражіння з подорожі по Европі».

Харківський історик та перекладач Сергій Лунін, який відомий тим, що досліджував український повстанський рух 1920-х та упорядкував «Холодний Яр» Ю. Горліс-Горського, усунувши численні редакційні неточності цього культового роману, також намагався простежити долю фільму «Україна в огні» у зв’язку із причетністю до зйомок у ньому Юрія Городянина-Лісовського.

Одне з 4 оригінальних фото авторства Володимира Папуги, переданих його донькою до Українського Музею-Архіву в Клівленді, де вони зберігаються.

Свої архівні запити до різних інституцій (а це й Осередок української культури i освіти в Вінніпезі, і Multicultural History Society of Ontario в Оттаві, і ЦДКФФА України ім. Г С. Пшеничного) Сергій Лунін підсумував у статті, опублікованій в «Українській культурі», що мала передрук на сайті Спілки кінематографістів.

У висновку історика: перспектива пошуків лишається відкритою. Адже попри численні пресові підтвердження прокату фільму в Америці та опубліковані відгуки на нього, самої стрічки знайти іще, на жаль, не пощастило…

Натомість є доволі відомостей, яким саме мав бути той фільм. Насамперед, хоч як воно й дивно, – майже суціль кольоровим і музичним, із закадровим озвученням авторського тексту Уласа Самчука. Так повідомляла газета «Свобода» 16 березня 1939 р. А трьома днями наперед вона ж майже достеменно покадрово описувала, які плани зафільмовано на натурі, а які в тракті інсценізації.

Підпис під фото в газеті «Свобода»: Картина з фільми "Україна в Огні". Світлив В. Блондиненко.

Спираючись на ці дані, можна припустити, що той невеличкий шматок плівки, який серед інших ще не опізнаних відеофрагментів містився в родинному архіві Патрисії Блондин-Сенборн, цілком може виявитися фрагментом «України в огні». Історик Сергій Лунін вважає це більш ніж імовірним: «Уривок кольоровий – коні тягнуть візок, комусь допомагають вибратися зі снігу… А ми знаємо, що «Україну в огні» знімали саме взимку...». Щодо кількох інших фрагментів, то Олександр Дебич пояснює: «Це надто малі шматки, щоб можна зробити якісь конкретні висновки щодо них. Вони потребують експертизи етнографів, які б змогли підказати, які локації на них насвітлені».

Прокатну географію «України в огні» та рецепцію цього фільму в Америці можна простежити із повідомлень часопису «Свобода». А за опублікованими відгуками не важко уявити, які кадри вражали глядачів:

«Тяжко сказати, щоб ця фільма робила приємне враження, бо є в ній представлені такі речі, що деколи потрясають душу до самого дна».

«Цікаві є теж образки з Карпатської України, хоч тепер, коли п'ята наїздника жорстоко роздавила це гарне і шляхотне життя молоденької держави, ці образи навівають глядача смутком».

«Україна в огні» – це схоплене на срібну ленту життя українського народу в його ріжних виявах і чинностях. Схоплене воно не так, як це хотілося б, бо фільма роблена серед обставин не дуже-то догідних. Спеціяльно відноситься це про Західньо-українські землі, де кожний рух не тільки фотографа, але звичайного українця є сліджений і бережений. Та проте «Україна в огні» являється свого роду одиноким історичним документом польської політики у відношенні до українців».

«Коли робилася фільма, Карпатська Україна жила, тепер її нема, вона знову під брудною стопою гуна-мадяра. Як шкода, що оператори могли далеко більше накрутити сцен з життя Карпатської України».

«Січовиків не позволяла чеська влада знімати, проте оператор-фотоґраф таки поробив знимки з них. Нині багато з них, оцих новітніх крутянців, вже згинуло смертю хоробрих».

«Ці картини, що бачимо на фільмі «Україна в огні» – це неоцінений скарб. Нині, коли мадярська орда мордує українських патріотів, коли сотки вже вистріляні, то якими дорогими для нас мусять бути ці постаті, які пересуваються неначе в калейдоскопі перед нами».

Підпис під фото в газеті «Свобода»: Картина з фільми "Україна в Огні". Світлив В. Бльондиненко.

