В моїх численних розвідках щодо питання про початок і історичний розвиток назви "Україна" 1), я виказав основно її значіння й тому обмежуся в цьому місці тільки найголоснішими висновками (відсилаючи цікавих до джерельної цитати до згаданих розвідок), щоб подати докази на те, що в 2-ій пол. XVII. ст. ця назва не була чужа й нашому Закарпаттю.
Вже в XII. та ХІІІ. ст. "Україною" звалися в наших літописах пограничні землі українського народу (напр. Переяславщина, галицьке Пониззя й Забужжя). Правда, наш літопис зове (в XIII. ст.) польське пограничне населення на Забужжі "Ляхове Україняни", в ХІІІ. і XVI. ст. згадується "Псковська Україна", а в XV i XVI. ст. "Московська Україна", одначе доля судила так, що коли деінде ся назва не вийшла ніколи поза значіння пограниччя, вона звязалася впродовж часу тісно і виключно із землями нашого народу. Україна стає у нашого народу чимось незвичайним, чимось живим, що вміє плакати над своєю недолею. В наших літописах, народніх піснях і інших творах нашого письменства бачимо, як вона "стогне", "журиться", "сумує й оплакує", "ляментує" й т. і. Видно з того, що нашій "Україні" судилося стати чимсь більше, ніж звичайним пограниччям.
Вже в XVI. ст. усталюється назва "Україна" і приходить на означення середнього та нижнього Подніпровя. І саме замітне те, що як колись у княжих часах із Києва поширилися всі землі нашого народу назва "Русь", таксамо в часах Козаччини поширилася звідти "Україна". Рішучий зворот у розумінні значіння назви "Україна" спричинили війни Хмельницького: нарід став почувати себе великою одиницею й відчувати спільну приналежність поодиноких земель. "Україна" в цьому часі це вже для нашого народу не якесь пограниччя, не Подніпровя, а всі його землі в етноґрафічних межах 2). Нова назва"Україна" стає ідентичною зі старою історичною назвою "Русь" 3).
А тепер наведу докази, що назва "Україна" не була чужа в 2-ій пол. XVII. ст. нашому Закарпаттю. Історик Joseph Fiedler у розвідці п. н. "Beitrage zur Geschichte der Union der Ruthenen in Nord-Ungern und der immunitat des Clerus derselben” 4) подав кілька уривків із листу єзуїта Севастіяна Міллєй, писаного із Мукачева 3. жовтня 1662. р. до краківського єзуїта Мартина Міткевича про віроісповідні відносини на Закарпатті, головно про стан, у якому тоді находилася церковна унія. Цей лист збережений у віденському "k. k. Hausarchiv-i" є ориґіналом. В цьому листі згадує Міллєй "Munkaсsiensem Ukrаinam", називаючи її в цілій розтяжности "schismaticаm", далі згадує "Episcopum unitum plurium Ukrajnarum... Ordinis S. Basilii", вкінці згадує ще іншого уніятського єпископа, "quem ipse modernus Archiepiscopus noster consecravit et in alios Ukrajnos unitos... installavit" 5).
Яке значіння поруч із сказаним вище має назва "Munkacsiеnsis Ukraina" (Мукачівська Україна), чи так ті "plurеs" (численні) чи "аlіаe Ukrajnae" (інші України) прикладені (в 1662 р.) до Закарпаття, яке в IX. ст. було залежне від впливів Велико-моравської держави, в X. ст. стояло в залежности від Руської держави, але вже в пол. XI. ст. певно було залежне від угорських королів 6). Яке значіння мають оті назви, коли звернемо увагу на те, що від пол. XVII. ст. "Україну", вже в етноґрафічному значінні, становили землі, заселені українським народом по Чорне Море й по Карпати?
Коли шукаємо в джерелах анальоґії, то під 1131 р. у "Vita Chuonradi episcopi" згадується на Закарпатті "Marchia Ruthenorum” 7), Бідерман 8) і Лєгоцкі 9) індетифікують цю "руську марку" з пограничам у північній Угорщині, відомим пізніше під назвою "Krajna", що в поділі на комітати (столиці) обіймала "Країни": Шаришську, Бережську, Ужську й Земплинську 10). Одначе новішими часами висловив Хальовпецкі цікавий погляд, що та "Marchia Ruthenorum" — то старе Бігарско, відоме під назвами "confinium Bichurr", "confinium Ruthenorum" (у Аноніма) "confinium Nyr", “confinium Нung", з осередком у Великому Варадині 11). Та якнебудь не було б воно із цією "руською маркою", назва "Країна" має також звязок із інституцією т. зв. "волоського права". Хоча сама назва є славянська, проте це ще не доказ, що вона торкається самих українців, бо "країни" знаємо на Закарпатті і серед українців і серед волохів 12). І коли взяти напр. під увагу "Мукачівську Країну", то від пол. XIV. до другої пол. XV. ст. належала вона до волохів, а щойно тоді дісталася в руки українців 13). У звязку з тим "волоським правом" стоять також такі "країни" й на галицькім Підкарпатті, напр. в Сяніччині, Перемищині й Самбірщині, де більші ґрупи волоських сіл у королівщинах чи приватних маєтках складалися в "країни", а на їx чолі стояли "крайники", що мали адміністраційні й поліційні функції в цілій своїй країні та біжучий нагляд над діяльністю князів і громад 14).
Все ж годі поминути ту обставину, що первісне значіння назви "Країна" є "пограниччя" (marchia, confinium), а доказом цього факт, що деколи ця назва заступлена іншою формою, яка вказує виразно на "пограниччя", себто назвою "Україна". І саме галицьке Підкарпаття, де подибуємо "країни" в звязку з інституцією "волоського права", становить таке "пограниччя" — "Україну". В листі короля Жиґимонта III. до гетьмана Станіслава Жулкевського з 15. жовтня 1619 р., де кажеться, що "uniwersały rozesłali do obywatelów i starostów blizszych granic węgieskich", читаємо: "Nie ostawaja nam dawać znać panowie starostowie ukrainy wegierskiej i województw, jakie z tej tam strony panstwom naszym imminent pericula" 15), "ale i co więcej wojska, by i kwarcianego na ukrainie granic wegierskich położyć, aby w tak bliskiem niebezpieczenstwie gotowe i prędkie były рrаеsіdia" 16).
Te саме значіння "пограниччя" годиться бачити і в означенні "Munkacsiensis Ukraina" й тип "plures" чи "aliac Ukrajnae" в листі єзуїта Міллєя з 1662 р. до єзуїта Міткевіча. І хоча це досі тільки єдина згадка про назву "Україна" на Закарпатті, все ж цікаве воно з цього огляду, що й на Закарпатті появляється ця назва (хоча й у іншому значінні) в хвилині, коли наш нарід на областях перед Карпатами звав уже всі свої землі "Україною" в етноґрафічному значінні, назвою, яка стала нині його виключною власністю" 17).
1) Д-р Богдан Барвінський: "Історичний розвій імені українсько-руського народу", Львів 1909; "Польська персоніфікація "України" в 1641р." (відб. з Записок НТШ т. 121), Львів, 1914; "Звідки пішло імя "Україна" т. 121), Львів 1914; "Звідки пішло імя "Україна", Відень 1916 і Винниця 1917; "Наше народне імя" (Просвітні Листки ч. 39) Львів 1916; "Історичні права українського народу до його народнього імени", Відень-Київ, 1918; "Україна", "Кілька причинків до питання про значіння цeї назви". (Бібліотека "Слова" ч. 1), Львів 1923; "Пропамятне письмо Наук Т-ва ім. Шевченка з приводу заборони польською Кураторією Л. Ш. О. національного імени українського народу" (також німецький переклад п. н. "Denkschrift" і француський п. н. "Memoire"), Львів 1923 (мого авторства); "Велика й Мала Україна". (До справи устійнення обласної словні земель українського народу), Львів 1925. Останніми днями подав Dr. Eugeniusz Romer статтю п. н. "Ruś i Ukraina". (Ziemia i Naród, ч. 5. з 28. лютого 1939). Хоч як визначним ґеоґрафом і геольоґом є проф. Ромер, то з його "історичними" висновками годі поважно числитися.