Але тепер мене найдужче вражає інше: коли на третій і четвертій шпальті «Свободи» читаємо рекламу фільму та нотатки його автора, на першій натомість день у день ідуть тривожні відомості про загрозу Карпатській Україні, героїчну оборону її відчайдушних захисників та падіння під натиском загарбників… Це не просто журналістика факту, це хроніка підступу й зради, звитяг і втрат, несамовитих зусиль і віри, мужності й стійкості, бойового гарту й приреченості…

Талановитий у творчості й бізнесі

...На час падіння Карпатської України газетяр і автор фільму «Україна в огні» вже знову був в Америці, готуючи стрічку до показу. Як йому було прем’єрити свою продукцію за такого трагічного висліду подій на Закарпатті, – можна лише здогадуватися...

Підпис під фото в газеті «Свобода»: Картина з фільми "Україна в Огні". Світлив В. Блондиненко.

Із подальших сторінок біографії Володимира Бл(ь)ондиненко, яку уклала його донька, довідуємося, що у 1940-1951 роках він працював у «Goodyear Aircraft» офісним менеджером у відділі контролю виробництва (зокрема, й 5 років під час війни).

У цей час час також писав матеріали про національну діяльність українців для журналу «Akron Beacon Journal» в Акроні, штат Огайо, а також співпрацював із місцевим відділенням ФБР щодо нагляду за будь-якою антиамериканською діяльністю різних груп чужоземців.

1951 року Володимирові вдалося започаткувати популярний ресторан в Акроні, штат Огайо. Він виявив справжній хист удатного комерсанта, коли у 1956-1960 роках заснував мережу ресторанів у різних штатах, де адміністрація президента США Д. Ейзенгауера прокладала автомагістралі між штатами. А в 1960-1971 рр. відмінно утвердив себе у ресторанному бізнесі, купивши місце на озері Ері, яке називалося «Замок на озері».

Достовірність цих фактів підтверджує донька режисера у примітці до батькової біографії: «Уся ця інформація отримана з власноруч написаного резюме мого тата, поданого до Військового департаменту 1942 р., коли він пропонував свою кандидатуру, на посаду офіцера-зв’язківця у всіх галузях, де потрібні його знання мов та Європи. Однак стан здоров’я та зору завадили його військовій службі».

Володимир Бл(ь)ондиненко був одружений з Ольгою Галамай (1917–2006) – американською українкою, чиї батьки були родом з села Баранинці, що на Львівщині, сім’я виховувала двох доньок Діану та Патрисію.

Зліва направо стоять: дочка Діана, Володимир Папуга, дочка Патрисія, сидить дружина Ольга. 1962

«Деякі факти біографії Володимира з 1951 по 1960 роки почерпнуті з додаткового резюме. Інтересами мого батька були фотографія та документальна кінематографія як гобі. Також він був аматором постановочного ігрового кіно», – додає у примітках Патрисія.

Володимир Папуга помер від інсульту 1971 року. Його молодшій дочці Патрисії було тоді 25 років.

Березневі сльози

Патрисія Блондин-Сенборн та Олександр Дебич на конференції в Ужгороді.

«На жаль, доньки мало долучались до професійної діяльності батька, бо їм не довзволялося заходити до фотостудії, яку Володимир облаштував у підвалі власного будинку. Батько їх туди не пускав, адже надмірний рух у студії міг негативно вплинути на процес проявлення плівок. Лише 45 років по тому сестри з’ясували, що фотографії і плівки, які опрацьовувалися у підвалі, мали неабияке історичне значення», – пояснює Олександр Дебич.

Молодий пошуковець провадить далі: «…І ось ми на вулицях міста Хуста. У руках Патрисії 4 фотографії, я запропонував знайти ті самі локації. На щастя, повз нас проходили два поважних пана в класичних капелюхах. Я запитав їх, показавши фото, де це могло бути сфотографовано. Один з них без сумніву вказав у напрямку синагоги, до якої ми й вирушили. На жаль, бокова частина паркану вже була демонтована, а саме звідти була зроблена світлина. Проте фронтальна сторона огорожі мала такі ж елементи, як і на фото. Лише за вікнами вдалося ідентифікувати будівлю».

Патрисія Блондин-Сенборн із племінником Метью Романом перед міськрадою Хуста.

«Наступне фото з січовиками Карпатської України перед будівлею уряду Волошина, що є сьогодні приміщенням міської ради, в якому дотепер збереглися оригінальні двері», - звертає увагу Олександр Дебич.

Урядова будівля. Хуст, 1938.

Патрисія не приховувала того, що її переповнювали сильні емоції, коли вона перебувала на місці, де майже 80 років тому натискаючи спуск камери стояв її батько, навантажений куфрами із об’єктивами та коробками плівки. Вона була вдячна долі, яка привела її до Хуста – міста, яке оповило її приємними спогадами про батька. На її очах бриніли сльози…