2) і 3) В 1657 р. при переговорах Хмельницького із Швецією, канцлєр Української Держави Іван Виговський домагався від шведського короля іменем цілого народу "jus totius Ucrainae antiquae vel Roxolaniae da der griechische Glaube gewesen und die Sprache noch ist, bis an die Waichsel". З актів "Державного шведського Архіву" в Архив Юго-Западной Россіи, часть. III, том VI. ст. 205 і в Pulendorfs De rebus a Carolo Gustavo Sveciae rege gestis. Norimbergae 1696. книга IV, § 27. — В Інструкції гетьмана Петра Дорошенка для послів від Запоріжського війська з 2. жовтня 1670 р. на польський сойм, читаємо: "Метрополиту Києвского або того, которого всі духовниї і свіцкіє руского православного українского народу стани з ґетманом і войском запорозким волною елєкцією оберут, пастирем потвержено".
Ориґінал Інструкції в Архіві кн. Чарторийских у Кракові, рукопис ч. 402, ст. 735. — У віршованій драмі з 1728 р. п. н. "Милость Божія" відзивається "Вість" до "України": Далі, Україно, все Богдан твой ступит, от Львова до Замостя скоро приступаєт... А по … границу тобі закопавши..." Антонович і Драгоманов: истор. пєсні, ІІ, 1. Київ 1875, ст. 153.
4) Sitzungsberichte der philos.-histor. Classe der kais. Akademie der Wissenschaften, Wien, Bd. 39, 1862.
5) Fledler: Beitrage... ст. 494, прим. I. ст. 496, прим. 1 і 2.
6) Грушевський: Історія України-Руси І (3 вид.), Київ 1913, ст. 487.
7) Monumenta Germanias Historica. 85, XI, 74.
8) Bidermann: Die ungarischen Ruthenen... II. t. Innsbruck 1867, ст. 59.
9) Lehoczky: Beregvazmegye monografia І, ст. 117.
10) Пор. ще Kadlec: Valosi a valoske pravo v zemiach slоvanskych a uherskych. Рrаha, 1916, st. 245. Socialne-hospodarske pomery Podkarpatske Rusi XIII—XV. Bratislava, 1924, ст. 14.
11) Chaloupecky: Stare Slovensko. Spisy filisof. in kulty uniw. Komensk. v Вrаtіslave. c. III. Bratislava, 1921, ст. 41, 123, 274.
12) Kadlеc, st. 247.
13) Bidermann II. І, ст. 48. Kedles ст. 244 i 247.
14) Грушевський: Історія України-Руси. V, Львів, 1905, ст. 378.
15) Pisma Stanisława Zółkiewskiego. Wydał A. Białowski. Lwów 1861, ст. 545.
16) Тамже ст. 547.
17) Було б цікаво прослідити в джерелах, чи й наша Буковина звалася коли небудь "Україною". Бо розвідка румунського вченого Йорґи про "Молдавську Україну" (Iorgа: Ucraina moldoveneasca. Відб. з "Analisis Аkademie, Romane", Seria II. Tom XXXV. Memorile istorice. Nr. 12. Bucuresti 1913) не відноситься до цього питання, a говорить тільки про експанзію румунів по-за границю Дністра на Україну, що доводить Йорґа печатями молдавських воєводів Дука Водa і Думітрашко Вода Кантакузино, на яких знаходяться титул "Гетьман України" та й іншими документами з другої половини XVII. ст. Пор. Звіт О. Поповича в "Старій Україні", Львів 1923, ч. 7/8, ст. 118.
[Діло]
09.04.1939